В одній із своїх останніх проповідей Папа римський Бенедикт XVI промовив похвальне слово архієпископу Євсевію Кесарійському — одному з активних творців молодої Християнської церкви, видатному теологові, письменникові, який першим зважився на працю створення багатотомної «Історії Церкви».
Євсевій (264—340) народився в Палестині, вчився в Кесарії, де перед тим Оріген влаштував школу та зібрав багату книгозбірню; Євсевій відрізнявся незвичайною вченістю, знанням античної літератури та честолюбством. Його особистість, погляди та праці справили великий вплив на церковну політику імператора Костянтина Великого, історіографом доби і життя якого став Кесарійський єпископ. Значна частина творів Євсевія (писав він грецькою мовою) дійшла до наших днів; вони завжди справляли (і справляють) помітний вплив на сприймання поколіннями істориків подій і дійових осіб тієї далекої доби — доби становлення християнства, доби перших Вселенських соборів.
Євсевій Кесарійський був вельми плідним письменником — кількість його творів вражає; майже всі його роботи присвячені християнській церкві та її корінню — старозавітній Біблії. Серед праць письменника найбільш відомими є 1. «Хроніка» — історія світу за Біблією. Цікаво, що ця книга повністю збереглася лише у вірменському перекладі, який було виявлено та ідентифіковано лише наприкінці ХVIII століття. 2. Десятитомна «Історія Церкви» (християнської) — від її виникнення в першій половині I сторіччя і до повного торжества за часів імператора Костянтина Великого (IV ст.). У полемічній праці «Доказ християнства» автор твердить, що справжнім і єдиним підмурівком християнства є юдаїзм, а не грецьке поганство, як вважали багато хто з богословів того часу. Що не заважало йому жорстко критикувати юдеїв за відмову «прийняти Сина Божого». У книзі «Ономастикон» (топоніміка та топографія Святої землі) Євсевій систематизував список географічних назв, які згадуються в Старому і Новому Заповітах, і простежив історію населення Святої Землі до IV сторіччя. Він наводить дані про населені пункти Святої Землі, про відстані між ними, про чисельність мешканців. Без перебільшення можна сказати, що без історіографії Кесарійського єпископа історія Святої Землі могла б бути дещо іншою й далеко не такою точною.
За життя Євсевія Кесарійського сталася подія, яка змінила хід християнської (і європейської) історії — йдеться про Перший Вселенський Собор, скликаний за наказом імператора Костянтина Великого 325 року. На Соборі, як відомо, було пророблено надзвичайно складну ідеологічну роботу зі створення Символу Віри. Однією з головних причин скликання Собору була незгода більшості делегатів з ученням Арія, який твердив, що Христос — Син Божий — не є «єдиносущним і рівночесним» Батькові, а є лише першим і досконалим витвором Бога- Отця. (Зазначимо, що тоді йшлося, власне, про єдинобожжя.)
Євсевій був свідком церковних суперечок, які не вщухали, «про перехрещення», які, до речі, не припинилися і досі (зокрема, в Україні). У ті часи (як і за нашого часу), в цьому питанні Церква розділилася. Одні вважали, що потрібно перехрещувати всіх тих, кого раніше хрестили єретики. Інші твердили, що коли хрещення було виконане «єретиками» правильно, тобто були вимовлені слова «В ім’я Отця і Сина і Святого духа», тоді перехрещення є блюзнірством, гріхом, бо в таких випадках досить покладання руки єпископа. Цю проблему не вирішено й сьогодні — судячи з нинішньої практики Російської православної церкви перехрещувати тих, хто був хрещений у іншій православній Церкві, а потім вирішив перейти до РПЦ. Надії на те, що майбутній православний Вселенський собор (VIII) урегулює цю ситуацію, дуже мало — все більш очевидно, що цей Собор відкладатиметься до Другого пришестя.
Михайло Поснов — відомий дореволюційний київський історик, богослов і викладач — пише, що головна заслуга Євсевія полягає в ретельному вивченні церковних переказів і дослівному запозиченні зі стародавніх творів, тексти яких інакше не дійшли б до наших днів. Завдяки Євсевію, багато які події дуже важливого періоду раннього християнства добре збереглися. Важливо й те, що методи Євсевія були цілком науковими навіть за сучасними мірками — він ретельно вивчав церковні проблеми, джерела й багато запозичав із духовних творів свого часу, які не дійшли б до нас без «сприяння» Євсевія.
Нижче наводиться невеликий уривок із вступу до «Історії Церкви» архієпископа Євсевія Кесарійського:
«Я поставив собі за завдання описати такі події: наступництво святих апостолів; те, що сталося від часів Спасителя нашого і до наших днів; які і наскільки важливі справи звершено було, за оповідями, в Церкві: хто стояв на чолі найбільш відомих церковних кіл і зі славою керував ними; хто в кожному поколінні — усно чи письмово — захищав слово Боже. А також імена, вдача і час тих, хто, жадавши новизни, дійшли до меж заблудження і, запроваджуючи несправжнє знання (гнозис), безпощадно, як люті вовки, розкрадали стадо Христове. Також те, що сталося з усім юдейським плем’ям відразу ж після їхньої змови проти Спасителя нашого; коли і яким чином погани підняли війну проти слова Божого, яку велику боротьбу свого часу вели за нього мученики, які зазнали тортур і пролили свою кров. Однак, прошу я в людей доброзичливих поблажливості до своєї роботи: я зізнаюся, що здійснити цю обіцянку досконало і повно понад мої сили, бо я перший беруся зараз за таку оповідь і вступаю начебто на неходжений і невторований шлях...
Все, що я знайду в розсіяних спогадах людей, які йшли до мене, я зберу; немовби на луці духовній, як квіти, — доберу у старих письменників потрібні мені відомості і намагатимуся представити їх у історичній оповіді як щось суцільне. Я буду радий зберегти пам’ять про наступництво якщо й не всіх, то найбільш відомих апостолів Спасителя нашого в Церквах славних і досі не забутих».
