Закінчення.
Початок читайте — «День» № 222—223
Цілком слушно зазначає Мирослав Попович, що нині, коли стали доступні документи часів української революції 1917 року, стало зрозумілим, що І. Дзюба «почасти перевідкривав ту демократичну національну ідеологію, яка була спочатку програмою для незалежної України. В чомусь повторював Дзюба 1965 року і націонал-комуністичне світорозуміння 1920-х років. Це було гуманістичним, демократичним варіантом національних прагнень України ХХ століття, нечуваним для тодішнього суспільства. Вперше люди замислились над «культурою національних почуттів» — ці слова з книги Івана Дзюби найбільше, мабуть, врізалися відтоді в пам’ять». Саме тому Іван Михайлович не втомлюється повторювати, що він, власне, займається не політикою, а етикою в політиці. Наголошуючи на культурі національних почуттів, а за великим рахунком — на значенні для національного розвою політичної культури, він значно випередив свій час, який у нинішньому варіанті розбудови держави явив нам повну духовну й моральну варваризацію цих концептуальних понять.
Однак Дзюбине застереження — знати, щоб скласти правдиве й адекватне уявлення — стосується не тільки гучного епізоду у Дзюбиній біографії опору системі, пов’язаного з відомою цілому світові працею, а всього життєвого й творчого шляху, який не виглядає лінійно прямим, а швидше дещо обхідним, оскільки Іван Михайлович дотримувався власної логіки самореалізації. Проте йому не властиво було діяти «в обхід самого себе» (назва однієї з рецензій І. Дзюби), а тільки «всередині» того душевного настрою й переконань, які й визначили його життєве спрямування.
Власне, саме праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що виявилася знаковою у шістдесятницькому русі й підняла її автора до статусу ідеологічного натхненника цілого покоління, стала крутим віражем на тій спершу нібито прямій (або «сродній», за Г. Сковородою) дорозі, яку сам І. Дзюба визначив як «заняття літературою». Він не раз повторював і повторює, що не почувався політиком і не хотів ним бути, а взявся за цю тему тільки тому, що «ніхто інший тоді за неї не брався в ширшому обсязі». Думав: напише, висловить наболіле, донесе до інших своє розуміння суті тих процесів, які відбувалися на його очах, а далі повернеться «до літератури, щоб більше від неї не відриватися, займатися своїм прямим ділом».
Однак творча доля завжди розгортається за власною логікою, яка не завжди узгоджується з намірами того, кого вона обдарувала талантом. Тож вибір між Дзюбою-ліриком та Дзюбою-аналітиком відбувся на користь аналітика.
...З усього, що я знаю про І. Дзюбу з літератури, «живих» розповідей шістдесятників, їхніх спогадів та із власного довголітнього знайомства з Іваном Михайловичем, можу вирізнити кілька його визначальних рис, які, на моє глибоке переконання, й творять образ того Івана Дзюби, що залишається (хоч як пафосно це звучить) честю й совістю шістдесятництва як питомо української гуманістичної ідеї (очевидно, дратуючи тих хулителів цього унікального явища, які хотіли би якщо не перекреслити цей історичний етап нації та її літератури, то хоча б кинути тінь недовіри до істинних поривань його представників).
Перше. Іван Дзюба, безперечно, за своєю суттю інтелігент — у тому глибинному розумінні цього поняття, що його пропагує Євген Сверстюк —ще один інтелігент-мораліст із плеяди соратників і однодумців-шістдесятників (недаремно ж Юрій Шерех-Шевельов влучно назвав І. Дзюбу інтелігентом з великої літери). Стосовно І. Дзюби (та й, власне, Є. Сверстюка теж) я би ще уточнила: м’який інтелігент. Проте з одним «але»: але послідовний, твердий у відстоюванні власної позиції.
Друге. Він, безперечно, гуманітарій — у тому широкому розумінні цього поняття, що його не дає жоден вищий навчальний заклад, а тим паче радянський, а лише постійна самоосвіта й вперта робота над собою. Завдяки цьому він — найяскравіший з-поміж тих гуманітаріїв, чиїми вустами «говорить культура», бо, на переконання Ліни Костенко, «саме вони є обличчям нації», «саме вони визначали собою цілі історичні епохи».
Третє. Іван Михайлович — романтик: згадаймо, з яким романтичним поривом сприйняв він як шістдесятницьке відродження, так і хвилю національного відродження в період нашої новітньої історії — здобуття Україною своєї незалежності. Проте водночас він і прагматик (і це, мабуть, четверте) — і то не тільки у виборі «болючих» для суспільства тем, конкретизованій, а не абстрактній передбачливості, а й у виборі життєвого шляху. Так, недовгочасне перебування у ранзі міністра, очевидно, зайвий раз переконало його в тому, що людина універсальної освіти (радше — самоосвіти), аналітичного складу розуму, незалежного мислення, здатна генерувати не самі лише суспільно важливі ідеї, а й суспільно перспективні концепції, повинна скористатися обставинами для їхньої детальної розробки у тиші кабінету, а не, скажімо, очолювати якусь виборчу кампанію чи блок того чи того політичного лідера або ж займатися адміністративно-апаратною роботою. Тобто писати, маючи відповідні умови для тяглості праці всього свого життя.
П’яте. І. Дзюба вільний у всьому: у виборі громадянської позиції, у виборі ідеологічної платформи, у виборі тем, у виборі друзів та кола спілкування, у виборі літератури для читання (Іван Михайлович — постійно активний читач, і то не тільки за професійною потребою, а «з натхнення»). Невільний хіба у стосунках зі своїм індивідуальним часом: він його намагається підкорити на користь щоденній копіткій роботі над рукописами, вилучаючи із розпорядку дня все, на його погляд, несуттєве, другорядне, аби встигнути сказати максимально багато.
Очевидно, за своєю внутрішньою суттю Іван Михайлович — тонкий лірик, і ця шоста позиція випливає з попередніх, проте внутрішні суперечності між його ліричним та аналітичним началом на загал завершилися перемогою аналітичної компоненти його натури — тим-то ми й бачимо І. Дзюбу таким, яким він зробив себе сам у процесі багаторічної повсякденної праці над собою, не розрахованої на золоті литаври. І ця перемога мала певну мотивацію: іманентним ліриком можна залишатися впродовж цілого життя, лише поглиблюючи й розширюючи спектр почуттів та естетичних переживань. Натомість аналітика потребувала постійної самоосвіти, руху саморозвитку, а значить, постійного долання труднощів, чим, очевидно, й привабила Івана Михайловича: все легке для справжнього пошуковця прохідне, нецікаве.
Із цього, відповідно, випливає висока самодисципліна, що само собою зрозуміло й не потребує додаткових коментарів. Саме ця риса — сьома, яку, очевидно, можна було би поставити першою, дала можливість здобутися на статус інтелектуала — одного з найбільших українських інтелектуалів ХХ—ХХІ століть. Це — його особистісний (але й у межах цілої нації — також!) поступ, але оплачений певними жертвами й відмовами від усього, що не стосується роботи, — і ця жертовність є, очевидно, восьмою рисою, яка забезпечила набуття усіх попередніх.
Окремо варто вирізнити Дзюбин конструктивізм, який може бути як девятою, так і першою рисою його вдачі. Власне, він бере витоки з того пам’ятного 1965 року, коли, не покладаючись на ефект від колективних листів протесту (які, проте, мали відповідний резонанс і давали право шістдесятникам називатися шістдесятниками), Іван Михайлович зібрався з думками й оперативно, «по-гарячому», написав свою відому працю: це була конструктивна відповідь на виклики часу, позиція, що з’ясовувала причини конфронтації між системою і здоровим глуздом (його носіїв називали тоді «інакодумцями» — і це було знаменням шістдесятницької епохи: думати інакше, мати іншу, аніж санкціонована, думку). Так, у згадуваній вже передмові С. Олійника до закордонного видання цієї праці дуже слушно зазначалося: «Його студія — не тільки відверта критика, але й конструктивний проект іншої, позитивної критики».
Цю свою рису конструктивізму (або конструктивної критики) І. Дзюба не раз і не два потверджував упродовж цілого свого життя: тоді, коли інші розмахували руками з трибун на догоду кон’юнктурі моменту, він свідомо працював на перспективу, доводячи свою продуктивну правоту вагомим доробком останніх десятиліть. Є й інший бік цієї здатності до позитивної конструктивності. Безперечно, не один І. Дзюба помічає ту чи ту симптоматику життєдіяльності або ж розладу суспільного організму — світлих умів нам не бракує. Однак саме він — попри постійну зайнятість і стратегічні творчі плани —здатний змобілізуватися для того, аби зафіксувати це у слові (наукові розвідки, статті, відгуки, відкриті листи в мас-медіа — жанрові означення тут можна продовжувати), тоді як інші зчаста обмежуються лише усною констатацією на публіці та власними внутрішніми рефлексіями поза публікою, що часом переростають у порожню балаканину та марно згаяний час.
Отже, така діяльна чи активна небайдужість (умовно кажучи, десята позиція) — вона звідти, з тих уже наче й далеких 1960-х, коли громадські інтереси ставилися вище особистих.
І. Дзюба, за одинадцятою, звісно ж таки, умовно, позицією — здавна полеміст. Бо коли говорити про енергетичну наповненість його творчості, треба насамперед мати на увазі саме цю його якість. Дзюбина полемічність, проте, має два пласти: видимий, зовнішній, за допомогою якого автор апелює до опонента (часто уявного) силою аргументації, і невидимий, внутрішній, який вибудовує лінію поведінки, розгортання дискурсу — силою внутрішніх переконань, що «перемагають» у внутрішніх діалогах виважування ідей і тез.
Івану Михайловичу властиві також тонка іронія, легкий гумор, як і все в його характерологічній палітрі, не агресивний та ненав’язливий — і це можна умовно об’єднати порядковим числом дванадцять.
І, нарешті, та риса (у цьому контексті вона тринадцята), яка, можливо, визначає всі інші, але й інші визначаються нею теж. Це знаменита Дзюбина толерантність, яка обертається різними гранями до друзів та опонентів, до державників та міфотворців, але ніколи не втрачає своєї стрижневої суті: поваги до іншої особистості, надто особистості творчої. Більше того, Дзюбина толерантність (читай —делікатність) має свою власну філософію поваги до Іншого: «А взагалі я б не хотів говорити, хто мої друзі. Треба ж мати на це їхній дозвіл. Назвати когось своїм другом — це назватися чиїмсь другом, а то вже може бути самозванство. Це речі делікатні, не для публічного обговорення. А друзі були і є. Вони мені завжди допомагали, завжди виручали в скрутні хвилини». Чи зустрічали ви ще витонченішу й мудрішу делікатність, особливо у наш прагматичний і цинічний час?
Не претендуючи на категоричність, І. Дзюба, проте, усвідомлює виваженість і обгрунтованість власного погляду чи системи суджень. Звідси — його послідовна безкомпромісність (і це хай буде чотирнадцятою позицією, яка формує і визначає чи не всі попередні, хоча з таким самим успіхом могла би бути названою другою чи третьою) — попри м’яку інтелігентність і толерантність, «Дзюба не схильний до компромісів. Він — постать різко окреслена, послідовна і навіть по-своєму уперта». Цю рису, мабуть, і можна було б назвати визначальною в його характері, якби... не всі інші, так само рівноцінні, без яких годі собі уявити цю людину.
Окрім усього названого, І. Дзюба, безперечно, стратег. Однак він також і тактик. І ця п’ятнадцята позиція, що містить «два в одному», як два боки однієї медалі, розкриває Івана Михайловича якнайповніше. Він може бути і непоступливим, послідовним, і гнучким, що тільки розгортає цю послідовність у відстоюванні своєї позиції. Йдеться про те, що в час заборон та ідеологічних табу Іван Михайлович вимушено пішов начебто «обхідним» шляхом, намагаючись пізнати закономірності розвитку рідної літератури через оптику бачення інших національних літератур — і, залишаючись вірним цій лінії впродовж багатьох років, щасливо знайшов свою магістральну тему, що також належить до інтегральних понять, оскільки національна культура — явище багатовимірне.
І, зрештою, сімнадцяте — те, що також базується на всьому життєво набутому: Іван Дзюба переконливо самодостатній: характеристика, як і попередня, також зі сфери інтегральних понять, а тому числовому означенню не підлягає.
Доречною була б спроба поглянути на І. Дзюбу як дисидента у нинішньому часі. Саме так — попри високі наукові ступені та вчені звання, попри високі державні посади й високі державні нагороди, найвищою з-поміж яких є зірка Героя України — і в цьому парадокс і певний трагізм не тільки цієї начебто цілком успішної людини, а й усього нашого сьогодення.
З одного боку, все, написане І. Дзюбою в останні десятиліття, зокрема про стан національної культури, — на часі: воно має надзвичайно високий «градус актуальності». Коли ж, як не тепер, молодій Українській державі брати «на озброєння» Дзюбині стратегічні засади розвитку демократичного суспільства на духовній основі? А з другого боку, можливо, Іван Дзюба й справді випереджає свій час, а молода Українська держава (в особі її очільників), роздерта феодальними чварами й змаганнями «чия хата кращ» й «чия думка вища», ще не дозріла до системного бачення шляхів розвитку держави? Бо роздрібненість загального інтересу на приватні інтересики, невміння піднятися над особистим і зосередитися на перспективі, кон’юнктура «моменту» породжують і фрагментарність бачення загальнодержавних пріоритетів, де нема місця баченню не «вищих», а мудрих думок. А звідси — й відсутність уміння (і культури!) політиків-тактиків пошанувати своїх стратегів-інтелектуалів — не орденами й званнями (хоча це теж важливо), а дослуханням до їхніх спостережень і застережень.
Однак, безперечно, духовного дисидента ХХІ століття Івана Дзюбу почує майбутнє. Проблема тільки в тому, наскільки морально здоровим буде те майбутнє. Можливо (а швидше, таки напевно) почує із каяттям і жалем за спізнення, яке нічим не виправдати і якого, зрештою, може й не бути, якщо... Але така вже доля всіх дисидентів — не бути пророком у рідному краї.
Можна сказати, що попри те, що Іван Михайлович Дзюба — академік, більше того, тривалий час академік-секретар відділення мови, літератури та мистецтвознавства НАН України, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, він, по суті, залишається незаангажованим так званою офіційною наукою — у тому розумінні, що диктат (чи «спрямовуючий курс») вищих інстанцій, коли, що і як «розробляти» на науковому полі, для нього не існує. І. Дзюба завжди керувався і керується власним вибором, орієнтованим на насущні суспільні потреби. Таким компасом у колі проблем завжди були його вміння вслухатися у життя («На пульсі життя» — це не банальна назва книжки, а точно заявлена позиція і характерологічна риса).
Універсальність світовиміру, «вміння рівночасно сприймати й діяти в присутності різних систем цінностей», сприяли переплетенню в творчості Дзюби історичного та сучасного, явивши сплав грунтовного модерного письма у кращих традиціях етичного інтелектуалізму.
З початком національного відродження кінця ХХ століття Іван Михайлович Дзюба — одна з ключових постатей не тільки культурного, а й громадського життя. З 1992 року з перенесенням редакції відомого часопису «Сучасність» із Мюнхена до Києва він — його багаторічний редактор (після багаторічного редакторства Івана Максимовича Кошелівця). Так само з 1992-го — член Державної Думи України. З грудня 1992 до серпня 1994 — міністр культури України. З 1996-го академік-секретар відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України, з 1997-го — співголова головної редакції Енциклопедії сучасної України. У 1988—1991 — перший президент Республіканської асоціації україністів, член наглядової ради Міжнародного фонду «Відродження». З 1999-го по серпень 2005-го — голова комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Був також одним із ініціаторів створення Народного Руху України. І. Дзюба — лауреат премії ім. акад. О. Білецькогоу галузі літературно-художньої критики (1987), Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1991, за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки...», «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?»), міжнародної премії фонду Антоновичів (США, 1992), якою були відзначені тільки яскраві творчі особистості, які у своїх творчих засадах не влягали радянському режимові, та ім. В. Жаботинського (1996), премій ім. В. Вернадського (2002), «Визнання» (2001). І. Дзюба — Герой України (2001), нагороджений орденом Держави (2001).
А попри все він був і залишається українським шістдесятником, який відчуває відповідальність за все своє покоління («Камертон, діагностик, моральний оберіг покоління», як означує Дзюбину роль у параметрах покоління Ліна Костенко), право говорити від імені якого здобув послідовною позицією та вірністю ідеалам національного відродження.
Сила Івана Михайловича Дзюби не тільки у тому, що він має свою систему поглядів і послідовно й аргументовано їх відстоює, а ще й у тому, що в його силовому полі обертаються інші дослідники, підсилюючи той струмінь націєтворчої енергії, яка мусить живити наш поступ вперед. Великий трудівник на ниві культури, Іван Дзюба виявив себе як талановитим стратегом, так і тонким тактиком. І не його в тому вина, що надміру заполітизоване й закомерціалізоване українське суспільство досі не виробило ретрансляційного механізму прийняття його сигнальної системи, що її він невпинно й послідовно розробляв і розробляє впродовж десятиліть у силовому полі шістдесятницької націєтворчої наснаженості, вміючи бачити культуру як цілісність.
Очевидно, індивідуальний час Івана Дзюби і національний час України, Хронос нашої доби певною мірою не збігаються: у Хроноса свої логічні «ходи» й «контрходи». Можливо, це властиво перехідним епохам, в одну з яких випало жити Івану Михайловичу. Та, зрештою, це доля всіх великих: говорити і не бути почутими вчасно. У цьому їхня велич і глибока внутрішня драма. І водночас — вияв свідомої сили волі й жертовності: попри все працювати далі, шукаючи «одухотвореної істини». Працювати із почуттям виконаного обов’язку перед рідним народом і власною совістю. Наперекір усьому. І його «державницький» нібито романтизм, а насправді одухотворений прагматизм працює на перспективу: у цьому матимуть можливість переконатися наступні покоління українства.
...У системі аргументації завжди виважених, продуманих, логічних доказів Івана Дзюби є один аргумент, який важко назвати логічним, але й заперечити чи спростувати який просто неможливо —навіть із погляду здорового глузду. Він — універсальний: на всі випадки життя. І наскрізний у Дзюбиній життєвій філософії, бо протистоїть усім філософіям світу, разом узятим, усім сумнівам і найважчим випробуванням. Зрозуміти його можна тільки у контексті «неспростовної сучасності» та «непроминального минулого», озвучених цим дослідником. Цитата: «І хоч як важко і боляче бачити багато з того, що твориться навколо, але є життя, є надія. І варто працювати для України, для її майбутнього. Знову для майбутнього?! Ну а що — опустити руки?» (курсив мій. — Л. Т.).
P.S. У моїй домашній бібліотеці серед кількох подарованих І. Дзюбою книжок є й така скромно видана книжечка: «Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація» (вид-во «Сучасність», 1968), літери назви якої «виведені» на обкладинці рукою Якова Гніздовського. Я привезла її на початку 1991 року зі Швеції — мені її подарували тамтешні українці.
Через багато років попросила Івана Михайловича залишити на цьому унікальному виданні свій автограф. «Людмилі Тарнашинській — через 40 років! Про «лихо давнє й сьогочасне». І. Дзюба. 26.ХІ.08» — такий напис зробив Іван Михайлович своїм характерним почерком. От, власне, тому й згадалося...
