Територіально Київська Русь сформувалася протягом Х ст. Захопивши 882 року град легендарного князя Кия, князь-варяг Олег вирішив: «Се буди мати городомъ Рускымъ». За правління Олега і його наступників Ігоря та Святослава Київ розповсюдив сферу свого впливу на весь регіон розселення східних слов’ян, створивши найбільшу в Європі державу. На перших порах її правителі, в основному, збирали данину із залежних племен, проводили завойовницькі або грабіжницькі походи на землі сусідів.
Якісно нова Русь почала формуватися за Володимира Великого, який провів реформи, спрямовані на зміцнення обороноздатності руських земель, об’єднавши їх ідеологічно, запровадивши єдину для всієї держави релігію — християнство. Роки правління Володимира та його сина Ярослава Мудрого стали золотим віком Стародавньої Русі. Відсутність протягом тривалого часу усобиць і вторгнень кочовиків викликала значне економічне та культурне піднесення руських земель. У середині 30–х років ХI ст. справжній будівельний бум пережив Київ. Протягом короткого терміну поруч із «містом Володимира» виникло у понад сім разів більше за площею «місто Ярослава», забудоване численними теремами бояр і багатих купців. Окрасою «міста Ярослава» став архітектурний ансамбль, що включив найбільший храм Русі — святу Софію, монументальні Георгіївський та Ірининський собори, а також іще один неідентифікований кам’яний храм. Величні культові споруди побудовано в Новгороді, Чернігові, Полоцьку. Найменування головного храму Русі Софійським, а головних воріт Києва Золотими було не простим наслідуванням Константинополя, а прагненням стати поруч із ним. Про це свідчив і наступний виклик, кинутий «одновладцем Руської землі» Світовій імперії — призначення київського митрополита — русича Ілларіона. Раніше це була прерогатива залежного від імператора Царгородського патріарха. Тому й не дивно, що поріднитися з Ярославом вважали за честь правителі європейських країн.
Навчений своїм досвідом і досвідом попередників, у старості Ярослав думав, як уберегти мир і спокій у державі, її цілісність. Адже після загибелі Святослава на Русі почалася кривава боротьба за владу між його синами, яка закінчилася смертю Олега і Ярополка. Смутні часи прийшли на Русь і після смерті Володимира. На цей раз під час тривалої усобиці загинули його сини Борис, Гліб, Святослав, Святополк. Затяжною була й усобиця Ярослава з братом Мстиславом. У кінцевому результаті, у них вистачило мудрості домовитися про тривалий мир. Але наслідком такої домовленості став поділ Русі по Дніпру. Можливо, щоб уникнути подібного у майбутньому, Ярослав і схилявся до узаконення передачі київського престола лише старшим синам великих князів. Однак який статус повинні мати в такому випадкові молодші сини? Чи не стануть вони чинником дестабілізації? Тому, помираючи, старий князь установив принцип ротації князів на старшому київському та удільних столах. Київський стіл мав займати найстарший за віком князь, отже, кожен з нащадків Ярослава мав шанси законно стати Великим князем. У той же час удільні князі довго не засиджувалися на одному місці, що повинно було усувати загрозу сепаратизму, спонукати всіх князів захищати Русь, як спільну вотчину. Фактично це була перша спроба поставити процес успадкування влади в рамки закону. Але покладений у її основу родовий принцип, який Ярослав приміряв до своїх синів, у довгостроковій перспективі мав ряд істотних вад і в кінцевому результаті став однією з основних причин занепаду держави. Згодом зростання чисельності роду Ярослава призвело до заплутаності стосунків старшинства в ньому (дядько міг бути молодшим за племінника) та пов’язаних із цим непорозумінь і конфліктів. Та й саме по собі управління Руссю цілим родом Рюриковичів не сприяло зміцненню держави. Так, непокора волі Великого князя з боку молодшого князя, яка повинна була б призвести до покарання, часто закінчувалася родинно — цілуванням хреста — і не мала для ослушника ніяких наслідків. Нерідко зловживав своїм становищем і старший князь, роздаючи престижні удільні столи своїм синам у обхід молодших братів або діючи за принципом «поділяй і пануй». Додавши до цього ще владні амбіції частини молодших князів, отримуємо клубок протиріч, який досить важко розплутати.
Не зовсім виправдалися і надії Ярослава Мудрого, що вся Русь буде спільною вотчиною його роду. Ще за Володимира Великого відособилася Полоцька земля, де влада успадковувалася в середовищі полоцьких князів. Після Любецького з’їзду князів стала вотчиною Ольговичів Чернігівська земля. У ХII ст. вотчиною Юрія Долгорукого стала Владимиро-Суздальська земля, а також відособився Галич. У той же час, старші князі цих земель не відмовлялися від своїх прав на Київ. Йшла свого роду федералізація земель.
Такий порядок, за яким Київська Русь жила аж до навали монголо-татар, не міг влаштовувати князів, що опинилися на верхівці владної піраміди і прагнули до стабільного становища у цілісній, процвітаючій державі. Але він цілком задовольняв більшість удільних князів, оскільки забезпечував їм практично незалежне від центру становище, і в той же час залишав кожному з них можливість зайняти старший стіл. З ними не міг не рахуватися Великий князь. Спроби окремих київських князів стати «одновладцями Русі» завжди наштовхувалися на рішучу протидію тих, чиї права ущемлялися. Можливо, тому після Володимира та Ярослава жоден із правителів Київської Русі не став реформатором...
Перша тріщина у запропонованому Ярославом механізмові успадкування влади з’явилася 1073 року. Середній його син Святослав, вважаючи, що саме він гідний займати «стіл батька свого», підмовив молодшого Всеволода спільно виступити проти старшого Ізяслава. Отже, заповіт Ярослава Мудрого було порушено.
У зв’язку з цим, варто пригадати таке характерне для тих часів явище, також не враховане Ярославом, як поява князів-ізгоїв. Якщо хто-небудь із синів великого князя помирав, не побувши сам великим князем, то його нащадки автоматично позбавлялися права на київський стіл, чим обмежувалося коло претендентів. Великий князь наділяв їх незначними уділами, або ж часто залишав без землі. Закономірним наслідком таких дій стала поява скривджених князів, які не бажали миритися зі своїм становищем. Чимало хто з них тікали у Тмутаракань — розташований за Диким полем на берегах Азовського моря руський анклав, захоплювали там князівський стіл, набирали дружину з місцевих племен і половців та йшли на Русь зі зброєю відстоювати свої права. Після смерті Святослава Ярославовича лави ізгоїв поповнили п’ять його синів. Якщо щодо них Ізяслав керувався помстою, то чим керувався Всеволод — незрозуміло. Адже він був спільником Святослава у змові проти Ізяслава. Таке непродумане, продиктоване вузькокорисними інтересами рішення стало причиною тривалої усобиці, ключову роль у якій зіграв Олег Святославович. Приведені ним половецькі орди отримували, як плату за допомогу, дозвіл на розграбовування руських земель. У битвах загинули Великий князь київський Ізяслав, один із князів-ізгоїв Борис, держава зазнала важких людських і матеріальних втрат. Безперспективність і згубність усобиці розуміла частина князів, зокрема, Володимир Мономах і його син Мстислав. Вони й стали ініціаторами з’їзду князів у Любечі 1097 р. «Почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору имуще?» — зібравшись, говорили князі. — А половци землю нашю несуть роздно, и ради суть, оже межи нами рать доныне; отселе имемься по едино серце и сблюдемь Рускую землю». Князі-ізгої були наділені землею, учасники з’їзду, поцілувавши хреста, заявили: «Пусть только отныне кто- то на другого станет — против него будем все, и честный крест». Але вже за декілька днів Русь знову опинилася на грані громадянської війни. Переступивши через хресне цілування, Великий князь київський Святополк і князь Давид Ігорович підступно схопили іншого учасника з’їзду Василька Ростиславовича, який згодом був осліплений. Обурені нечуваним для Русі віроломством, Володимир Мономах, Олег і Давид Святославовичі пішли на Святополка. Запобігти війні вдалося завдяки активній позиції киян і розсудливості Володимира Мономаха.
випуску сторінки «Україна Incognita»
