1. ХОЗАРСЬКИЙ МІФ ПРОТИ ІМПЕРІЇ
Для професійних істориків та громадян України надзвичайно цікавим продовжує залишатись питання переходу Івана Мазепи на бік Карла ХІІ. Чому Іван Мазепа та його оточення вчинили в 1708 р. так, а не інакше? Тобто на світанку ХХІ ст. українців починають зацікавлювати не оціночні судження про людей минулого, а самі історичні постаті. З одного боку, люди Гетьманщини XVIII ст. були іншими, аніж ми. Вони інакше сприймали світ, матеріальні та духовні цінності. Мотивація їхніх вчинків та аргументація їхніх дій також не була схожа на нашу. З другого боку — Іван Мазепа, Пилип Орлик, Дмитро Горленко, Данило Апостол, Павло Полуботок та багато інших представників козацької еліти були подібні до сучасних людей з їхніми амбіціями, почуттями та пристрастями.
Для істориків мотивація дій значної частини української еліти в 1708 — 1709 рр. полягає в своєрідній політичній культурі суспільств Центральної Європи. Головним терміном цієї культури були «вольності». Вольності для людей Центральної Європи XVIII ст. були виразом їхнього земного життя, тому в документах вони також фіксувалися іншими поняттями, а саме: «права», «свободи», «привілегії». В реальному житті вольності Центральноєвропейських суспільств давали еліті багатство, владу та статус. Оскільки вольності були сенсом земного життя, еліти за них були готові платити життям. Саме це і сталося на зламі XVII — XVIII cт., коли Центрально-Східна Європа на десятиліття поринула в стихію воєн. Під час цієї «генеральної кризи» вольності центральноєвропейських еліт були поставлені під сумнів, тому їх захищали в усіх без винятку країнах Центральної Європи. Крім усім відомого повстання Івана Мазепи, в Лівонії Йохан Рейнхольд фон Паткул в 1699 р. домовився з польським королем Августом про перехід його батьківщини під протекцію саксонського курфюрста в обмін на захист вольностей Ліфляндії, господар Молдови Дмитрій Кантемир в 1711 р. підписав угоду з Петром І про підданство своєї батьківщини Московській державі заради захисту традиційних вольностей. Схожі випадки сталися з трансільванським князем Ференцем Ракоці, бранденбургським кюрфюрстом Фрідріхом І та польським королем Станіславом Лещинським.
Українська козацька старшина, річпосполитська та угорська шляхта, молдавські бояри, лівонські барони усвідомлювали себе народом — політичною нацією, від якої залежало життя їхньої батьківщини. Вони в своїх уявленнях та ідеях «піклувалися» про вольності «поспільства» — права селян та міщан. Цікаво, що поспільство, за історичними свідченнями, значною мірою також це визнавало. В таких умовах козацькі інтелектуали виправдовували пером вольності свого народу, тобто право своєї батьківщини на самобутній розвиток. Наслідком інтелектуального захисту української державності стала ідея походження козацтва «від хозар». Автора цієї ідеї важко віднайти за історичними свідченнями минулого. Хозарська ідея використовувалась в творах Григорія Грабянки (та авторів рукописів, які він використовував), Пилипа Орлика та Самійла Величка. Хозарський міф став українським відлунням поширеної в Речі Посполитій шляхетської сарматської ідеї. Самійло Величко був одним із перших, хто об’єднав сарматську та хозарську легенди та ототожнив «козацький народ» з «сарматською шляхтою» Речі Посполитої. За «Літописом Гадяцького полковника Григорія Грабянки» «народ малоросійський, прозваний козаками, має щонайдавніше походження від скіфського роду... від хозар...» Згідно з хозарською версією коренів козацької історії «народ славенський або хазари спершу бувши постраховиськом для народів заходу і сходу, півночі і півдня, нінащо перетворилися після війни з французами. Залишилися тільки ті хазари, що віддавна проживали понад Чорним морем... І хоч кількісно це племя й поменшало, проте мужність їхня не оскуділа. ...память про половців та печенігів зовсім пропала, а у хазарів малоруські вої мало що змінили: змінили назву, замість хазарів козаками іменуються». З кінця XVII cт. представники козацької старшини говорили про «козацьку націю» подібно до «шляхти-нації», що наслідувала землю від давніх володарів, а в Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) предків козаків — хозар, зображено подібно до польських предків — сарматів. Запозичення міфу польського сарматизму очевидно вказує, що українська старшина була схильною до досягнення подібного суспільно-політичного становища, яким задовольнилася польська шляхта. Важливо, що творення історичного міфу було природнім для того часу. Самійло Величко часто цитував документи з видуманого діаріуша уявного писаря Богдана Хмельницького, «Літопис Григорія Грабянки» вибудовував походження козацтва через подібність слів «козаки» та «хозари» тощо. Історія в той час «объявляет намъ все, что въ свете памяти достойного до насъ происходило», а козацькі інтелектуали прискіпливо не ставилася до реальних історичних фактів.
За хозарською термінологією Україна сприймалася як щось окреме від Московської держави. Давні козаки називалися хозарами, які не мали етнічної, політичної, культурної та релігійної схожості з Московською державою. Тодішня Україна, як і Білорусь, в частині історичних джерел сприймалася як «часть древней Европейской Сарматіи». Ці уявлення та ідеї належали до центральноєвропейського сприймання суспільного життя, яке на той час було достатньо світським. Тому хозарський міф суперечив етногенетичній та релігійній легенді, створеній прихильниками малоросійської ідеї, за якою східні слов’яни були нащадками шостого сина Іафета. Крім того, хозарський міф секуляризував генеалогію козацтва і розірвав релігійний зв’язок між Гетьманщиною та Москвою.
Хозарський міф залишився в історії спробою інтелектуального обѓрунтування самобутності України раннього нового часу. В наступні десятиліття XVIII cт. він майже забутий, хоча й згадується в «Розмові Семена Дівовича», списках «Літопису Грабянки». Цей міф був ідеологічною основою боротьби української еліти проти Російської імперії, яка за своєрідною логікою розгорталася дуже стрімко.
2. «ВОЛЬНОСТІ» ПРОТИ «ЗАГАЛЬНОГО БЛАГА»
Історія сприйняття Івана Мазепи нерозривно пов’язана з історією розвитку української національної свідомості. Знаковою особливістю української історії стало те, що ранньонаціональний український міф будувався в ті часи, коли прийнято було замовчувати гетьманування Мазепи, а історична пам’ять модерної української нації вбачає в ньому визначальну постать національної пам’яті. Щоб мати право оцінювати вчинок Івана Мазепи в 1708 р., необхідно знати, якими були представники влади XVIII сторіччя в Центральній Європі. Це важливо, оскільки тодішня християнська Європа чітко поділялася на Західну, Центральну та Східну. В кожному з цих регіонів панувала певна політична культура, яка дозволяла робити людям певні вчинки (чи виносила їх за межі здорового глузду). Наприклад, в таких країнах Центральної Європи, як Річ Посполита, Лівонія, Молдова, Україна-Гетьманщина люди, які мали владу, думали, розмовляли та діяли в межах «вольностей». «Вольність» була замінником сучасних законів, політичної культури та навіть самих відносин у державі. В Східній Європі — тодішній Росії, з часу Петра І вищі представники влади уявляли політичну ідею «общей пользы» — «загального блага». Реформи Петра були значною мірою нав’язанням «общей пользы» як росіянам, так і українцям. Це не подобалося як першим, так і другим, і вони чинили опір владі, в тому числі й збройний. Однак виступ Мазепи проти Петра І сприйняли як зраду Російській державі.
В тодішніх джерелах вчинок Мазепи називали «змена Мазепи», а сам українсько-шведський союз як «нещасливий шведський рік». Як ставилися до подібних вчинків у країнах Центральної Європи? Як ми вже згадували, подібні вчинки трапилася в той час в усіх країнах регіону. Якою була їхня мотивація, задля чого ризикували життям? «Вольності» були сенсом земного життя, тому за них були готові платити життям. Для розуміння вольностей центральноєвропейських суспільств необхідно розглянути три найголовніші їхні складники: багатство, владу та статус.
Багатство. У XVIII століття Гетьманщина ввійшла як периферія ранньомодерної європейської економіки. Успішному розвитку ранньомодерної України сприяло її розташування на перетині торгівельних шляхів між Східною Європою, мусульманським світом і Центральноєвропейськими країнами. Кінець XVII ст. та початок XVIII ст. стали часом господарського розвитку та збільшення зовнішньоторговельного обороту. Саме економічна могутність української еліти надала їй політичної значимості у власних очах. Тому панівне економічне становище еліти перетікало у реальну владу в суспільстві, яка закріплювалася створенням «хозарської» ідеології. За цією ідеологією козацтво — нащадки давніх хозарів. Ця ідея української еліти давала їй повне право господарювати у власній країні. Реальне та уявне обмеження вольностей (в першу чергу, економічних) козацької еліти російською центральною владою призвело до виступу 1708 — 1709 рр.
Влада. Відтак, на рубежі XVII — XVIII століть, для козацької еліти та її гетьмана найголовнішим завданням було збереження традиційного для них господарського та суспільно-політичного устрою. Це було можливим за умови подальшого посилення влади Івана Мазепи та його прибічників серед козацької старшини. Однак цьому на заваді стали дії протектора української держави. Петровські реформи були значною мірою незрозумілі навіть такій освіченій людині, як Іван Мазепа, а тим більше козацькій старшині. Вони жили уявленнями та ідеями Центральної Європи, і будь-які зміни політичного життя були для них обмеженням (чи позбавленням) їхньої влади. Тому українська еліта була готова ризикувати своїм усталеним життям, оскільки це життя на їхніх очах змінював їхній протектор. Один із лідерів старшинської еліти — Василь Кочубей — написав донос Петру І з метою приведення до влади нового гетьмана, який би ретельніше захищав українську автономію. Мазепа в такій складній політичній ситуації взяв ініціативу в свої руки, але зазнав поразки. Важливо, що в ті заплутані часи військового протистояння в Центрально-Східній Європі представники Гетьманщини брали приклад зі своїх колег із Лівонії, Угорщини та Речі Посполитої та стали зразком наслідування для бояр Молдови.
Статус. Українська еліта свої землі та владу перетворювала в якісно новий статус в межах козацького суспільства. За часів Івана Мазепи нова еліта отримала офіційну назву «Значне військове товариство». Всіх значних військових товаришів було занесено до реєстру. Представники значного військового товариства долучалися до влади наступним чином: товариш виконував різні обов’язки (кур’єрська служба, суд тощо), а коли займав військову або адміністративну посаду, його викреслювали зі списку. Таким чином, існувала верства долучених до влади людей, на яку спиралася гетьманська адміністрація. Надалі Значне військове товариство перетворилося на ієрархічну трирівневу структуру. За представниками найзаможніших та найвпливовіших родин Гетьманщини закріпилася назва «бунчукові товариші». Вони підпорядковувалися безпосередньо гетьману і не підлягали місцевій адміністрації. Переважна більшість найвищих службовців (генеральна старшина, полковники, полкова старшина) діставали свої посади з лав бунчукових товаришів. На середньому щаблі ієрархії перебували «військові товариші», які підкорялися Генеральній військовій канцелярії. Сотників та канцелярських чиновників набирали серед військових товаришів. Найчисельніший щабель становили «значкові товариші», які підлягали владі полковника та займали посади нижчої полкової старшини та канцеляристів.
Отже, підсумовуючи, можна зазначити, що саме захист традиційних, одвічних «вольностей» козацьких та зіткнення їхніх прихильників із концепцією «загального блага» Петра І були рушійною силою більшості конфліктів української історії початку XVIII ст. Саме тут слід шукати ключі до багатьох трагедій тієї доби.
