Початок читайте «День» №№ 112-113, 117-118
У світі є чимало прикладів, коли історичні пам’ятки після руйнувань відбудовували наново. Тимчасом міжнародна й вітчизняна пам’яткоохоронна теорія і практика не заперечують (звісно, як виняток і тільки в окремих випадках) історичної реконструкції (відновлення) особливо значущих для національної історії архітектурних витворів далекої минувшини як символів певних історичних епох. Проблема відтворення найбільш цінних пам’яток історико-архітектурної спадщини є складною і неоднозначною. Потрібно враховувати як національні, так і міжнародні культуроохоронно-правові документи в цій галузі. Так, згідно з постулатами сучасної пам’яткоохоронної методології, відтворення майже повністю втрачених пам’яток минулого не може розглядатися як реставраційна справа, а самі відбудовані об’єкти не можуть бути пам’ятками, а лише певними символами історичних (автентичних) пам’яток або пам’ятниками на їх честь. Відбудову втрачених (зруйнованих) пам’яток та створення так званих новобудов або муляжів завбільшки з утрачену пам’ятку історії та архітектури вважають неприпустимою і розглядають таку відбудову хіба як виняток. Ці методологічні настанови закріплено 1964-го у відомій Венеціанській хартії, розвинуто у Дрезденській декларації (1982) й розширено в Ризькій хартії (2000). Дрезденська декларація і Ризька хартія обумовлюють винятковість історичної реконструкції (відтворення) пам’яток минулого фактом руйнації пам’ятки великої суспільної ваги через воєнні дії та наявністю автентичної історичної документації. Аналогічні критерії вмотивованості відтворення втрачених пам’яток історії та культури сформульовано й у пам’яткоохоронних документах та культуроохоронному законодавстві України («Про охорону культурної спадщини», 2000; «Про охорону археологічної спадщини», 2004).
Згідно з «Основними засадами відтворення втрачених пам’яток» (додаток до «Програми відтворення видатних пам’яток історії та культури України», 1999), видатною пам’яткою історії та культури національної ваги є об’єкт, що відповідає принаймні одному з критеріїв:
— справляв значний вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва тривалий історичний період;
— був безпосередньо пов’язаний з історичними подіями, розвитком ідей, видатними особами, які справили визначальний вплив на перебіг національної історії, розвиток культури і мистецтва;
— репрезентує шедевр творчого генія, став етапним у творчості видатних архітекторів чи інших митців;
— був унікальним витвором зниклої культури чи мистецького стилю.
«Основними засадами» визначено критерії відтворення видатних пам’яток історії та культури. Ними є:
— знищення пам’ятки наслідком акту вандалізму, воєнних дій, стихійного лиха, пожежі або через інші причини руйнівного характеру;
— потреба повернути історичному ансамблеві (комплексу) його цілісність;
— забезпеченість пам’ятки архівною фіксаційною документацією, потрібною для відтворення (описи, обміри, проектні та виконавські кресленики, гравюри, малюнки, фото, макети).
Зважений відхід од цих фундаментальних настанов можливий лише як виняток — з огляду на безпрецедентні факти вандалізму, учиненого щодо визначних пам’яток історико-архітектурної спадщини. В «Основних засадах» зазначено, що «об’єкт може відбудовуватися, як правило, на його історичному місці, зафіксованому обмірами або збереженими натурними залишками. Відтворення об’єкта на іншому місці, з причини пізнішої забудови його історичної території, допускається лише у виняткових випадках». Так, ще в «Методичних рекомендаціях щодо відтворення втрачених пам’яток: історичний та правовий аспекти» (1994) застережено: відтворення втрачених історичних пам’яток не може мати універсальних (догматичних) засад, тож треба розглядати питання всебічно, зважаючи на:
— історико-меморіальне значення пам’ятки;
— містобудівну доцільність та композиційну узгодженість із довкіллям;
— документальність.
У щойно опублікованих «Методичних рекомендаціях щодо музеєфікації пам’яток археологічної спадщини» (2010) визначено загальні принципи музеєфікації пам’яток археологічної спадщини як сукупність науково обґрунтованих заходів щодо надання об’єктам культурної спадщини експозиційного стану. Зокрема, наголошено, що «експозиційна реконструкція in situ (у місці розташування) пам’ятки не допускається», а «будівлі-реконструкції, навіть такі, що мають бездоганне наукове обґрунтування, будуються окремо за межами територій археологічних пам’яток». У загальних засадах цих «Методичних рекомендацій» сказано, що їх розроблено відповідно до Законів України «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини» і згідно з «Європейською конвенцією про охорону археологічної спадщини» (ратифікованою Законом України від 10.12.2003 №369-10). Але в рекомендаціях не враховано церковної традиції розміщувати й будувати православні храми на благодатній основі сакрального місця, згідно з канонами християнського храмобудування. Адже визначні пам’ятки архітектурної археології — колишні автентичні залишки фундаментів Успенського собору Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору, церкви Богородиці Пирогощі та інших церковних святинь, нині відбудовані на споконвічних місцях (проте згідно із цитованими «Методичними рекомендаціями» пам’ятки мали би відтворювати деінде). Розміщення цих унікальних об’єктів церковної архітектури визначено сакральністю їхнього споконвічного розташування, осяяного благодатною енергетикою святого місця. Заразом місце і час спорудження пам’яток пов’язані з визначними подіями в історії країни та життям історичних постатей. Тож відбудовувати церковні святині деінде неприпустимо: було би порушено усталене історичне середовище, спотворено сакральну сутність Божого храму.
Збережені пам’ятки історії та культури потребують комплексних заходів охорони й належних реставраційних робіт. На особливу увагу, після відновлення Україною незалежності, заслуговують зразки української церковної архітектури, які відіграли визначну роль у піднесенні духовності та культури країни і які з різних причин було втрачено. Згідно з державною «Програмою відтворення видатних пам’яток історії та культури України» (1999) низку таких пам’яток відбудовано. Але проблема відтворення втрачених пам’яток історико-архітектурної спадщини України і тепер, після кількох відбудов, лишається гостродискусійною і надзвичайно актуальною. З-поміж утрачених пам’яток вітчизняної архітектурної спадщини є ті, які уособлюють історичну наступність і культурну ідентичність нашої країни. Постання цих храмів пов’язано із цивілізаційним поступом Руси-України після прийняття християнства, з розбудовою нашої державності. Це стосується й до знаменитої церкви Богородиці Десятинної, спорудженої (989—996 років) великим київським князем Володимиром Святославичем.
Дискусії про доцільність відбудови Десятинної церкви тривають не перший рік. Понад сім століть немає славнозвісної Десятинної церкви як визначного явища духовної культури, архітектури й мистецтва. На жаль, лишилося замало історичних першоджерел для автентичного відтворення цього храму. Десятинній церкві присвячено низку досліджень, де наголошено на ії визначальній ролі у становленні християнства на Русі. Одначе це загадкове історико-культурне явище далекої минувшини варте уваги й нині. І як не згасає пієтет до церкви Пресвятої Богородиці Десятинної, так не вщухають дискусії фахівців і широкої громадськості про доцільність її відбудови. А як розв’язують аналогічні проблеми в інших європейських країнах? Останніми роками в Дрездені відбудовано історичний символ міста — Фрауенкірхе (храм Богоматері). Цей храм споруджено 1743-го за проектом архітектора Г. Бера й ущент зруйновано авіабомбуваннями 1945-го. «Глибока рана, яка кровоточила так довго, загоїлася», — заявив на першому богослужінні у відбудованому храмі єпископ Саксонії. В об’єднаній Німеччині поряд з активною розбудовою нового Берліна відроджують визначні пам’ятки німецької історії. Другої половини ХХ ст. палко дискутували про відбудову району Шпрееінзель в історичному центрі Берліна — місця, з яким пов’язано уявлення про німецьку національно-культурну ідентичність, бо тут 1871-го проголошено об’єднання Німеччини. Руйнування замку Гогенцоллернів німецьким комуністичним режимом в історично сформованому центрі міста (мовляв, той замок — «символ прусського мілітаризму») сталося 1950-го у зв’язку зі спорудженням Палацу Республіки (колишньої НДР). У новітній Німеччині (після 1990 року) значну увагу приділяють відродженню історичних національно-культурних святинь. Після запеклих громадських дискусій федеральний уряд спільно з берлінським сенатом ухвалив (1993) зруйнувати Палац Республіки в Берліні й оголосити міжнародний конкурс на відновлення Замкової площі з можливістю відбудови замку Гогенцоллернів як державної пам’ятки, яка віддзеркалює віхи історичного розвитку Федеративної Республіки Німеччини. Конкурс продемонстрував різноманітні підходи до розв’язання цієї проблеми.
У Російській Федерації 1995—1998 років відбудували величний храм Христа Спасителя в Москві, від якого не залишилося навіть фундаменту. Споруджений 1837—1883 років і зруйнований атеїстичним радянським режимом (30-ті роки ХХ ст.), храм Христа Спасителя (архітектор К.Тон) було присвячено перемозі російського народу у Вітчизняній війні 1812 року й відбудовано як символ могутності Росії. Останніми роками вжито пам’яткоохоронних заходів зі збереження та музеєфікації автентичних залишків церкви Різдва Богородиці (XII ст.) у Володимирі-на-Клязьмі (Росія). У підземній частині проведено консервацію решток фундаментів прадавнього храму та створено криптовий храм на честь святого благовірного Олександра Невського (там його було поховано). А над підземним храмом-крипторієм побудовано храм-пам’ятник на відзнаку історичної пам’яті про колишню церкву Різдва Богородиці (архітектори І. Столєтов і О. Трохимов). Такий підхід доцільно використати у справі збереження автентичних решток церкви Пресвятої Богородиці Десятинної в Києві — належно музеєфікувати залишки фундаментів Десятинної церкви, а над центральною її частиною побудувати невеликий меморіальний храм як архетип (праформу) давнього храму, де можна було би вшановувати пам’ять перших святих Києворуської церкви, а також князів та наших далеких пращурів.
З огляду на ці загальні концептуальні настанови підготовлено альтернативні варіанти можливого увічнення пам’яті про перший монументальний храм Київської Русі — Десятинну церкву (у контексті належного збереження та музеєфікації її автентичних залишків), функціонального зонування та ревалоризації, опорядження та озеленення ще збереженої території колишнього церковно-палацового ансамблю «города Володимира» у стародавньому Києві.
Пропонуємо можливі альтернативні варіанти ревалоризації заповідної території центральної частини київського дитинця («города Володимира») із сучасною музеєфікацією автентичних залишків прадавньої Десятинної церкви та увічненням пам’яті про знаменні події нашої історії — прийняття християнства і побудову першого кам’яного монументального храму на знак ушанування перших святих Києворуської церкви та останніх захисників Києва, які загинули трагічними днями 1240 року.
Першим варіантом передбачено збереження автентичних решток всіх археологічних пам’яток, консервація і музеєфікація цих решток, установлення біля входу в Національний музей історії України макета (з прозорим сферичним покриттям та його підсвіченням), який би відображав у цілому початковий (вірогідний) вигляд прадавнього центру великокнязівського церковно-палацового ансамблю «города Володимира» Х—ХІІІ стст. з його домінантою — Десятинною церквою. У підземній частині храму виконують консервацію і належну музеєфікацію автентичних залишків його фундаментів, інших археологічних знахідок прадавньої Десятинної церкви і прилеглих до них фундаментних решток Південного князівського палацу (гридниці) зі створенням відповідних температурно-вологісних умов зберігання. Зовні на рівні поверхні землі проводять трасування фундаментів Десятинної церкви, а у вівтарній частині, на місці канонічного розташування престолу, встановлюють пам’ятний знак — монументальний гранітний православний хрест з барельєфом Оранти та з відповідною епітафією. У південно-західній частині трасування фундаментів споруджують пірамідальну скляну вітрину для експонування автентичних залишків храму (там, де, можливо, розміщувалася хрещальня); вітрину розташовують у підземній частині музею.
