Напередодні Міжнародного дня рідної мови за ініціативи Центру соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського (директор Кирило Галушко) в Національному університеті «Києво- Могилянська академія» за головування відомого археолога Леоніда Залізняка відбувся круглий стіл під назвою «Міфологізація походження українців». На нього були запрошені і виступили з доповідями такі авторитетні експерти, як член-кореспондент НАНУ, проф. Григорій Півторак з Інституту мовознавства, професори Леонід Залізняк і Віталій Отрощенко з Інституту археології НАНУ, проф. Сергій Сегеда з Інституту етнології НАНУ, проф. Наталія Яковенко з НаУКМА, багато інших учених, громадських діячів і журналістів, які цікавляться і висвітлюють у свій спосіб проблему походження українців. Як видно з назви, круглий стіл був присвячений не дослідженню зазначеної проблеми, хоч наукову думку з цього приводу експерти доповіли, а тривожним тенденціям, пов’язаним з поширенням міфологізованих уявлень про етногенез нашого народу. Зокрема, всупереч археологічним, історичним, антропологічним і мовознавчим даним часто стверджується, що предками українців чи навіть «першими українцями» є носії Трипільської культури (V — III тис. до н.е.), або те, що українці існують окремо як «арії» від часів виникнення індоєвропейської родини, або ж те, що за кілька століть до виникнення старослов’янської азбуки ми вже мали власну розвинену писемність, на якій створена перша у слов’янському світі пам’ятка — «В(е)лесова книга». Підхоплені й активно поширювані в мас-медіа такого роду сенсації лягають на сприятливий ґрунт — щирий патріотизм позбавленого власної історії народу. Експлуатація науковцями- аматорами або й відвертими шахраями патріотичних почуттів громадян і політизація проблеми етногенезу українців створюють атмосферу нездорового протистояння і навіть психозу, в якому науковцям і прихильникам об’єктивних поглядів відводять місце «непатріотичних консерваторів», а міфотворцям — «справжніх патріотів». Складається враження, що вітчизняна наука не здатна зупинити інтервенцію квазітеорій і процес власної дискредитації, бо наслідки такого наступу через некомпетентність і поступливість перед спокусливими легендами відповідних державних структур відбилися вже в офіційній сфері, наприклад, у шкільній програмі, за якою нині вивчається згадувана «В(е)лесова книга» не як продукт сучасної міфотворчості, а як дохристиянська писемна пам’ятка. А це вже серйозна проблема для національної консолідації і смішна для європейських країн, які давно перехворіли прагненням бути першими в історії людської чи бодай слов’янської цивілізації, бо позбулися комплексу меншовартості або, навпаки, імперських зазіхань.
Приклади подібної хвороби дають ледь не всі європейські нації. Так, ще в першій половині ХIХ ст. видатний німецький лінгвіст Вільгельм фон Гумбольдт необережно пов’язав залежність інтелектуального розвитку народу від морфологічного типу його мови, у зв’язку з чим китайці як носії кореневої мови виявилися найвідсталішими, а носії флективних мов, яких за матеріалами дослідження репрезентували насамперед німці, за цими ознаками є найрозвиненішими. Як справжній учений В. Гумбольдт відразу зрозумів некоректність такого зв’язку і вніс необхідні пояснення до своєї теорії, але вже було пізно. Підхоплену ура-патріотами ідею згодом спростувало життя: наслідки другої світової війни й економічне чудо Китаю. Безпечніші, але не менш емоційні протистояння в Чехії викликали всесвітньо відомі підробки Зеленогірського й Краледвірського рукописів, талановито виконані відомим славістом В. Ганкою з «благородною» метою довести першість у слов’янському світі чехів та їхньої писемності. Ставлення до цих фальсифікацій стало лакмусовим папером на визначення патріотизму чехів у середині та другiй половині ХIХ ст. і лояльності до них іноземців. І лише титанічні зусилля видатного чеського історика мови Я. Гебауера, який певний час сприймався в суспільстві як ворог власного народу, та висновки інших вітчизняних і зарубіжних славістів розвіяли цей міф, за що, зокрема, всесвітньо відомий хорватський учений В. Ягич був прийнятий у Чехії дуже холодно. Але чехи знайшли в собі сили визнати науково обґрунтовану правду й гідно вийти з громадянського протистояння, показавши приклад слов’янським і неслов’янським народам духовного очищення від ілюзій та національного порозуміння, як це мало місце і в питанні відродження чеської мови. Натомість румуни й досі тішать себе думкою про те, що саме їхні предки заснували Рим, не завдаючи собі клопоту зі словотвірним аналізом, з якого випливає, що історичний хоронім Romania походить від назви міста Roma, а не навпаки.
Що ж до мовних чинників, то зважати на них особливо варто, бо вони матеріальні і піддаються матеріальній перевірці. Тому й дратує міфотворців професійна непоступливість мовознавців, як і загалом науковців, які, з погляду носіїв високих ідей, «чіпляються» за непомітні для непрофесійного ока факти. Ось і так звана «В(е)лесова книга» не витримує ніякої лінгвістичної експертизи як претензія на автентичну давньоукраїнську пам’ятку, бо в ній немає жодної сторінки без очевидних фальсифікацій. Так, за підрахунками члена-кореспондента НАНУ Ореста Ткаченка, в цій відносно невеликій за обсягом «дохристиянській книзі V — поч. IХ ст.» немало-небагато аж 439 церковнослов’янських форм, включно з назвою Влесова, які є ознакою старослов’янської (давньоболгарської) мови. Крім того, в «рукописі» рясніють слова з більшості сучасних слов’янських мов, що разом зі стилізованими старослов’янізмами утворюють «своєрідний панслов’янський суржик», а також наявні інші мовні нісенітниці. Та й з погляду достовірності змісту «пам’ятка» досить вразлива. Зокрема, згідно з цим витвором, слов’яни прийшли на середньонаддніпрянські землі з Індії, що суперечить будь-якій з актуальних теорій їхньої прабатьківщини, а по дорозі утворили низку міст у європейській частині Росії (саме форма «оу РосіЬ» вжита в тексті, хоч хоронім Росія вперше фіксується в писемних пам’ятках з ХV ст.) і лише потім їхній ватажок Кий заснував Індікиїв (таку назву молодшого від попередньо створених російських міст Києва за 1500 років його існування ніхто ніде й ніколи не згадує). З Індії слов’яни прийшли язичниками, готовими до прийняття християнства, справжньою вірою якого є православ’я, а західні слов’яни (себто католики) сповідують хибну віру. Байдуже, що розкол християнства, з позиції приписуваного «пам’ятці» часу, відбудеться лише в ХI—ХIII ст., тобто десь через півтисячі років «після» написання книги, головне ідея. А вона варта будь-якої фальсифікації, бо закликає всім «славянским ручьям слиться в Русском море». Тому й стоять на заваді міфотворцям мовознавці, які «не розуміють» важливості ідеї й за результатами наукового лінгвістичного аналізу тексту не підтверджують автентичності «пам’ятки», в один голос за О. Ткаченком стверджуючи: «Із самої мови, а достоту мішанини мов, у «В(е)лесовій книзі» і безпосередньо з її змісту випливає, що принаймні в основній масі у теперішньому вигляді це твір великодержавницько-російський, євразійський, християнсько-православний, основною ідеєю якого є створення всеслов’янської православно-християнської імперії під проводом росіян, і цю ідею, щоб вона була легше перетравною і водночас набула характеру священного заповіту славетних слов’янських предків, завуальовано «під старовину» за допомогою своєї «всеслов’янської мови». І треба бути або гранично наївним, або занадто засліпленим жаданням бачити в бажаному дійсне, щоб у цьому лише злегка замаскованому політичному памфлеті державника-шовініста бачити «скрижалі буття українського народу», бо найімовірніше — це «скрижалі небуття» (державного і, напевне, й національного) українського й інших слов’янських народів, за винятком російського». Хай голосу мовознавців не чують ті, кому його не вигідно чути, але чому заручниками фальсифікаторів стало Міністерство освіти і науки України та вся шкільна молодь, що вивчає цю антинаукову й анахронічну щодо приписуваної текстові «давнини» мовну суміш, це вже питання, яке в цивілізованій країні ніколи б не стояло.
