Українців, яким встановлено пам’ятники за кордоном, дуже легко, на жаль, порахувати — Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко... Це визначні особистості, яких Батьківщина вже гідно вшанувала на своїх теренах. Мабуть, є лише один виняток: це Василь Костянтинович Липківський (1864 — 1937 рр.) — церковний реформатор, перший митрополит української автокефальної православної церкви — УАПЦ (1921 — 1927 рр.), людина великої душі й самовідданого служіння на ниві духовного відродження українського народу, блискучий майстер проповідницького мистецтва, за словами академіка А. Кримського, «апостол українського релігійно-національного відродження».
За вкрай короткі, за історичними вимірами, шість років митрополит та його сподвижники виконали, здавалося б, непідйомну організаційну роботу з налагодження церковного життя, створення и становлення численних парафій УАПЦ (сам митрополит відвідав понад 500 парафій). Вони організували богословські курси, які готували священиків для УАПЦ, перекладали українські богослужбові книги, брали участь у релігійних диспутах, видавали власний часопис «Церква й життя» (у 1926 — 1927 рр. вийшло друком шість чисел) тощо.
І все це — за умов постійного жорстокого утиску з боку радянської влади, таємного та показового «нагляду» з боку ГПУ, підписок про невиїзд із Києва, арештів, накладання незаконних великих податків на церкви, підпорядковані УАПЦ, брутального цькування у пресі... Заарештованого за безглуздим наклепницьким обвинуваченням 73-річного митрополита Липківського, який на допитах не назвав жодного прізвища, не згубив жодної людини і своєї вічної душі, було страчено 27 листопада 1937 р. Місце його поховання невідоме. 1997 року Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 1920 — 1930-х років, а днем їхньої пам’яті було визнано саме 27 листопада.
Довгі роки його ім’я замовчувалось в Україні. Тільки за її межами зусиллями національно активної західної діаспори, зокрема (і в першу чергу) створеного у США Українського православного братства ім. Митрополита Василя Липківського, були збережені пам’ять про нього та невелика частина його духовної спадщини, що дивом уціліла у вихорі буремних подій в Україні й перетнула океан. Отець Петро Маєвський (якого митрополит Липківський висвятив на священика у 1921 році, а згодом благословив на церковне служіння за кордоном — подалі від безжальної, безбожницької влади) зберіг своє листування з митрополитом і тексти проповідей, що той йому надсилав у 1933 — 1937 рр. У 1966 році о. Петро Маєвський і Братство ім. митрополита В. Липківського видали в США ці «Проповіді на неділі й свята. Слово Христове до українського народу.»
Завдяки цій книзі діаспора «пізнала велич митрополита Василя і його незрівнянні досягнення у відродженні УАПЦ та його як переможця в неімовірно невідрадних умовах». Книга отримала великий схвальний розголос. На цьому тлі поступово визрівали думки щодо необхідності гідного вшанування пам’яті митрополита Липківського.
11 грудня 1975 року газета «Свобода» надрукувала звіт про 23-й з’їзд Об’єднання Української Демократичної Молоді (ОДУМ), що відбувся 28 — 30 листопада у м. Детройт. У цьому звіті є, зокрема, такі рядки: «Учасники з’їзду мали нагоду вислухати виступ одного зі своїх колег Петра Матули з Вашінгтону, який представив ідею побудови пам’ятника в українському пантеоні — Осередку УПЦ в ЗСА в Баунд Бруку, світлої пам’яті митрополитові В. Липківському. Його постать для нас, українців, залишилася символом не лише боротьби, але й збереження української національної субстанції».
Проте встановлення й освячення пам’ятника відбулось лише за вісім років — 23 жовтня 1983 р. Події саме цих непростих восьми років — крок за кроком — прослідковує у своїй нещодавно виданій книзі «Історія пам’ятника митрополитові Василеві Липківському» (Вашингтон, 2009) шановний пан Петро Матула — автор ідеї та найактивніший учасник створення цього пам’ятника.
Як випливає з книги, ідея побудови пам’ятника митрополитові Липківському виникла ще у 1974 році, але як ідея «скромного пам’ятника на символічній могилі, поставленого приватними зусиллями однодумців». Проте згодом, зважаючи на численність і певну згуртованість української діаспори в Америці, прийшло усвідомлення того, що доцільним буде залучити до цієї шляхетної справи якусь авторитетну громадську організацію. Такою організацією бачилось Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). ОДУМ пристав на цю пропозицію і 25 січня 1976 року призначив Діловий комітет пам’ятника у такому складі: Юрій Криволап, Олексій Шевченко, Іван Павленко, Михайло Смик, Микола Дзябенко, Петро Матула та Анатолій Лисий як голова ОДУМу — автоматичний член.
Листом за 16 лютого 1976 року ОДУМ повідомив митрополита Мстислава про постанову ОДУМу побудувати пам’ятник митрополиту Василеві Липківському та просив митрополита Мстислава прийняти представників одумівського Комітету пам’ятника, «щоби дістати Вашої цінної поради та батьківського благословення для ОДУМу в почині цієї великої і важливої акції».
Ця зустріч відбулася (не з вини комітету) тільки 30 жовтня 1976 року. Митрополит Мстислав підтримав ідею створення пам’ятника, благословив цю акцію, узгодив попередньо місце його встановлення і згодився бути головою майбутнього Почесного комітету пам’ятника.
Почалася підготовча робота. Ступінь одностайності, ентузіазму та можливостей брати активну участь у цьому процесі у членів оргкомітету були неоднакові («Хоч ми всі були засадничо однодумцями, але через різницю між нами в підході і пріоритетах праця між нами була не завжди гармонійною».) Виникали «паузи» в роботі, певні непорозуміння як серед членів комітету, так і з митрополитом Мстиславом, підтримка якого повинна була б, здавалося, бути значно дієвішою. (Взагалі, це можна було, як на мене, передбачити: митрополит Мстислав дещо упереджено ставився до постаті митрополита Липківського. Як писав у 1961 р. протопресвітер С.В. Савчук, коли він поділився з Владикою Мстиславом ідеєю видати 7-й розділ написаної В. Липківським «Історії Української Православної церкви», той «не погодився на цю пропозицію, мотивуючи це тим, що, мовляв, митрополит В. Липківський відкриває деякі «страшні речі», які, якщо б їх опублікувати, могли б сильно пошкодити і окремим особам, і загальній церковній справі». Проте, С.В. Савчук все ж таки видав цю книгу — спасибі йому велике, — вірно розуміючи мотиви, які спонукали митрополита Липківського написати саме таким чином: «Сповнений любов’ю й самопосвятою до свого народу і його Рідної Церкви, а до того ж обдарований надзвичайною мужністю, він (В. Липківський. — К.Л.) віддав був себе всього на службу народові й Церкві, не зважаючи на всілякі погрози й переслідування з боку ворожого уряду. Цього самого він вимагав також і від інших, у першу чергу від єпископату. Хто ж не стояв на рівні його вимог, — тих він ганив так, як старозавітні пророки ганили ізраїльський народ за його прогріхи».)
За браком місця тут не можна переповісти перебіг подій та всі перипетії, пов’язані з побудовою пам’ятника (у книжці П. Матули більше двохсот сторінок!). Зауважу, що значна частина з них припадає на визначення і співпрацю з можливими й реальними «творчими батьками» пам’ятника — скульпторами та архітекторами. Комітет запропоновував таких скульпторів: Л. Молодожанин (автор пам’ятника Т. Шевченкові у Вашингтоні), М. Голодик (автор пам’ятників на цвинтарі біля церкви у Баунд Бруці) та А. Дараган (автор пам’ятника Т. Шевченкові у Вінніпегу). Лише останній радо запропонував свої послуги і працював над проектом два з половиною роки. 6 вересня 1980 року він представив комітету свій проект пам’ятника у вигляді простого прямокутного обеліска, фотографію якого було опубліковано у виданнях «Православного Слова».
Проект отримав досить сувору критику. Дуже виразно свою думку щодо того, яким має бути пам’ятник митрополиту Липківському, висловив у листі до комітету отець Петро Маєвський:
«Митрополит Василь заслуговує не нагробник, а пам’ятник, що гармоніював би з величавою церквою-пам’ятником, а не наводив би на неї смуток і безсилля. Митрополит Василь — це немов український пророк Мойсей, що став впереді, щоб вивести український народ з московського дому неволі.
Невже немає натхненного архітектора-скульптора, що міг би вкласти велич духа й чину митрополита у пам’ятник, перед яким кожен, навіть малосвідомий українець, відчув би величність особи, що їй присвячений пам’ятник, відчув би таємну силу в собі йти слідами великого борця — мученика — митрополита Василя?!...
... величавий, немов живий, пам’ятник належить митрополитові, а не скромний сумний нагробник...Прошу ласкаво Комітет взяти до пильної уваги ідею Пам’ятника й поставити його таким, що кликав би нас усіх — «Вперед до здобуття повної волі».
Було вирішено заангажувати до праці нового скульптора — Петра Капшученка з Філадельфії. Після перемовин у березні 1981 року він погодився на запропоновану роботу і вже 30 квітня 1981 року представив у комітет перші десять невеликих макетів «фігури для пам’ятника». Проте оцінка їх комітетом та митрополитом Мстиславом через клопоти, пов’язані з освяченням землі під пам’ятник (3 травня 1981 року), та деякі інші причини відбулася лише 26 вересня 1981 року. П. Капшученкові були зроблені певні зауваження й вибрано фігуру, над якою треба було працювати далі.
Потім, 2 квітня 1982 року, відбулося ще одне засідання комітету разом із митрополитом Мстиславом — і знову з побажаннями врахувати ще деякі зауваження. Нарешті 17 жовтня 1982 року — майже через вісім років після створення комітету — було розглянуто останній варіант: велику (заввишки 24 дюйми) скульптуру митрополита Липківського. Хоча до скульптора й залишалися питання, було вирішено зупинитися на цьому варіанті (із творчими особистостями важко сперечатися!).
Названий термін — вісім років — міг, мабуть, бути й коротшим, але існувало багато об’єктивних та суб’єктивних причин певного «пригальмовування» процесу. Це і повна відсутність підтримки з боку державних структур (ми тут, в Україні, частіше за все тільки на це й розраховуємо), і те, що єдиною рушійною силою був ентузіазм кола національно свідомих українців (на жаль, не всіх, хто спочатку взявся за цю справу; вони, до того ж, мали особисті обов’язки перед своїми родинами), і велика зайнятість митрополита Мстислава, і те, що було непросто знаходити порозуміння з творчими особистостями. До речі, й з архітектором пам’ятника були труднощі: починав роботу отець Іван Кульчицький, який пропрацював весь 1982 рік і вимушений був відійти від справ не з власної волі, потім був архітектор Тарас Добуш, а встановлення пам’ятника успішно здійснив інженер Володимир Безсонів...
Певна річ, окрім проекту пам’ятника, для втілення ідеї в життя потрібні були значні кошти. З метою інформуваня й залучення потенційних жертводавців велась активна просвітницька робота — друкувалися статті й повідомлення, робилися відповідні виступи на різноманітних форумах. Суттєво допомагало коло людей, що не були членами комітету, а свідомо об’єдналися цією шляхетною справою, — допомагали збирати гроші на пам’ятник, листами і через пресу заохочували Комітет пам’ятника до праці, переживали за успіх.
Гроші вносили не тільки вірні Української Православної церкви. Так, значний внесок зробив первоієрарх УКЦ Патріарх Йосип Сліпий, який надіслав комітету теплого листа зі словами: «... Радію з глибини душі, що великий митрополит мученик і ісповідник Василь матиме на вільній землі свій пам’ятник для свідчення і науки перед своїми духовними дітьми і чужинцями у свобідному світі про нашу неволю, страждання і змагання за Христову правду на сході Європи...»
Дякуючи чотирьом тисячам (!) жертводавців із США, Канади, Австралії та Німеччини, які зібрали загалом понад 170.000 дол. (!), ОДУМ у співпраці з проводом УПЦ в США зміг поставити пам’ятник митрополитові Липківському.
22 — 23 жовтня 1983 року в Українському пантеоні у Баунд Бруці відбулося «всенаціональне свято відкриття й посвячення пам’ятника національному героєві Василеві Липківському, митрополиту Київському і всієї України».
Увечері 22 жовтня у просторій залі Дому української культури було велике урочисте прийняття, з офіційною частиною та багатою мистецькою частиною, і банкет за участю 400 гостей і представників українських церковних, світських і громадських установ, включно з організаціями молоді. На другий день відбулося посвячення пам’ятника.
«В неділю, 23-го жовтня 1983 року, в православному Центрі Саут Баунд Брук поруч церкви-пам’ятника св. Андрія Первозванного відбулося урочисте відкриття і посвячення пам’ятника великому митрополитові Василеві Липківському — батькові Української Православної Церкви та великому патріоту українського народу. Зранку падав дощ, було холодно. Після відправи Святої Літургії понад 1000 громадян і Одумівців в одностроях з прапорами, у дощовиках і з парасольками, зібралося навколо пам’ятника. У великій присутності духовенства і владик, Блаженніший митрополит Мстислав завершив чин посвячення пам’ятника митр. В. Липківському — першого пам’ятника великому митрополитові у світі — у вільній державі Вашінгтона на українському клаптику землі Саут Баунд Брук...» (Ол. Пошиваник, «Народна воля», 10 листопада 1983 р.)
«І так 23 жовтня 1983 року під святочні виголоси епископів, священиків і хору, в 12:30 дня було виконано акт посвячення пам’ятника великому українському національному героєві бл.п. Василеві Липківському, Митрополитові Київському і всієї України. Разом з небесними краплями спадала на пам’ятник свячена вода акту освячення. Не в одного з присутніх разом з краплинами небесної води скапували сльози радости, що нарешті після більше 50-ти років вся українська громада стала у стіп могутнього пам’ятника і неначе прислухалася до українського Золотоустого.
Три години пізніше на далекому заході ЗСА, в Лос Анжелесі, обидві українські православні парафії, св. Володимира і св. Андрія, відправляли спільну службу Божу, молитовно об’єднуючись з подією, яка сталася в українському Пантеоні на сході. Це об’єднання було вислідом глибокої пошани до митрополита Василя через настоятеля парафії св. Володимира о. Петра Маєвського, який... весь час співпрацював з Будівельним Комітетом до останньої хвилини свого життя. Мрія о. Маєвського здійснилася, хоч, на жаль, йому не довелося бути учасником посвячення пам’ятника Тому, слідами якого він ішов усе своє життя...» (Олексій Шевченко, «Свобода», 15 грудня 1983 р.)
Так закінчилась епопея побудови пам’ятника митрополитові Липківському в США. Ініціатор і активний реалізатор цієї шляхетної справи Петро Матула віддав їй роки свого життя, сили, знання, натхнення. І от зараз у своїй книзі він стисло, але з документальною точністю розповів нам, читачам, як все це відбувалося.
На початку цієї книги пан Матула, як вже згадувалося, виокремив як основне джерело свого задуму проповіді митрополита Липківського, які він не тільки прийняв до своєї душі, а й активно пропагував. І тут мені здається доречним навести не дуже знайому українському читачеві оцінку проповідей славетним українцем Олесем Гончаром з його листа до пана Петра Матули від 8 квітня 1991 р.:
«Вельмишановний пане Матула!
Не певен, чи й встиг я за численними клопотами вчасно подякувати Вам за надіслані книги, зокрема, за унікальне видання Проповідей о. Василя Липківського. Аж оце тепер я ближче ознайомився з книгою, котра просто вразила багатством думок, силою пристрасті й силою віри. Згоден з Вашою оцінкою Липківського як визначного духовного діяча, і сподіваюсь, що ця достойна постать і його творча спадщина дедалі ширше будуть відкриватись для всіх віруючих на Україні. Тож надіслана Вами книга буде тут для нас дуже доречною. Постараюсь і я принагідно сказати слово про цю Людину, чиє життя і в нас, у сьогочасній Україні, раніш чи пізніш достане належне визнання».
На жаль, поки що ці сподівання Олеся Гончара не справдилися...
