Польське Листопадове повстання 1830 р. наче крилом зачепило і Правобережну Україну, що й стало основною причиною різкої зміни політики імперського уряду у ставленні до шляхти, яка в більшості своїй була опозиційно налаштована проти Росії, а частина її таки підтримала визвольний рух якщо не безпосередньою участю, то матеріально. Три південно-західні правобережні губернії України виділялися в окрему територіальну-адміністративну і політичну одиницю — Київське генерал-губернаторство (1832— 1914). Очолював його особисто довірений імператору сановник, який, перебуваючи безпосередньо на місці, мав визначати політику ліквідації місцевих особливостей та вводити край в загальноросійські обшири. Перші два генерал- губернатори не виправдали сподівання центру і лише третій повністю відповідав новому урядовому курсу.
Ним став 45-річний директор департаменту міністерства фінансів, сенатор Д. Г. Бібіков (1792—1870), котрий до того впродовж десятка років був віце-губернатором у центральних губерніях і вже опанував губернську систему врядування. Статську службу він почав випадково, через поранення під Бородіно, а тому дивився на неї очима професійного військового. Після об’їзду основних політичних і культурних центрів регіону новий генерал- губернатор лаконічно виклав Миколі I основні свої враження: кожний стан тут відрізняється «народністю», релігією, поділом праці, «перебуває більше під польським, ніж російським владарюванням». Відтак пропонував практичні заходи, і серед них законодавче оформлення нового політичного напряму. 1840 р. царем були затверджені у вигляді іменного рескрипту «Настанови київському військовому, подільському й волинському генерал-губернаторові», куди ввійшли детально обдумані пропозиції Д. Г. Бібікова. Цей документ дозволив генерал-губернаторові надати своїй посаді значних владних повноважень та закріпити за нею широкі політичні функції, а саме — через розпорядження намісника краю впроваджувати й зміцнювати російську державність на «колишніх російських» землях. Чітко, по-військовому, була сформульована кінцева мета адміністративної діяльності: «Намагатися злити цей край з Великоросією».
Найпершою умовою виконання цього завдання було подолання корпоративності і регіоналізму польської еліти. Для цього пропонувалася ревізія дворянських прав шляхетських родин, щоб створити таким чином із них лояльний прошарок, частину з яких необхідно було асимілювати через статську службу, іншу, як нелояльну, навпаки, обмежити в місцевому урядуванні. Д. Г. Бібіков у цьому питанні активно співпрацював із урядовим центральним Комітетом у справах західних губерній (1831—1848 рр.), який спеціально був створений імператором для проведення інтеграційних заходів на приєднаних західних землях. Генерал-губернатор заснував у Києві 1840 р. Центральну ревізійну комісію для розгляду діяльності дворянських губернських зібрань, які, на його думку, занадто повільно розглядали справи шляхти. Комісія, про діяльність якої Д. Г. Бібіков тричі доповідав Комітету у справах західних губерній, заміняла три малодіяльні губернські і підпорядковувалась наглядові генерал-губернатора з тим, щоб протягом чотирьох років розглянути правомірність претендентів на дворянське звання.
Після ліквідації Магдебурзького права (1835 р.) значним заходом було завершення реформи законодавства та судочинства, внаслідок якої відбувся перехід із Литовського статуту на російський Звід законів. Д. Г. Бібіков хоча і помилявся, зараховуючи Статут до кодексу польського права, але його відмінність від російських законів він добре відчував і доповідав Комітетові у справах західних губерній, що відміна його чинності переконає населення в несамостійності його законів, і вони як такі, вже не будуть нагадувати колишню республіку (Річ Посполиту. — В.Ш.).
З іншого боку, генерал-губернатор намагався асимілювати шляхту через службу в російських установах. Для залучення молоді з непоганою домашньою освітою, яка не поспішала йти на державну й військову службу під російську корону, було вжито низку заходів: переглянуто списки молодих дворян, що доставлялися імператорові з Києва, і вирішено якнайбільше залучити їх до служби. Д. Г. Бібіков вважав, що польське дворянство не оцінило «дарованої милості» і в основній своїй масі не служить престолу, не виконує жодних обов’язків перед Російською державою, а свої кошти використовує на підривання її устоїв.
Д. Г. Бібіков поділив дворянство на дві категорії: до першої відніс давні роди магнатів, а до другої — нижче дворянство, яке, на його думку, замість служити державі служить магнатам. Перші, хоча й набули права російського дворянства, але продовжували ухилятися як від військової, так і від статської служби. Другі, як і перші, також не служать Росії. Генерал-губернатор вважав, що вихідців із великомаєткових дворян (тих, що мали понад тисячу душ селян) слід направляти на службу в державні установи до великоросійських губерній, а зубожілі самі поступово асимілюються з росіянами.
Солдафонські пропозиції генерал-губернатора центральним урядом не були взяті до виконання, але ініціювали появу кількох законодавчих документів. Уже 1847 р. було дозволено приймати на службу учасників повстання 1830— 1831 рр. під особисту відповідальність генерал-губернатора. Указом 1852 р. сини поміщиків неправославного віросповідання, у володінні яких було до 100 селянських душ, зобов’язані були служити прапорщиками чи юнкерами, причому проходження військової служби передбачалося у великоросійських губерніях, крім Санкт-Петербурзької. Звільнення від неї отримували лише дворяни з тілесними ушкодженнями, та й то після підтвердження таких місцевими властями.
При формуванні політики, спрямованої на зросійщення краю, генерал-губернатор все більше розумів, що йому не вдасться порозумітися із шляхтою. Лише на перших порах Д. Г. Бібіков намагався асимілювати польське дворянство через якнайширше залучення його до статської служби. Він неодноразово клопотався про нагороду чиновників польського походження, сприяв поверненню учасників повстання із заслання. Проте традиційна кооперація з елітою в управлінні приєднаними територіями на Правобережній Україні не скоро мала продовження, бо шляхта, котра підтримала повстання та продемонструвала таким чином свою нелояльність, вийшла з довіри уряду. Після невдачі у пошуку співпраці з елітою, Д. Г. Бібіков запропонував уряду відмінну від інших національних регіонів тактику інтеграції Правобережної України, а саме: усуваючи місцеву шляхту від влади, переорієнтуватися на поліетнічне селянство.
Ідею спертися в подоланні шляхетського впливу на позаелітну верству, «православне» (читай — значною мірою українське) селянство, яке ототожнювалося з російською етнічною спільністю, генерал- губернаторові підказав російський слов’янофіл Ю. Ф. Самарін, котрий спеціально приїхав до Києва і вступив на службу до його канцелярії. Ще під час служби при ризькому генерал-губернаторові його спроби поширити «російську ідею» та намагання порозумітися з латишами і естами, призвели до конфлікту з пануючою німецькою елітою. Після тієї невдачі він намагався реалізувати свої ідейні переконання у Києві, бо вбачав в українських селянах не лише пригнічену масу, а й охоронців «русских» національних традицій. Та й сам генерал- губернатор, очевидно, зрозумів, що досягти безпечності в краї можна лише, тримаючи шляхту в напрузі за допомогою селян, з якими намагався встановити тісніші стосунки. Почав Д. Г. Бібіков відпрацьовувати цю версію із поліпшення матеріального становища цієї верстви. Спершу генерал-губернатор запропонував перевести державних селян з більш обтяжливої панщини на оброк із забороною передавати казенні маєтки у посесію, причому переведення здійснювалося безпосередньо під його наглядом. Цей його проект зустрів сильну опозицію в уряді, зокрема з боку міністра державних маєтностей. Натомість, генерал-губернатор переконував, що ця пропозиція далекоглядна, вона гарантуватиме спокій в імперії, посилався навіть на такий аргумент на користь своєї політики, як дані 1830 р. обіцянки командуючого російськими військами, що за підтримку уряду в придушенні повстання селяни отримають звільнення від поміщиків-поляків. Лише втручання Миколи I дозволило реалізувати цей проект генерал-губернатора: на оброк було переведено 220 сіл (1844 р.).
Більш значущим кроком стали «Правила для управления имениями по утвержденным для оных инвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». Д. Г. Бібіков переконався, що його звернення до повітових предводителів дворянства не зловживати кріпосницьким становищем селян, не принесли очікуваного результату. Для підтвердження правильності своєї позиції він продовжив збір відомостей про жорстокість поміщиків та як наслідок фіксував явища селянського самогубства. Вони повинні були остаточно переконати уряд у потребі обмеження влади поляка-поміщика над селянином православного віросповідання. Історики сходяться на тому, що в їхньому кінцевому редагуванні текстів брав участь Ю. Ф. Самарін.
Кожна селянська родина на початку року отримувала підписану поміщиком книжку з точною кількістю визначених робочих днів, норми виробітку та місця для відміток про їхнє виконання. Відтепер поміщики Правобережжя не могли самовільно віддати селян у рекрути або засилати до Сибіру, втручатися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Правила, регламентуючи відносини поміщиків і селян, сприяли зменшенню кількості покарань та набуттю останніми громадських земель у власність, але, звичайно, справжнього полегшення малоземельні селяни не відчували. Вони обурювалися несправедливим переділом землі на користь поміщиків, а забезпечити нагляд за дотриманням законності в кожному поміщицькому маєтку, власник якого досить часто підкупляв чиновників, що забезпечували впровадження інвентарів, було неможливо. Тому ці правила як законодавчий акт й не досягли своєї первісної мети.
випуску сторінки «Україна Incognita»
