Іван Михайлович завжди займав і займає одне з чільних місць у шістдесятницькому русі, здобувшись на статус його знакової постаті. Його він відстояв послідовною громадянською позицією, розгорнутою програмою втілення в життя — через непоступливе слово — тих засадничих концептів, що й визначали ідеалістичну настанову шістдесятників на справедливо облаштований світ із національним «обличчям».
Попри те, що І. Дзюба остерігається всіляких міфів, які створювалися й створюються довкола його імені, не бажаючи бути їхнім заложником, підпорядковуватися їм, точніше, не довіряючи неминучій у них долі фальшу, хоч би з яким знаком він був — «мінус» чи «плюс», воліючи радше власноруч подати свій автопортрет, який не влягав би у «готову портретну рамку», все ж з’являлися й з’являються спроби інтерпретації його життєпису. Це — штрихи до однієї з них. І підстави для такої «реконструкції» є: адже попри будь-які застереження має бути портрет, бачений стороннім оком, бо тільки так можна вирізнити те, що самій людині видається нібито несуттєвим або настільки природним, що цьому просто не надається жодного значення. Та й природна скромність, надміру властива Іванові Дзюбі, який бачить себе тільки зсередини процесу роботи, — найлюбішого для його душі заняття, — заважає побачити самого себе панорамно: той погляд «ізсередини» завжди є критично-вимогливим. До того ж, над ним тяжіє — до певної міри приручений, а до певної — непоступливий, індивідуально загострений Хронос, драматизм якого полягає у суперечності між намірами й інтелектуальними потенціями з одного боку, та реальною фізичною спромогою та обставинами — з другого. Тож на його терезах частіше переважає доля незреалізованого чи ще тільки задуманого, аніж реально зробленого.
...Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року на Донеччині, у с. Миколаївка тепер Волноваського району, в родині робітників. Закінчив Донецький педагогічний університет (1953), аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (1956). Працював у видавництвах та редакціях журналів та газет: 1957 — редактор відділу літератури і критики видавництва «Дніпро», 1957—1962 — завідуючий відділом критики журналу «Вітчизна», звідки був звільнений «за ідеологічні помилки», 1964—1965 — літературний консультант відділу першої книги видавництва «Молодь» (звільнений за участь у протестах проти політичних арештів української інтелігенції 1965 року), 1966—1969 — коректор в «Українському біохімічному журналі», 1969—1972 — редактор видавництва «Дніпро» (звільнений у січні 1972 року під час другої хвилі арештів учасників шістдесятницького руху). Дебютувавши 1950 року першою своєю рецензією у регіональній пресі Донбасу, І. Дзюба крок за кроком осягав таємниці літературно-критичної аналітики. Вже 1959 р. його аналітичні спостереження підсумувала книжка літературно-критичних статей «Звичайна людина» чи міщанин?». Вона засвідчила тяжіння автора до конкретизації та увиразнення соціокультурних проблем суспільства, в основі яких завжди лежить альтернатива вибору, а значить, і поглибленого внутрішнього аналізу. Навчання в аспірантурі академічного інституту, а головне — прагнення завжди дошукуватися істини й висока самодисципліна виробили смак до аналітичної роботи, системності досліджень, самовимогливості. А ще — той масштаб етико-філологічного гуманізму, яким вимірюється сукупний творчий доробок дослідника.
І. Дзюба був речником більшості літературних вечорів, творчих зібрань шістдесятників тощо. Скажімо, легендарним став його виступ на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження В. Симоненка в Будинку літераторів 16 січня 1965 р., оскільки, по суті, оприявлював ті духовні константи, на яких базувався світогляд його ровесників та сучасників. Його виважене красномовне слово, запальна манера переконувати інших, відчуття присутніми абсолютної переконаності його самого в тому, про що він говорить, — усе це «працювало» на зростання популярності нової хвилі талановитої молоді.
На знак протесту проти масових арештів у Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку й Тернополі відомих представників української молодої інтелігенції Іван Дзюба виступив у кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», а пізніше звернувся з листом до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П.Ю. Шелеста і голови Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицького, в якому намагався донести думку про те, що людей засуджено безневинно: за чесне слово, синівське вболівання за долю України.
Однак відчуття марності таких зусиль продиктувало потребу узагальнити цю проблематику, що сконцентрувалася у тугому «вузлі» національних питань, і, за свідченням самого І. Дзюби, «спробувати проаналізувати історичну, національно-політичну ситуацію загалом, викласти позицію тих, кого тривожило становище України, схарактеризувати явища, які цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, — а водночас що, яка політика стоїть за репресивними акціями влади».
Тож цілком конкретною реакцією автора на ті події, а водночас і каталізатором націєтворчих рецепцій, які проектувалися на художню літературу, стала відома праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написана у вересні-грудні 1965 року. Вона мала надзвичайно великий вплив на свідомість шістдесятників — переважна більшість із яких (як-от Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Василь Стус) мислила художніми образами — на рівні художньої інтуїції та поетичних прозрінь.
Так спільними «зусиллями» художнього мислення та логічної аналітики в 60—70-ті рр. минулого століття творилося поле національного самовизначення, в якому актуалізувалися ті поетично наснажені національні поняття, які через емоційну сферу впливали на масову свідомість, поступово пробуджуючи й формуючи почуття національної самосвідомості.
Своє звинувачення правлячим колам Радянського Союзу «джереловглиблений Дзюба» (як назвав його в одному з листів І. Світличний) побудував на численних документах та матеріалах, що дали йому можливість порівняти національну політику радянських очільників із національною політикою російських царів ХVІІІ—ХІХ століть й переконливо аргументувати свою наскрізну тезу щодо русифікації та денаціоналізації неросіян, які мешкають у єдиному радянському просторі. Обгрунтовуючи в «крамольному» рукописі важливість і місце національного питання в суспільному житті, «ревізіоніст» І. Дзюба нічого не вигадував «від себе»: його конструктивною ідеологічною зброєю проти прицільної ідеологічної зброї Комуністичної партії стали, власне, самі ті сили, що підготували ревізію ленінської національної політики і чиїми задокументованими аргументами він дуже вправно скористався. Навіть такі актуалізовані шістдесятниками поняття, як «національне почуття», «національна свідомість», «національні обов’язки», взяті в актив їхнього руху, І. Дзюба примудрився наповнити змістом і потвердити (а значить, і дати право на життя) «устами» партійних діячів різних країн.
Взагалі структура цієї праці свідчить про системний підхід її автора до винесеної у назву праці теми: поза його увагою не залишилися передбачення будь-яких можливих контраргументів опонентів, окрім, хіба, огульної ідеологічної лайки та різного штибу ярликів, що їх радянська апологетика зазвичай застосовувала замість аргументованого діалогу з опонентами, оголошуючи їх відразу «ворогами народу» та «українськими буржуазними націоналістами». Перед таким брутальним стилем розв’язання суперечностей між теоретико-методологічними претензіями марксистів та практикою самого життя виявилася вразливою навіть та сила доказової джерельної аргументації, що її сповна використав автор начебто у межах самої партійної світоглядної системи. Різноаспектний підхід до цілого корпусу проблем, пов’язаних із цією темою, дозволив І. Дзюбі розплутати лабіринти фальшивої фразеології, за якою ховалася справжня суть великодержавницької політики «єдиної і спрямовуючої» Комуністичної партії.
Конструктивна й науково обгрунтована спроба І. Дзюби дати аргументовану відповідь від імені покоління на запитання «Проти чого ми протестуємо і чого ми хочемо?» викликала шалений резонанс: тема й справді набрала надзвичайної суспільної гостроти. Праця не тільки стала архіпопулярною в українському самвидаві, а й, починаючи з 1968-го, виходила друком — без відома й дозволу автора — за кордоном окремими виданнями українською, російською, англійською, французькою, італійською (у видавництві італійської Компартії), китайською мовами.
І тільки 1990 року «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, відомий нашим співвітчизникам у статусі самвидавного та закордонного, вперше з’явився в Україні як авторська публікація (ж. «Вітчизна», №5—8), а 1998 року вийшов без будь-яких змін, у початковому авторському варіанті 1965 року (але в супроводі вступного слова автора і післямов автора та дослідника Леоніда Бойка) й окремою книгою.
Власне, сісти за письмовий стіл, зосередитися в умовах арештів, підозр, стеження, обшуків, викликів на допити в КДБ й за такий короткий час (якихось три-чотири місяці) проаналізувати першоджерела та написати фундаментальну доказову працю, де твереза аналітика обгрунтувань перемагає емоційну напругу протесту проти беззаконних дій влади, того свавілля, що чиниться на твоїх очах, — це вже був учинок сміливця, вчинок з великої літери. За великим рахунком, те вроджене (чи набуте силою волі?) вміння за будь-яких, часто нестабільних суспільно-політичних та соціокультурних умов зосереджуватися на інтелектуальній праці, абстрагуватися від емоцій і тверезо «перекладати» свої враження, спостереження й роздуми у знакову систему аналітичного тексту не раз працювало на користь Івана Дзюби. У нинішньому часі таким вчинком стало, скажімо, написання праці «Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна» виразно застережливого звучання. Власне, воно й визначило його еволюційний шлях від апологета «чистої» комуністичної ідеї, очищеної від злодіянь сталінізму (а проте, з певною дозою сумніву), до міцного державника, який став в обороні національної ідеї українства.
...У ті осінні дні 1965-го своє найперше завдання І. Дзюба бачив у тому, щоб переконати тодішнє керівництво УРСР і СРСР (ясна річ, передусім союзне, адже всі ідеологічні вказівки «спускалися» з Кремля) в тому, що назріла потреба звернути особливу увагу на забезпечення національної політики в тому її варіанті, який проголошувався класиками марксизму-ленінізму. Це, так би мовити, зовнішній адресат. Окрім того, автор розглядав свій трактат як звинувачення партійного керівництва у фарисействі, тому й «мусив сказати їм це в очі». Тож Зіновія Франко за домовленістю з І. Дзюбою віднесла примірник рукопису в експедицію ЦК. Оперативно, буквально за тиждень, кілька співробітниць Інституту мовознавства разом із нею переклали цю працю російською мовою, аби її могли прочитати і в Москві, куди й було відразу надіслано ще один примірник.
Однак не менш важливою була апеляція й до адресата внутрішнього. А конкретніше, з одного боку, до совісті, сумління й почуття справедливості, зрештою — до тверезого політичного глузду тієї частини російського та зрусифікованого населення в Україні, яка несла потужну «русифікаторську енергію системи» (І. Дзюба), а з другого — до розуму тих, хто стояв на позиції відродження України на основі ленінської національної політики, довкола якої, як у тому був тоді щиро переконаний автор, могли «консолідуватися найширші верстви української суспільності». Тим-то статус «антирадянського», що на нього відразу ж здобувся рукопис, по суті, суперечив не тільки задумові, а й змістові праці, а проте викликав шалені звинувачення в антирадянській пропаганді й став обвинувальним документом для послідовного цькування І. Дзюби та намагання його всіляко вилучити з соціокультурного процесу.
Інший резонанс на ідеологічні «прозріння» І. Дзюби був на Заході. Автор передмови до закордонного видання цієї праці «Сучасністю» (1968) Степан Олійник*, зокрема, зазначав, що серед поважних закордонних досліджень про стан національного питання в СРСР саме вона має чи не найбільше значення. Адже автор її «остаточно зруйнував міт, що досі панував по обидва боки «великого ідеологічного вододілу», оскільки «вивів національне питання на громадський форум у Радянському Союзі і таким чином заперечив офіційні та наївні приватні твердження, що, мовляв, національне питання там «уже — не проблема». Поза межами СРСР Іван Дзюба своєю студією, немов рефлектором, прослав широку смугу світла крізь туман байдужості, незнання, половинчастих істин і навіть зловмисної баламутності, що прикривали цю реальну проблему. Він, зокрема, кинув виклик усім тим, хто далі твердить, що «на національному фронті — без змін».
На початок — середину шістдесятих припадає також публічна активність Івана Дзюби. Він — незмінний оратор на всіх літературно-мистецьких заходах, що їх організовує Клуб творчої молоді. Але не тільки літературно-мистецьких — усім Дзюбиним сучасникам пам’ятний його виступ на несанкціонованому мітингу 29 вересня 1966 року з нагоди 25-х роковин розстрілів у Бабиному Яру. За спогадами І. Дзюби, у двадцятих числах вересня письменник Віктор Некрасов запискою запросив його на розмову, на якій був присутнім і Гелій Снєгирьов, відомий нині правозахисник, і запропонував виступити перед присутніми. Імпровізований пристрасний Дзюбин виступ хтось записав на магнітофон, і за кілька днів текст з’явився у самвидаві. Згодом цей текст долучили до його кримінальної справи. Про друк подібних текстів тоді не могло бути й мови (надрукований він уже в наш час), як, зрештою, не була й не могла бути надрукована, скажімо, стаття «Більший за самого себе», написана 1965 року до Лукашевого перекладу «Дон Кіхота» (стаття мала з’явитися в журналі «Ранок», але не була пропущена цензурою і прийшла до читача аж 1995 року зі сторінок журналу «Сучасність» (№7).
Історична пам’ять живиться фактами, а тому є потреба повернутися до тієї події 1966 року. «В минулому в нас — не тільки спільна ворожнеча і прикрі непорозуміння, хоч їх було багато. В минулому — і зразки мужньої солідарності та взаємодопомоги в боротьбі за спільні ідеали свободи, за кращу долю своїх націй. Цю традицію ми, теперішнє покоління, і повинні продовжувати, протиставивши її поганій традиції недовіри та недомовок», — закликав молодий запальний доповідач. Але, очевидно, не ці заклики поставили під підозру ідеологічну лояльність І. Дзюби, і навіть не публічно проголошена думка, що «євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями у повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів», а прозорі паралелі, до яких він тоді звернувся: «...Однак не треба забувати, що фашизм починався не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а кінчається знищенням людини, знищенням народів — але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру...»
Тож саме час зазначити, що антропоцентризм Івана Дзюби, розгорнутий у його літературознавчих студіях, вглиблений в екзистенційне право людини бути самою собою і — відстоювання такого права через Слово.
А 2 березня 1972 року в стінах Спілки письменників України розглядалася персональна справа І. Дзюби. Члени правління одноголосно проголосували за його виключення із членів СПУ — «антирадянське спрямування» праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» вже ні в кого з керівників Спілки не викликало сумніву. Поява такого факту в біографії вільнодумця практично вже дорівнювала його арешту.
У квітні 1972 року Іван Дзюба був заарештований, у травні 1973-го засуджений «за антирадянську діяльність» до п’яти років таборів суворого режиму — саме такий термін було визначено слідчими органами для «ідейного перевиховання»: цілком достатній, аби погубити людське життя, тим паче за умови слабкого здоров’я. Попри всі намагання КДБ «приписати» трактату «колективне авторство» й на цій підставі «накрутити» термін, подібні спроби успішно провалилися: Іван Дзюба зумів усе те спростувати й довести самостійність виконання своєї праці.
Після багатомісячного перебування в ізоляторі КДБ й виснажливих допитів та «очних ставок» І. Дзюба був помилуваний і випущений на волю. Його життя повернулося нібито у звичайний режим, якщо таким можна назвати режим офіційного нагляду й заборону працювати за фахом, що означало також неможливість публікуватися. Один тільки приклад: написана 1965 року передмова до перекладу Миколи Лукаша «Дон Кіхота» мала з’явитися як стаття у журналі «Ранок», але не була оприлюднена (як і сам переклад твору), а з’явилася лише 1989 року в щорічнику «Наука і культура» (вип. 23). Так само аж 1995 року в часописі «Сучасність» (№1) було вперше надруковано текст виступу на вечорі, присвяченому 30-річчю з дня народження Василя Симоненка в Будинку літераторів 16 січня 1965 року, що набув розголосу в українському суспільстві й публікувався за кордоном.
Тим-то в 1974—1982 роках визнаний усіма інтелектуал Іван Дзюба — коректор, літературний кореспондент багатотиражної газети Київського авіазаводу (до речі, цей витвір радянської ідеологічної системи, що його поблажливо називали у журналістських колах «багатотиражкою», давав, з одного боку, унікальну можливість бодай якось вижити й хоч якоюсь мірою не втратити творчої «форми» й ритму творчого життя, а з другого — ставав, по суті, своєрідним творчим «цвинтарем» для тих, кому за родом і силою покликання було надто тісно в локальних межах контрольованої «території» маленької виробничої газетки з куцим набором дозволених тем, тим більше, людям такого широкого «закрою» та масштабу мислення, як І. Дзюба).
І тільки з 1982 року Іван Дзюба дістав можливість писати в анкетах: «Перебуваю на творчій роботі».
...У післяслові до першої в Україні авторської публікації праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1990 року (після численних зарубіжних) І. Дзюба, зокрема, звертаючись до сучасного, особливо молодого читача, торкається теми колишніх своїх переживань із приводу колишніх закордонних публікацій та всього, що було з тим пов’язано й обросло міфологією чужих трактувань: «Щоб судити про мене і мої душевні терзання, треба було б знати моє покоління, а ще більше — мене самого, мою біографію, мою ідейну еволюцію», — про все це він згодом розповість на сторінках своїх мемуарів «Спогади і роздуми на фінішній прямій». Ідеться про складний шлях від ранніх літературно-критичних студій початку 50-х років минулого століття, позначених впливом марксистської ідеології, — через відомий «антирадянський» трактат, який неможливо «вийняти» з історії шістдесятницького руху, через що місце у цьому русі його автора незаперечне й непохитне, — до підсумкових праць кінця ХХ — початку ХХІ століть із їхньою концепцією національної культурологічної ідеї як розбудовчої, державотворчої, об’єднавчої, так би мовити, енергозберігаючої та енергоакумулюючої для розвитку нації.
випусках на сторінці «Україна Incognita»
* Степан Олійник — на той час науковий співробітник Бібліотеки Конгресу США у Вашингтоні. Народжений в Україні. Доктор філософії (тема дисертаційного дослідження «Радянський федералізм у теорії та практиці»). Співробітник англомовної «Енциклопедії українознавства».
