Наприкінці червня Митрополит Київський і всієї Руси-України Володимир дав інтерв’ю агенції Аssociated Press, у якому торкнувся сучасної позиції Української православної церкви (УПЦ МП). Він, зокрема, заявив, що УПЦ сьогодні є «вільною і незалежною в своєму управлінні» згідно з Патріаршим Томосом від 27 жовтня 1990 року». Дозволю собі нагадати, що про цей Томос як в Москві, так і в Києві давно забули: вочевидь, він вважається небезпечним огріхом лихоманкових «революційних часів». А церковне життя УПЦ повністю підпорядковане правилам та документам Московської патріархії.
Ось недавній приклад. 29 червня віруючі УПЦ знову пікетували будинок Верховної Ради, протестуючи проти планів євроінтеграції(?!) і «спроб відриву УПЦ від Московського патріархату». Учасники акції скандували: «Автокефалії — ні!» «Автономії — ні!», «Унії — ні!», «Наш патріарх — Алексій II». Більше того — вони висловилися проти не тільки «втручання Константинопольського патріархату в справи УПЦ» але й проти будь-якого «втручання» в релігійне життя країни українського Президента. Учасники пікету закликали також духовенство «згадати про соціальну Концепцію церкви, згідно з якою у випадку, коли дії держави непокоять совість віруючих, Церква може відмовити державі в довірі та закликати своїх чад до мирної громадської непокори». Дуже важливим тут є той факт, що «протестанти» посилаються на Соціальну концепцію ... Руської православної церкви! Саме так — згадана Концепція писалася і затверджувалася у Москві, а погрози непокори сьогодні спрямовані проти українського уряду. (Підозрюю, що статтю про непокору уряду розроблено в Москві спеціально для вжитку Українською православною церквою.)
На запитання щодо можливості створення в Україні Помісної Української православної церкви, Блаженнійший митрополит Володимир сказав, що «набуття Українською Православною церквою нового канонічного статусу, внаслідок чого вона посіла б належне їй місце у Диптиху православних церков, є реальним. Ще в 1993 році Священний Синод нашої Церкви у своєму зверненні (від 27.07.93) до віруючих говорив, що ми теж прагнемо, щоб УПЦ стала рівноправною сестрою в сім’ї Православних церков, але йдемо ми до цього канонічним шляхом».
Після цих слів багатьом українським православним хотілось би почути з уст шановного Митрополита розповідь хоча би про один конкретний крок, зроблений УПЦ на тому «канонічному шляху». Розмови та обіцянки початку 90-х років про можливу автономію (не автокефалію!) сьогодні давно забуті, про них ніхто й не згадує — «как о небывших». Перехід на богослужіння українською мовою продовжує вважатися майже єрессю; церковні книжні кіоски завалені російськими виданнями; чи не в усіх храмах люди «почитают» недавно канонізованого російського царя Миколу II (Подібні канонізації дуже ефективно віддаляють українських віруючих від своєї національної церкви та історії), а будь- яка згадка (хоча б і Президентом) про можливу автокефалію УПЦ зустрічається інсценованими ієрархією протестами. Проблеми і умови автокефалії, як такі, публічно в церкві не обговорюються — також як не існуючі.
Зважаючи на цю реальність, повстає законне запитання: із якою швидкістю і скільки століть УПЦ буде «йти канонічним шляхом» до того, аби стати «рівноправною сестрою в сім’ї Православних церков»? Принагідно нагадаю всім тим, хто забув: мова тут іде про чи не найбільшу православну церкву світу, яка історично та фактично є Церквою-Матір’ю Руської православної церкви.
У своєму інтерв’ю митрополит Володимир говорить ще про те, що об’єднання православ’я та отримання статусу Помісної церкви «залежить не стільки від нас, скільки від тих, хто сьогодні знаходиться поза церковною єдністю зі Вселенським Православ’ям», тобто від віруючих Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви. Вже не один раз їм було «великодушно» сказано: «Прийдіть до нас, покайтеся, а вже потім будемо думати про автокефалію».
Але ж існує й інший шлях. Бо якби в один доленосний момент Українська православна церква вийшла «спід омофору» Москви і декларувала себе незалежною — як це зробило колись чимало православних церков світу, в тому числі Грецька, Сербька, Польська, Грузинська, — то через дуже короткий час до неї приєдналися би всі так звані неканонічні церкви! В такій ситуації сам Вселенський патріарх став би значно більш рішучим і надав би нам відповідний Томос. Чого-чого, а історичних прецедентів тут не бракує.
І останнє. На запитання щодо горезвісної участі частини духовенства УПЦ у виборах 2004— 2005 рр. митрополит Володимир відповів вельми дипломатично, в кращих візантійських традиціях: «Священноначалля церкви не робило від її імені жодних офіційних заяв на чиюсь підтримку, а тільки ці офіційні заяви мають всецерковне значення й авторитет. Згадані ж вами випадки «втручання», що все-таки мали місце, не були загально церковною позицією, а відображали ставлення певних ієрархів, кліриків і мирян — їх думку як громадян нашої держави». Ось таким чином предстоятель УПЦ окреслив свою церковну та громадянську позицію — нічого не роз’яснювали, нікого не застерігали і, додамо, — нікого не засуджували. Загалом, поводилися, як у чужій країні. Митрополит Володимир також ухилився від коментування всім відомих дій деяких єпархіальних владик і членів Синоду УПЦ, хоча всі вони — його прямі підлеглі.
До речі, 1 липня президент Росії Володимир Путін підписав указ про нагородження Орденом пошани Митрополита Київського і всієї Руси-України (Сабодана) «за заслуги у розвитку духовних і культурних традицій та в зміцненні російсько-українських відносин». Чим є цей орден — нагородою за минуле чи пересторогою на майбутнє? Адже наступні вибори не за горами.
Відсутність в Україні незалежної Помісної православної церкви є великою несправедливістю і серйозним порушенням світового православного правопорядку — багатомільйонна церква з тисячолітньою історією, та ще в період, коли відбувається важке становлення української держави, трактується так, як наче йдеться про кілька десятків парафій чи про якесь нікому невідоме новітнє релігійне утворення. Боляче спостерігати, як українська частина єпископату УПЦ принижено мовчить, не заявляє своїх законних вимог, не має шляхетної амбіції посприяти історичному процесу — відновленню єдності та незалежності українського православ’я. Невже всі наші владики так сильно залякані? Чи так щедро куплені? Або так віддані ідеї Третього Риму? (На щастя — не всі! Щойно стало відомо про «Звернення» архієпископа Черкаського і Канівського Софронія.)
