ПОХОДЖЕННЯ КИЯ, ЩЕКА І ХОРИВА
Як відомо, лише в 50-ті роки ХХ століття з’явилися перші відомості про існування найдревнішого слов’янського літопису під назвою «Велесова книга». Вона являє собою збірку текстів, створених у IX столітті новгородськими жерцями (волхвами). Оригінал «Велесової книги» був виконаний на букових дощечках, із вирізаним на них священним писанням древніх слов’ян, присвяченим богу Велесу, який у слов’ян був богом скотарства й багатства, богом мудрості та провідником у потойбічний світ.
У «Велесовій книзі» детально описується історія слов’ян і їхніх предків, інших європейських та азіатських народів від II тисячоліття до нашої ери й до IX століття нашої ери. Отже, «Велесова книга» була написана за два віки до появи в XI столітті загальновідомого літопису Нестора «Повесть временных лет», яка до цього часу вважається основним джерелом відомостей про стародавню історію Русі.
1. ЯК БУЛА ЗНАЙДЕНА «ВЕЛЕСОВА КНИГА»
Перші відомості про знахідку «Велесової книги (в оригіналі на дощечках) з’явилися завдяки повідомленням Ю. П. Миролюбова (1892—1970 рр.), в архівах якого довгий час перебувала її фотографічна копія. За його повідомленням, 1919 року під час громадянської війни «Велесова книга» була випадково знайдена в маєтку князів Задонських поблизу Харкова офіцером білої армії, полковником артилерії Алі Ізенбеком (у хрещенні — Федір Артурович). Тут свого часу була велика сімейна бібліотека, і багато з книжок, що складали її, були успадковані від батька тогочасної власниці, Катерини Василівни Задонської, та її діда, який ще в часи Катерини II був членом Біблійного Товариства. Під час революції 1917 року бібліотеку розграбували, а власники садиби були вбиті місцевими червоногвардійцями. Коли садиба перейшла денікінцям, у ній розквартирували дивізіон, де служив Ф. А. Ізенбек. Усвідомлюючи цінність випадково виявленої знахідки, він зібрав древні дощечки і сховав їх у мішок. У такому вигляді вони довгий час подорожували разом із білою армією, що відступала, поки 1924 року не опинилися в Брюсселі, де Ізенбек познайомився з літератором Ю. П. Миролюбовим, який писав на історичні теми.
2. РОБОТА Ю. П. МИРОЛЮБОВА З «ДОЩЕЧКАМИ ІЗЕНБЕКА»
У Брюсселі Ф. А. Ізенбек звернув увагу Ю. П. Миролюбова на свої знахідки, і письменник з ентузіазмом почав працювати з «дощечками Ізенбека», цьому й присвятив близько 15 років наполегливої праці. Він приводив їх до смислового порядку, склеюючи й переписуючи текст. Пізніше він згадував: «Я невиразно відчував, що я їх якось втрачу. Більше не побачу, що тексти можуть загубитися, а це нестиме втрату для історії». Дійсно, після смерті Ф. А. Ізенбека 13 серпня 1941 року «дощечки Ізенбека» були вилучені гестапо разом із шістьмастами його карток. На думку Ю. П. Миролюбова, «Велесова книга» таким чином могла зберегтися лише в архівах гестапо. Відомо, що велика частина архівів фашистських організацій перейшла до рук радянського командування.
Потім вони таємно зберігалися (і досі зберігаються) в Москві. До них не підпускають нікого.
3. СЕНСАЦІЙНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ АМЕРИКАНСЬКОГО ЖУРНАЛУ «ЖАР-ПТИЦЯ»
У листопаді 1953 року в журналі «Жар-птиця», що видавався російськими емігрантами в Сан-Франциско (США), з’явилося редакційне повідомлення під рубрикою «Колосальна історична сенсація», де вказувалося, що завдяки роботам письменника й журналіста Юрія Миролюбова в Європі були знайдені стародавні дерев’яні «дощечки» V століття з найціннішими історичними письменами Стародавньої Русі (йшлося про тексти та фотографії Ю. П. Миролюбова). З березня 1957 року в цьому журналі почалося видання повного тексту окремих дощечок, і тривало воно до 1959 року, коли журнал «Жар-птиця» припинив своє існування.
У ці роки матеріалами з «Велесової книги» зацікавився деякий Сергій Лєсной (Парамонов): свої думки про неї він умістив у шостому-десятому випусках серії книг під назвою «Історія русів у неперекрученому вигляді» (Париж, Мюнхен, 1959—1960 рр.). Після смерті Ю. П. Миролюбова та С. Лєсного вивченням «Велесової книги» зайнявся український емігрант Микола Федорович Скрипник. Він випустив серію книг «Літопис дохристиянської Русі» (Лондон — Гаага, 1972), в якій були відтворені архіви Ю. П. Миролюбова з дозволу його вдови. В архівах Юрія Петровича виявилося кілька копій з «дощечок Ізенбека», що раніше не публікувалися. До початку дев’яностих років у радянській науковій і публіцистичній літературі тривала довга дискусія про достовірність появи таких матеріалів і їхнє фактичне існування. І лише 1992 року вийшла перша редакція «Велесової книги» в перекладі та з коментарями Олександра Асова у видавництві «Менеджер» (Москва).
4. ВІДОМОСТІ ПРО КИЯ, ЩЕКА І ХОРИВА, ЗГІДНО З «ВЕЛЕСОВОЮ КНИГОЮ»
У першій частині «Велесової книги» (всього налічується чотири частини), що іменується «Патріархи» (із чотирьох розділів), два розділи (II і III) присвячені Кию, Щеку і Хориву. Так, у II розділі розповідається про батька Кия, Щека і Хорива — Арія і їхній вихід із Семиріччя. Арій, як відомо, був міфологічним прародителем жителів Русі, сином Дажьбога та Живи. У свою чергу Дажьбог — один із найвідоміших древніх слов’янських богів, бог усього Всесвіту, сонячний бог, син Перуна й русалки Роси, прародитель майбутнього народу Київської Русі. Його дружина Жива була богинею життя, весни, третьою дружиною Дажьбога. Таким чином, як випливає з «Велесової книги», батько Кия, Щека і Хорива — Арій мав божественних батьків, а його ім’я, можливо, походить від слова «арій», тобто «орач». Ось як описує «Велесова книга» вихід слов’янського народу під керівництвом Арія з Семиріччя (дощечка I-2б): «И вот отец Арий шел впереди нас, а кий вел русов, и Щеко вел свои племена, а Хорев своих хорват, и шли они из земель тех. И так было внушено богами, когда отошли Хорев и Щек отсюда, чтобы мы сели в Карпатских горах».
У дощечці I-96 описується як «мы пришли из края зеленого к Готскому (Азовському. — Авт.) морю, и тут растоптали готов, которые были преткновением на нашем пути. И так мы бились за земли и за жизнь нашу. А до этого были отцы наши на берегах моря у Ра-реки» (ріка Волга. — Авт.). У розділі III, що іменується «Кий, Щек і Хорив. Утвердження Русколанії, Голуні та Києва» йдеться про те, де осіли племена, керовані Києм, Щеком і Хоривом. Так, у дощечці II-15 стверджується, що Кий взяв Київ, у якому вже перебували осілі племена — можливо, кіммерійці, якщо йдеться про II тисячоліття до нашої ери, про часи виходу скіфів із Семиріччя і просування до Карпат. Отже, заснування Києва відсувається ще далі в минуле, в кіммерійську епоху, а самих кіммерійців «Велесова книга» прираховує до предків слов’ян. У дощечці II-15б говориться, що «во времена Кия мы были там, где заходит Солнце, а оттуда пошли к Солнцу до Непры-реки (ріка Дніпро. — Aвт.) и взял там Кий укрепленный град». Але відразу ж зазначається, що незабаром на них напав новий ворог — язи: «И вот племя язов напало на нас, и сеча была великая», а бог Вишень, звертаючись до слов’ян, казав: «Дети, огораживайте свои города и крепости! Будьте как отцы ваши в борьбе с врагами! Пусть будет борьба ваша суровой и крепкой!». Так і сталося насправді і язи були розбиті. У дощечці II-7з зазначається, що коли Щек із воїнами своїми пішов на захід Сонця, а Хорив забрав своїх воїнів, то частина воїнів Щека поселилася з русичами, де їхні землі не відділилися, а утворилася «Русколань». Кий же сів у Києві, — повідомляється у «Велесовій книзі». «И мы, — доповнюється там — ему подчинились, и с ним Русь собралась воедино. А если будет на нас иная сила, то мы пойдем на нее, потому что мы с Русью. Она — мать наша, а мы сами — дети ее, и будем мы с нею до конца».
У дощечці III-34 розповідається, як Кий із воїнами пішов на болгар, попутно увійшовши в місто Воронежець, де проживали поляни, і приєднав їх до свого війська. «И вот людей взял и так Голунь-град отобрал и обрел донские земли», — оповідає ця дощечка. «И так эта земля стала нашей от края и до края — и была она Русколанью», пишеться в дощечці III-34. Там же далі розповідається, як Кию довелося воювати з плем’ям готів у районі моря Дулебського (Чорного моря. — Авт.). «И бились мы на юге, бились с эллигами (греками. — Авт.), а затем с ними торговали и так продолжалась жизнь наша. И упрочили мы силы свои, когда собрались вместе, ибо говорили громко славу богам». Описуються в цій дощечці і причини, і наслідки битви Кия з Грецією. «И вот отцы наши решили овладеть землей той и отодвинуть Грецколань к морю... И вперед пошли и имели великую битву и тогда Грецколань запросила мира, чтобы прекратилось ее падение. И так мы получили зеленотравье и зимой кормили свой скот и возглашали славу богам». А в дощечці II-5 розповідається, як рід Щека за 1500 років до Діра, очолюваний своїми прадідами, дійшов до Карпатських гір і там осів і почав жити спокійно. Спогади про вихід із Карпат до Дніпра в місто Голунь після того, як вороги напали на людей Щека, приведені в дощечці I-5а. У підсумку дощечка I-2б повідомляє, що як тільки Щек із людьми підійшов до Києва-граду і поселився в Голуні, раптово помер Кий. «И тут Кий умер, тридцать лет владея нами. А после него был его сын Лебедян, которого звали Славер и тот жил двадцать лет. После был Верен из Великограда — тоже двадцать. Затем Сережень — десять». Такий короткий зміст цього розділу з «Велесової книги».
З «ПОВЕСТИ ВРЕМЕННЫХ ЛЕТ»
Київський чернець-літописець Нестор написав свою «Повесть временных лет» (ПВЛ) приблизно 1112 року за дорученням князя Святополка Ізяславовича — внука Ярослава Мудрого. Як відомо, повна назва була такою: «Се повести временных лет, откуда есть пошла Русская земля, кто в Киеве нача первее княжити и откуда Русская земля стала есть». У розповіді про першого князя Кия та його братів Щека і Хорива літописець стисло повідомляє наступне: «Братья Кий, Щек и Хорив с сестрой Лыбедью жили между полянами на трех горах, из коих две слывут, по имени двух меньших братьев, Щековицею и Хоривицею; а старший жил там, где ныне (в Несторів час) Зборичев взвод». Характеризуючи особисті якості всіх братів, літописець зазначає: «Они были мужи знающие и разумные, ловили зверей в тогдашних густых лесах днепровских, построили город и назвали оный именем старшего брата, т. е. Киевом». Відкидаючи домисли про те, що Кий був нібито перевізником людей через Дніпро в тому місці, яке іменувалося Києвом, літописець зауважує: «Но Кий начальствовал в роде своем: ходил, как сказывают, в Константинополь и принял великую честь от царя греческого». Потім Нестор розповідає про подробиці зворотного шляху з Константинополя в наступному описі: «На возвратном пути, увидев берега Дуная, полюбил их, срубил городок и хотел обитать в нем; но жигели дунайские не дали ему там утвердиться и доныне именуют сие место городищем Киевцем». Завершується інформація літописця про Кия та його братів тим, що Кий помер у Києві, разом із двома братами і сестрою. Такий опис Кия, Щека і Хорива за літописом Нестора.
Отже, у легенді, приведеній у «Повести временных лет», у порівнянні з легендою, описаною у «Велесовій книзі», залишилися лише імена з початкової генеалогічної легенди. Більше того, князь Лебедян став сестрою Либіддю, а життя в Карпатах перетворилося в «дунайський похід» Кия. Щоправда, про похід Кия в Константинополь Нестор повідомляє дуже мало, а про війну з Грецією умовчує взагалі. Нічого не згадує Нестор і про те, хто й скільки років продовжував рід Кия в найближчому столітті. А про війни Кия з готами, язами та іншими ворожими племенами Нестор зовсім нічого не говорить, як і про походи до Чорного моря й про вихід древніх слов’ян із басейну ріки Волги.
Тож, легендарних Кия, Щека і Хорива, за «Велесовою книгою», правомірно вважати не лише фундаторами Києва, але й міфічними прабатьками східнослов’янського народу, в тому числі й полян, які здавна проживають на берегах Дніпра та його притоках.
