Навіть неполітикам неозброєним оком видно, що це шлях, який веде у два можливі тупики. Або ті несумісні складові радикально змінять свою сутність і тим самим відверто підуть проти поглядів своїх виборців. Або, що вірогідніше, подібні «робочі» блоки розваляться, як дитячі хатки, зліплені з піску. Найближчим часом і без будь-яких землетрусів. Після чого знову розпочнеться катавасія, знову розкладатимуть пасьянс, пробуватимуть інші варіанти, так само безперспективні, з точки зору сталої співпраці і взаємопідтримки (хіба мало варіантів можна запропонувати? Скажімо, почергове головування представників всіх шести партій на строк, пропорційний кількості місць у Парламенті. Або кожного дня кидати жереб і обирати одного із 450-х. Або звернутися до екстрасенсів і т.д.) А час іде, репутація ВР падає, перспектива плідної праці зникає десь за часовим горизонтом.
Не згадуючи навіть про високі ідеї і принципи, в усій цій колотнечі проглядає якась дитяча безпорадність, повна невідповідність тій ролі, яку мають грати не тільки в парламенті але й загалом у суспільстві чотириста п’ятдесят «кращих людей українського народу». Наші ж гуру, вчителі й поводирі займаються тим, що вже кілька тижнів ділять крісла, значення яких гіперболізується і навіть сакралізується у кращих традиціях радянської партійної бюрократії. Як відомо, саме тоді «Той, що в кріслі сидить», вирішував все, а не безсловесна і бездумна більшість. А якщо подивитися в інший бік, в інший час, то хто з людей, які цікавляться політикою, може швидко згадати ім’я спікера британського парламенту, французького, польського? І чи зумів пан Селезньов підвищити рейтинг або вплив комуністів у Держдумі?
Що не кажи, а дуже самобутніх політиків ми маємо, може навіть занадто самобутніх для такої інституції, як звичайний парламент, у якому представники народу об’єднуються просто на підставі близьких довгострокових політично-економічних програм. А не заради обрання голови Верховної Ради. «Троянська війна» між нашими парламентськими блоками чомусь нагадала мені одну чужоземну проблему зовсім іншого виміру. Йдеться про Іспанію — країну річок, яким катастрофічно бракує води (поспішимо, втім, нагадати, що країна має багато інших достоїнств і переваг). Щоправда, у часи найбільшої світової могутності католицької Іспанії місто Севілья, наприклад, яке стоїть на обох берегах Гвадалквівіру майже в 100 км від впадіння цієї невеликої (порівняно з Дніпром) річки в Атлантичний океан, було морським і навіть океанським портом. Але по тому вже кілька століть, і сьогодні Гвадалквівіром курсують головним чином річні трамвайчики для прогулянок.
Річка Мансанарес, на берегах якої розташовано столицю Іспанії Мадрид, давно засмучує мешканців та адміністрацію тим, що постійно зникає (висихає) з-під численних величних і високих мостів, перекинутих через неї. Аби забезпечити наявність водної поверхні в межах міста під славетними мостами, тобто виключно з «косметичною» метою було збудовано спеціальну систему дамб. Щоб було на що дивитися з високого берега, з боку колишньої королівської резиденції та з мостів. ( NB . У всіх свої особливі турботи. У одних є мости, у тому числі ті, що будувалися за часів Юлія Цезаря, але погано з річками. Інші все ніяк не зберуться задовольнити нагальні «мостові» потреби хоча б столиці).
Магістрат міста Валенсії пішов іншим шляхом у вирішенні цієї складної проблеми — повністю і остаточно осушив русло річки Турія у межах міста і облаштував там зону відпочинку і спорту — сквери, квітники, спортивні та концертні майданчики. На мостах розташувалися кафе й кіоски. Любо-дорого подивитися на цю дещо дивну картину, зважаючи на збережені мости з ліхтарями, набережні та сходи «до води».
Ця невідповідність мостів і річок давно привернула увагу іноземних мандрівників. Один дотепник навіть дозволив собі дати іспанцям пораду: «Та зробіть, зрештою, що-небудь, сеньйори — або якось наповніть річки водою, або продайте свої незрівнянні мости тому, хто зможе користуватися ними за призначенням!» Адже такі мости при необхідності неможливо навіть спалити за собою — у цьому не буде ні сенсу, ні логіки.
