Кожного дня ми бачимо на екранах ТБ, чуємо по радіо пристрасні протести частини громадян України проти вступу до НАТО. При цьому мало хто з українських громадян чітко знає, які переваги чи втрати там їх очікують, — це залишається на совісті українських державців та ЗМІ. Утім, зараз йдеться про інше — про те, що проти НАТО, власне проти зближення із західним світом, завжди протестують одні й ті самі громадяни України — етнічні росіяни та повністю зросійщені українці. Якщо відфільтрувати політичну демагогію антинатiвських протестів, у осаді отримаємо знайому історичну рису значної частини росіян — закритість, що базується на етнічній і релігійні ксенофобії та на відчутті постійної небезпеки з боку Заходу. У цьому сенсі сучасна Росія багато в чому залишається середньовічною імперською державою, яка навчилася спілкуватися тільки із завойованими народами чи з такими, які від неї повністю залежать. Тому ментальність українських росіян можна визначити старим прислів’ям — «Вони нічого не забули й нічому не навчилися», і через те можуть і хочуть «дружити» тільки зі Сходом, тобто з Росією. Незалежно від будь-яких практичних вигод, пов’язаних з іншими міждержавними союзами.
Між тим дійсні українці з ранніх часів своєї історії завжди — якщо їх не стримували силою — контактували із Західною Європою. Згадаємо хоча б про те (мила згадка!), як молоді люди не тільки Західної, але й Наддніпрянської України, не тільки із заможних сімей, але й із бідних ще з ХV століття (може й раніше) почали їздити або мандрувати пішки до відомих університетів Західної Європи. Там вони отримували вищу освіту й дипломи, ставали поліглотами, а іноді залишалися викладачами або навіть керівниками тих університетів. Але найчастіше поверталися додому й навчали молодь у семінаріях чи академіях. Одним із таких мандрівників-студентів Києво-Могилянської академії був, наприклад, відомий діяч епохи петровських реформ Феофан Прокопович — аби навчатися в Західній Європі, він на певний час «вихрестився» із православних у греко-католики. Однак ніхто ніколи не їздив на Схід — до московських університетів (якщо не згадувати сталінські часи, коли до радянських ВНЗ почали приваблювати молодь із країн «третього світу»).
Сьогодні ми принагідно згадаємо одну відому видатну людину ХVII ст., для якої західний світ став продовженням Батьківщини. Дуже важко собі уявити, щоб подібна особистість могла «зрости» на тогочасному російському ґрунті.
Йдеться про Юрія Кульчицького, який народився приблизно 1640 року в селі Кульчиці Шляхетські, що поблизу Самбора (Львівщина). У 20 років юнак утік на Запорізьку Січ і почав козакувати. Невдовзі з’ясувалося, що цей молодий козак має неабиякий талант до мов — на Січі він швидко опанував турецьку й угорську мови, став незабаром неабияким перекладачем, супроводжуючи козацькі походи в чужі землі та чумацькі обози до Криму. В одному з таких походів юнак потрапив у полон, був вивезений до Османської імперії й утримувався там кілька років. У неволі цей селюк удосконалив свою турецьку мову й, як це дивно, дуже полюбив каву, яку Європа ще не знала. Викупили Юрія з полону сербські купці — він був потрібний їм як товмач. У Белграді наш герой стає перекладачем великої торгової віденської компанії — на той час Юрій вільно володів турецькою, німецькою, угорською, румунською й польською мовами, а до того добре знав звичаї народів, які населяли ту частину Європи. 1678 року Кульчицький переїжджає до Відня, де відкриває власну торгову справу.
1683 року, під час австро- турецької війни, Відень опинився в турецькій облозі. Сили були нерівні — проти 200 тисяч турків місто захищали 16 тисяч австрійських солдатів та 6 тисяч віденських ополченців. Серед останніх був і колишній козак Юрій Кульчицький. У місті почалися голод, епідемія, паніка. Кур’єри, яких відряджали з листами до союзних військ, не могли дістатися до місця призначення. Зрештою, вирішили послати до австрійського імператора Леопольда I людину, яка знала б турецьку мову й зуміла би пробратися крізь ворожі кордони.
Вибір припав на Юрія Кульчицкого та його друга, серба Михайловича. Переодягнені в турецький одяг, із фальшивими паспортами турецьких купців- маркітантів, вони вночі пробралися в османський табір, а вдень сміливо пройшли між ворожими наметами — турки прийняли їх за своїх. Посланці виповнили свою місію — передали листи, повідомили союзників австрійського уряду про тяжкий стан Відня, домовилися про світлові сигнали з вежі собору Св. Стефана та ін. І через кілька днів повернулися до Відня. Невдовзі турецьке військо було розгромлене (тоді відзначилися запорізькі полки під керівництвом Іскри, Гоголя, Палія та ін., що воювали під прапорами великого коронного гетьмана Яна III Собеського).
Серед багатьох трофеїв у турок було взято, як повідомляють історики, 300 лантухів із кавовими зернами. Саме ці лантухи попросив Кульчицький собі в нагороду й невдовзі відкрив перше в Європі кафе «До синьої чашки» — за ліцензією, подарованою йому самим цeсарем Леопольдом I. Сучасники повідомляють, що «До синьої чашки» ходили натовпи людей — не заради кави, в якій віденці ще не розумілися, а щоб послухати розповіді славетного Кульчицького про «прогулянку» через турецький табір. Невдовзі, в проміжках між кавовими справами, Кульчицкий написав «Розповідь очевидця, що в турецькому одязі перейшов через ворожий табір і щасливо повернувся назад».
Уже в ХIХ ст., святкуючи ювілей переможної битви за Відень, вдячні австрійці назвали ім’ям Кульчицкого одну з вулиць Відня, а також кафе. А трохи пізніше нашому земляку встановили пам’ятник, який можна побачити й сьогодні: чолов’яга в екзотичному турецькому одязі тримає в одній руці тацю з філіжанками, а в другій — кавник. Біля його ніг — потоптані турецькі хоругви, вищерблені ятагани й трофейний мішок із кавою. Отака історія, засвідчена в багатьох згадках того часу.
Якщо ж повернутися до початку нашої розмови, то багато хто з наших предків вельми здивувався б, побачивши ті антинатiвські гасла, з якими сьогодні бігають українською землею деякі так звані громадяни України. Нехай би вони захищали від «растленного Запада» кордони Росії!
