Сьогодні Українська греко-католицька церква (УГКЦ)
посідає поважне місце у релігійному житті України. Утворення кілька років
тому Києво-Вишгородського екзархату з центром у Києві розширило канонічну
територію УГКЦ — вперше в історії — за межі Західної України, перетворило
церкву на загальноукраїнську.
Нещодавно було призначено нового Києво-Вишгородського
екзарха — єпископа Василія Ігоря Медвіта. Єпископ Василій люб’язно погодився
поділитися з читачами газети «День» своїми поглядами на деякі проблеми
церковного життя.
— Прошу, Ваша Превелебносте, розповісти про сучасний стан Києво-Вишгородського
екзархату.
— Екзархат охоплює греко-католиків центральних, південних та східних
регіонів України. За чисельністю він посідає вельми скромне місце в церкві.
До його складу входить 120 парафій та 68 священиків. Точну чисельність
вірних обчислити нелегко; вважаємо, що поза межами Західної України їх
близько 10 тисяч. У Києві налічуємо 2—3 тисячі вірних та 8 священиків.
Нашими парафіянами є переважно західні українці, колись примусово переселені
в східні області, або втікачі від репресій та їхні молоді нащадки. Прозелітизмом,
тобто «переманюванням» членів інших церков, ми не займаємося, попри постійні
звинувачення з боку деяких православних ієрархів. Не маємо ми намірів також
перебільшувати чисельність церкви і вважати її членами тих людей, які переповнюють
наші храми двічі на рік, у Великі свята.
— Що шановний Владика думає про міжконфесійні та міжцерковні змагання
за храми, котрі не вщухають?
— Що я можу сказати? Ситуація складна й ганебна. Нещодавно спостерігав
таку картину. Біля сільського храму зібралися дві ворогуючі громади, а
між ними — неабиякий загін змопівців. Обидві громади моляться — читають
«Отче наш». До цього була бійка, буде бійка, мабуть, і після того, як закінчать
молитву. Подумати тільки, що все це відбувається між земляками, односельчанами,
більше того — християни йдуть на християн. Дякувати Богу, ми в Східній
Україні не маємо таких конфліктів.
— Відомо, що було утворено спільну греко-католицько-православну (УПЦ)
комісію для врегулювання храмових проблем. Чи ефективно діє ця комісія?
— Комісію дійсно створено. Більше того, обидві сторони погодилися на
тому, щоб для розв’язання конфліктів не звертатися до адміністративних
органів, до суду, а все вирішувати між собою. Однак майже за рік її роботи
до комісії не було жодного звернення. Виглядає, що начебто все добре, а
конфлікти та скарги продовжуються.
Ще один вихід запропонував патріарх Філарет — не битися, не судитися,
а будувати, де потрібно, другу церкву. На нинішній час це логічна й добра
розв’язка, але я не зовсім погоджуюся з цією пропозицією. Адже друга церква
у невеликому селищі закріплює поділ, робить його начебто нормальним. Чи
можна тоді говорити про дорогу до єднання церков?
— Ваша Превелебносте, наших читачів турбує питання: чи можливо бути
порядною, духовно багатою людиною без віри в Бога?
— Вважаю, що вчинками невіруючої, але порядної людини може керувати
альтруїзм — любов до інших людей. Адже церква не має монополії на любов
між людьми й не претендує на таку монополію. Тому є люди, що творять добро
поза церквою. Хоча я не розумію цього, для мене — це велика таємниця. Тут
начебто відсутній головний рушій добра в душі людини — віра в Бога. Бо
віруюча людина робить добро тому, що Христос зобов’язує всіх нас до цього.
Пояснення, можливо, в тому, що людина створена за образом і подобою Бога
і з самого народження закодована на добро. Тому люди невіруючі, творячи
добро, можуть стати ближче до Бога, ніж віруючі, у яких немає любові, а
є лише слова про любов.
— Чи пов’язана духовність із добробутом людини? Чи не знижує стан нашої
економіки духовність суспільства?
— Глибоко переконаний, що більшою загрозою для людських душ є надлишок
добробуту, ніж його нестача. Дуже часто надмірні гроші є знаряддям злого,
а не доброго. Багатство швидко стає самоціллю в житті людини, тим золотим
кумиром, проти якого застерігає Святе Письмо. А бідність — не перешкода
для молитви, злуки з Богом. І не буває більшого подиву, ніж милостиня дуже
бідної людини.
Впевнений також, що як окрема людина, так і народ найбільше піднесення
духовності переживає у трагічні, кризові моменти свого життя чи історії.
Під час війни навіть завзяті атеїсти молилися. А подивіться, як мобілізувала
всі свої сили Українська церква зразу після Унії; коли повстала загроза
самому існуванню православ’я в Україні. Згадайте Петра Могилу, Академію,
а ще — вірність церкві підпільних героїв УГКЦ, які віддали життя за віру
Христову.
— Чи Ви маєте власні прогнози щодо єднання християн східного обряду
і, зокрема, православних церков України?
— Я оптиміст і вірю, що за допомогою Духа Святого найближчим часом відбудеться
велике зближення різних християнських церков світу. Впевнений, що в усіх
церквах, включно із Російською православною церквою, до влади прийдуть
прогресивні освічені ієрархи, які підуть назустріч одне одному. Бо людині
притаманне природне прагнення до єдності. У тому, що воно не завжди реалізується,
винний безперечно злий дух. Одні не вірять у його існування, інші приписують
йому участь у наших повсякденних дрібних справах. Думаю, що диявольський
дух найчастіше впливає на загальний стан речей в усьому світі — погіршує
його.
Щодо православних, то я, як і багато інших, вважаю, що в Україні має
бути єдина православна церква. Але — не державна. Саме тоді вона зможе
об’єднати всіх віруючих, незалежно від національності, партійності тощо.
Ми виступаємо за єдність українського православ’я ще з власного, так би
мовити, інтересу. УГКЦ дуже важко вести нормальний діалог із розколотим
православ’ям. Наша церква відкрита для всіх українських православних церков,
як канонічних, так і неканонічних, ми всіх вважаємо братами. Однак саме
за це нам постійно, з усіх боків дорікають. Навіть до Риму йдуть скарги
— за «контакти з неканонічними». І доводиться докладати чималих дипломатичних
зусиль просто задля того, щоб зберегти прості нормальні стосунки в себе
вдома. Але ще раз скажу — я оптиміст, вірю, що в Україні буде одна канонічна
Православна церква.
А нам достатньо зовнішніх дипломатичних проблем. Минулого року в Барі
(Італія) греко-католиків уперше запросили взяти участь у переговорах Риму
і Москви. До цього наші власні справи обговорювалися без нас. Ще зовсім
недавно було навіть таке — якщо на якихось офіційних зборах з’являвся греко-католик,
московські православні вставали й демонстративно виходили. Поступово й
потроху атмосфера міняється; зараз Московська церква принаймі визнає нас
як канонічну частину Римо-католицької церкви. Хоча ми є Церквою свого особливого
права, помісною, але в єдності зі Вселенською католицькою церквою.
ДОВIДКА «ДНЯ»
Єпископу Василієві Ігореві Медвіту 50 років. Він народився й виховувався
в Перемишлі, в українській родині, в атмосфері українського патріотизму.
І хоча тоді в Польщі багато українців приховували свою національність і
видавали себе за поляків, батько навчив його ніколи цього не робити. Попри
національну свідомість, у родині не було найменших рис шовінізму. Тому
майбутній екзарх завжди мав добрі стосунки з поляками та євреями, серед
яких ріс. Під час війни його батьки врятували від загибелі єврейську дівчинку,
дочку приятеля батька. Переховували її вдома, а іноді — в крипті греко-католицького
храму, де священик Василь Гриник обладнав сховище для єврейських дітей.
Пізніше батьки єпископа Василія отримали ізраїльську медаль «Праведник
серед народів світу».Хлопець рано відчув духовне покликання й попри те,
що отримав світську освіту, прийняв схиму, став ченцем. Після того довго
вчився у Варшавській духовній академії та в Папському університеті Ватикану.
Священиком він став у 35 років, рукоположив його сам Римський Папа Іван-Павло
II. Працював у Польщі парохом української греко-католицької громади; потім
став протоігуменом Василіанського чину. У 46 років він став єпископом.
З кінця 1997 року — у Києві. Живе екзарх фактично на колесах, у транспорті
— між Києвом, Львовом, де знаходиться архієпископія УГКЦ, та областями
країни. Це його, однак, не переобтяжує, бо має «циганську натуру». Тільки
інколи тягне до своєї книгозбірні, яка зберігається вдома, у Львові. Єпископ
Василій має численні «позаштатні» зацікавлення; зокрема, дуже шанує класичну
музику й має неабияке зібрання італійських опер ХIХ століття. Але на перше
місце ставить книги, світову класику. Єпископ Василій знає кілька мов —
«за необхідністю», як він каже. Може «дати собі раду з польською, італійською,
російською та англійською».
