Польсько-українська історія ХХ ст. має багато трагічних моментів, які вимагають взаємного осмислення та вшанування. Серед «тяжких питань», які стали предметом широких польсько-українських дискусій, можемо назвати передусім польсько-українські конфлікти на Волині (1943 р.) і операцію «Вісла». Цього року випадає нагода згадати про трагічні події 1938 року, коли на Холмщині і Південному Підляшші відбулася спланована акція руйнування православних храмів. Варто про неї згадати також і через те, що ці події маловідомі широкому загалу українського суспільства.
Руйнування Православних церков на Холмщині та Південному Підляшші відбувалося в рамках полонізаційної акції, яка була фактично радикальною та агресивною асиміляцією українського населення. Реалізовувалася вона в двох напрямках: по-перше, спрямовувалася на навернення до католицизму — «конверсія з віросповідання і обрядів нелатинських на віросповідання і обряд римо-католицький»; по-друге, полонізація православ’я через введення польської мови до літургічного і щоденного життя Православної церкви в Польщі. «Керівником координаційної акції на колишню Холмщину» став генерал Брунон Ольбрихт, який, власне, й сформулював основні принципи полонізаційної акції, які загалом базувалися на ідеї, що усі православні Холмщини — це зрусифіковані поляки. Населення Холмщини і Південного Підляшшя фактично було поділено на три категорії: 1) Ті, хто був «байдужим до Православної церкви» і кого можна переконати стати католиком. 2) Прив’язані до православ’я, які не є свідомими українцями. 3) «Національно свідомі українці». Для кожної з цих груп було передбачено спеціальні заходи: для першої — навернення до католицизму, для другої — введення польської мови в православні богослужіння, для третьої — ізоляція (як вказувалося у головних вказівках щодо полонізації Холмщини, «...впливи цієї групи українців слід усіма можливими засобами утруднювати і висміювати, і не допустити до проникнення відцентрових впливів, що йдуть зі Східної Малопольщі та Волині»).
Одним із офіційних аргументів тогочасної польської влади щодо необхідності руйнування православних святинь було те, що в багатьох місцевостях, в яких немає православних, існують непотрібні церкви, які було збудовано в часи російської окупації Польщі, тому їх потрібно знищити, щоб не нагадували періоду неволі. Однак історики, що займаються дослідженням цих трагічних подій, стверджують, що насправді цю акцію було спрямовано передусім проти українського населення.
Політика ІІ Речі Посполитої щодо українського населення стає значно жорсткішою від другої половини 30-х років минулого століття. Історики звертають увагу на те, що відбувається певна еволюція польської держави в міжвоєнний період: «Державний інтерес, — пише Григорій Купріянович, — однозначно ототожнювався з інтересом польської нації. У національній політиці відбувся остаточний перехід від концепції державної асиміляції до національної асиміляції. Вважалося, що держава повинна стежити за перебігом національних процесів та сприяти збільшенню потенціалу польської нації. Почала переважати думка, згідно з якою, найрезультативнішим способом забезпечення єдності суспільства є релігійна єдність». Польський історик Анджей Хойновський, аналізуючи концепції національної політики урядів Речі Посполитої в міжвоєнний період, згадує про заяви, які лунали на конференції в Люблінській воєводській адміністрації 1935 року. Тоді, зокрема, лунали тези про те, що польська держава повинна позбутися «шкідливої для себе» толерантності, що слід ліквідувати проблему української меншини або принаймні звести її до дріб’язкового питання. Пропонувалося обмежити кількість православних парафій, усувати українців із посад лісників, учителів, державної адміністрації, не допускати їхнього членства у воєнізованих організаціях.
Загалом в польській громадській думці того часу формувався стійкий стереотип українця як «різуна» і «гайдамаки». А тому для підтримки акції полонізації та руйнування церков було використано проурядову пресу, яка поміщала статі про «українську небезпеку» на Холмщині — Православну церкву в Польщі звинувачували у русифікаційній та українізаційній діяльності. Зокрема, в «Ілюстрованому Тигодніку Цодзєнному» від 24 березня 1938 року можемо прочитати, що «Зібрані громадяни міста Холма й околиці стверджують, що: 1) Православна церква на території повіту стала розсадником іншої, ніж польська, національної свідомості. 2) Деякі православні священики проводять серед православного польського населення або населення польського походження акцію переконування, що воно не є польським; 3) У стосунках із цим населенням вони послуговуються руською мовою. 4) Проповіді і навчання релігії відбуваються руською мовою. 5) Діяльність більшості православних священиків впроваджує різниці й тривожить до цього часу спокійне співіснування всього населення повіту. Повіт є у переважній більшості польським. У період боротьби з унією він надав докази того, що все населення, навіть без огляду на мову, якою воно послуговується, виявило почуття польської національної приналежності. Не виступаючи проти православної релігії, заявляємо, що всіма силами, всією своєю діяльністю не допустимо того, аби Православна церква була місцем руської або української агітації, а православні священики її представниками. Особливо протидіятимемо тому, щоб православне населення, яке говорить польською мовою, зрушувалося православними священиками».
Акція розпочалася навесні 1938 року, якраз напередодні Великодня. Закривали спочатку церкви, які діяли позаштатно чи неофіційно. Хоча також було закрито декілька офіційно існуючих парафій. Траплялися підпали храмів та залякування православного населення. Свого апогею акція набула у травні-липні 1938 року. Досить часто знищували все обладнання храму, були також випадки осквернення святинь та кладовищ. Польська дослідниця Мірослава Папєжинська-Турек пише: «Отже, які були наслідки цієї акції? Знищено всі об’єкти, які віддавна планувалося зруйнувати, а навіть більше. У цьому сенсі, з точки зору державної влади, акція мала успіх. [...] У ході руйнування не дотримано жодних принципів чи директив. Руйнувалося все, що здавалося владі зайвим, залишаючи Православній церкві лише абсолютний мінімум». Місцеве населення найчастіше не проявляло спротиву, боячись присутності поліції та війська. Однак є свідчення, що в декількох випадках православні стали на захист своїх святинь, проте з ними досить брутально розправлялися — били прикладами гвинтівок, цькували собаками, заарештовували.
Питання руйнування церков було піднято на засіданнях польського Сейму та сенату. Зокрема, Степан Баран, політик Українського національно-демократичного об’єднання родом із Галичини, сам греко-католик, підготував дві інтерпеляції до голови кабінету міністрів. Також інші українські депутати присвятили свої промови питанню руйнування церков на пленарному засіданні Сейму: слово у цій справі брали парламентарії Волинського українського об’єднання Степан Скрипник та православний священик о. Мартин Волков. На засіданні сенату 14 липня питання руйнування церков на Холмщині та Південному Підляшші порушили українські сенатори Микола Маслов та Остап Луцький. У своєму пастирському посланні щодо руйнування православних церков греко-католицький львівський митрополит Андрей Шептицький висловив обурення цими подіями.
Акція 1938 року спричинила негативну міжнародну реакцію. Про своє засудження заявив собор Російської православної церкви в еміграції, голова Православної церкви Болгарії навіть повернув польські відзнаки. Дипломатичними шляхами діяли традиційно православні держави. Активно протестувала російська й українська еміграція в Західній Європі та Сполучених Штатах і Канаді, формуючи негативний образ Польщі в пресі.
Вдалу метафору в оцінці подій представив Станіслав Цат-Мацкєвіч у статті, опублікованій у газеті «Слово» 31 липня 1938 року. Він пише: «Порівняння з дітьми насувається увесь час. Я бачив дітей, які на залізничній колії збудували пірамідку з камінців. Чи то були дуже злі, дуже зіпсовані діти? Ні — просто діти. Аж страшно подумати, що б вони могли вчинити, якби добралися до семафорів, стрілок, яку б спричинили катастрофу. Отож, таке руйнування православних храмів — це політика дітей, які добралися до семафорів і стрілок. Ці діти керуються благими намірами. Вони знають те, що знає кожен: що було б добре, якби три мільйони православних прийняли римський католицизм, бо він краще пов’яже їх із Польщею. Але, як справжні діти, беруться за справу в спосіб наївний і нищівний, бажаючи полагодити — псують, нищать, розбивають. Мудрий столяр не робить меблів із мокрих дощок. У справах національної, релігійної асиміляції треба вміти чекати. Нікого не навертають методом руйнування храмів. Навпаки, розпалюють пломінь пристрасті».
Історичне осмислення й заповнення білих плям перебігу акції руйнування Православних церков на Холмщині й Південному Підляшші, без сумніву, дає нам ключ до розуміння передумов подальших польсько-українських конфліктів в часи Другої світової війни. Історик Павел Борецький пише: «Події з 1938 року поглибили образи між поляками і українцями, вписалися в ряд взаємних кривд, що сягає ще епохи Вазів. Разом з тим — консолідували українську меншину в Польщі, не зважаючи на релігійні відмінності. Рахунок за політику правлячої еліти міжвоєнного періоду довелося заплатити полякам — населенню східних земель — в часи Другої світової війни». Подібну думку висловлює також Ришард Тожецкі, який твердить, що через помилки влади лише поглибилася прірва між українцями і поляками.
Зв’язок між акцією руйнування церков в 1938 році і польсько-українським конфліктом на Волині (1943 р.) проявився і в дискусіях польських політичних та інтелектуальних осередків щодо прийняття Сеймом Республіки Польща ухвали з нагоди 70-ї річниці святинь на Холмщині і Люблінщині. Лунали голоси про те, що прийняття такої ухвали є лише «роздряпуванням ран». Гарячі дискусії мали місце на засіданні Сеймової комісії з культури і засобів переказу в липні цього року. У пресі прозвучали також і досить радикальні тези. Наприклад, Конрад Ренкас у статті в «Тигодніку Хєлмскєму» пише, що «замість того, щоб брати участь в дискусії, яка скоріше за все має на меті відвернути увагу від принципового волинського питання, слід зміцнити дипломатичний тиск на Київ, аби раз і назавжди відмежуватися від бандитів, яким недавно признано ветеранські права».
З іншого боку, президент Республіки Польща Лех Качиньський написав передмову до книжки історика Григорія Купріяновича, присвяченої трагічним подіям на Холмщині та Південному Підляшші. В ній він зауважує, що в 1938 році не було вшановано природного прихистку, яким є кожен Дім Божий. А відтак виразив жаль з приводу того, що сталося.
Цього року в Холмі відбулося ряд заходів з нагоди 70-ї річниці руйнування православних святинь на Холщині й Південному Підляшші. Відкрито також інтернет-сторінку www.kholm1938.net, на якій розміщено основні відомості про перебіг акції, свідчення очевидців, документи того часу, фрагменти досліджень істориків, а також ряд унікальних фотознімків зруйнованих церков. Усе це спрямовано на те, аби заповнити білі плями нашої спільної з поляками історії. Це аж ніяк не є «роздряпуванням ран», це радше їхнє загоювання. Адже є ще живі свідки тих подій, які несуть трагічний досвід протягом усього свого життя. Власне їхня пам’ять і потребує вшанування. Як пише св. апостол Павло: «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той — то ви!» (1 Кор. 3, 17).
