(Продовження. Початок читайте у «Дні» № 97-98)
Іноді один день,
проведений в інших
місцях, дає більше,
ніж десять років
життя дома.
Анатоль Франс, французький письменник ХІХ—ХХ ст.
Правда, протягом цих
десяти років я бачив те,
що не всякому і за гроші
вдасться побачити.
Тарас Шевченко, український поет, художник і мислитель ХІХ ст.
СЛІДАМИ ЕКСПЕДИЦІЇ НА АРАЛЬСЬКЕ МОРЕ
Кордон — це межа, яка розділяє території держав.
Пройшовши російський і казахстанський контрольно-пропускні пункти, я переконався остаточно: заборону на в’їзд до Російської Федерації мені дійсно знято — і якщо в дорозі не трапиться щось надзвичайне, то я подолаю цей маршрут, як і попередні, до кінця...
Після Оренбурга та Орська наша дорога з Денисом Чернієнком тепер пролягає вже по території Республіки Казахстан — до берегів Аральського моря. Свій шлях на картах ми визначили таким чином, щоб він якомога точніше сходився з тим 750-кілометровим маршрутом, яким рухалася з 11 травня 1848 року від Орська до Аралу військова науково-дослідницька експедиція, в складі якої була і флотська команда під керівництвом морського офіцера капітан-лейтенанта Бутакова. До цієї флотської команди завдяки його наполегливим клопотанням було прикомандировано і рядового Тараса Шевченка для «змалювання берегових видів Аральського моря». Це було необхідно для підготовки майбутнього звіту про результати експедиції для Генерального штабу російської армії.
Забігаючи наперед, треба сказати, що зі своїм особистим завданням «колишній художник» Тарас Шевченко справився блискуче.
Під час виходу з Орська експедиція на Аральське море складалася з півтори тисячі однокінних підвід. Весь обоз, сформований в окремі загони, охороняли піхотна рота, дві сотні верхових козаків та дві артилерійські команди з двома гарматами. Пізніше, 25 травня, після переправи через річку Іргиз до кінного обозу приєднався ще й караван з 3000 транспортних верблюдів і 565 козаків-погоничів під прикриттям півтори сотні кінних козаків та однієї гармати з обслугою. На маршруті від Орська до Аральського моря всю експедицію, до якої входила й флотська команда капітан-лейтенанта Бутакова, очолював генерал-майор І. Шрейбер. Весь 750-кілометровий перехід від Орська до Аральського моря і далі, до військового укріплення Раїм, яке було розташоване тоді неподалік берега ріки Сир-Дар’ї, тривав з 11 травня до 19 червня, тобто 39 днів.
Після того як на верфі біля Раїма було впорядковано дві шхуни «Константин» і «Николай» (їх доставили з Орська кінним транспортом у розібраному вигляді), розпочалася комплексна гідрологічна експедиція по вивченню Аральського моря в Середній Азії, якою керував талановитий дослідник та умілий командир капітан-лейтенант Бутаков.
Наукові дослідження Аральського моря та його берегів, у тому числі й зимівля на острові Кос-Арал, тривали з 25 липня 1848-го до 11 вересня 1849 р. Тобто майже 14 календарних місяців.
А 10 жовтня члени експедиції, до якої входив і Т. Шевченко, відбули під керівництвом капітан-лейтенанта Бутакова з укріплення Раїм в Оренбург для опрацювання зібраних матеріалів...
Пізніше, після завершення нашої спільної подорожі по Росії та Казахстану Денис Чернієнко передасть мені з Уфи в Київ копію щоденника офіцера Генерального штабу, учасника Аральської експедиції штабс-капітана Олексія Макшеєва, під назвою «Путешествия по Киргизским степям и Туркестанскому краю». Там, зокрема, я прочитав і такі рядки: «На первом переходе (з Орська до Аральського моря. — М.Х.) я познакомился с Т. Шевченко, который служа рядовым в Оренбургском линейном батальоне № 5, был командирован, по просьбе лейтенанта Бутакова, в описную экспедицию Аральского моря для снятия береговых видов. Я предложил несчастному художнику и поэту пристанище на время похода в своей джуламейке (критий однокінний візок у вигляді юрти для ночівлі. — М.Х.), и он принял мое предложение. Весь поход Шевченко сделал пешком, отдельно от роты, в штатском плохоньком пальто, так как в степи ни от кого, а от него в особенности, не требовалось соблюдения формы. Он был весел и, по-видимому, очень доволен раздольем степи и переменою своего положения. Походная обстановка его нисколько не тяготила...»
А ось ще один опис у щоденнику О. Макшеєва: «Первое впечатление, которое произвела на меня киргизская степь, было в высшей степени грустное. Солнце ярко палило необозримую равнину, покрытую желтым, уже высохшим ковылем. Пыль от повозок широкою полосою закрывала часть горизонта. Кругом все было тихо, и только скрип от телег мерно нарушал эту мертвую тишину. Казаки и башкиры повесили носы. Солдаты затянули было песню, да скоро умолкли. Даже лошади, как будто предчувствуя, что им предстоит дальний и трудный путь, лениво и вяло тащили свои возы. Только киргизы (так називали тоді казаjхів. — М.Х.), наши вожаки посыльные, беспечно и весело ехали впереди, глазея по сторонам, как будто находя особенную красоту в этой безграничной пустыне...»
В автобіографічній повісті Т. Шевченка «Близнецы» словами Саватія Сокири описано те, що побачив і пережив український поет і художник під час того багатоденного походу від Орська до берегів Аральського моря.
«Мы остановились на том самом месте, где вчера на предшествовавший нам транспорт напала шайка хивинцев (жителі Хівинського ханства в Середній Азії, яке було розташоване в пониззі річки Аму-Дар’ї. — М. Х.), и несколько человек захватили с собою, а несколько оставили убитыми. И здесь я в первый раз видел обезглавленные и обезображенные трупы, валяющиеся в степи...
Пройдя Уральское укрепление, мы дважды останавливались на озерах, а третий ночлег и дневку провели на речке Джаловлы. За этой гнилой речкой начинаются страшные Каракумы — черные пески. Бывалые в Каракумах рассказывали ужасы, а мы, разумеется, как небывалые, слушали и ужасались...
Никогда в жизни я не испытывал такой страшной жажды и никогда в жизни я не пил столь гнусной воды, как сегодня. Отряд, посылаемый вперед для расчистки колодцев, почему-то не нашел их, и мы пришли на гнилую солено-горько-кислую воду. А вдобавок ее в рот нельзя взять, не процедивши: она пенилась вшами и микроскопическими пиявками...
С восходом солнца открылася перед нами огромная бледно-розовая равнина. Это — высохшее озеро, дно которого покрылося тонким слоем белой, как рафинад, соли... Я долго не мог отвести глаз от этой гигантской белой скатерти, слегка подернутой розовою тенью... На противоположной стороне с высокого бугра я любовался не виданною мною картиной, будучи сам атомом этой громадной картины... Через всю белую равнину черной полосою растянулся наш транспорт, то есть половина его, а другая половина, как хвост черной змеи, извивался, переваливаясь через песчаные бугры. Чудная, страшная картина!
Еще переход, и мы увидели на горизонте к югу едва заметную синюю горизонтальную линию. То было Аральское море. Унылый транспорт мгновенно оживился. Как бы почувствовал свежесть в воздухе, отрадное дуновение моря. На другой день мы уже купались в Сары-чеганаке (залив Аральского моря). Жару было в тени 40°, а в раскаленном песке в продолжение пяти минут яйцо пеклося всмятку...»
Нарешті передовий загін кінного та верблюжого транспорту з Орська підійшов до Раїмського укріплення, де учасників експедиції до Аральського моря зустріли майже всі солдати й офіцери військового гарнізону. Обличчя в них були бліді й безрадісні, наче в арештантів...
Після перепочинку флотська команда під командуванням капітан-лейтенанта Бутакова, до якої входив і художник-документаліст рядовий Шевченко, почала готуватися до плавання на двох привезених шхунах Аральським морем, щоб вивчити його глибини, течії, острови й береги і вперше створити достовірну карту цього величезного солоного озера на Землі...
«ПОЖЕЖА В СТЕПУ». СПОГАДИ ПРО СЕРГІЯ КУКУРУДЗУ
Різнопланова підготовка до майбутнього дослідницького маршруту має вирішальне значення. Для мене це аксіома.
Ще в Оренбурзі, звідки розпочиналася наша спільна подорож Шевченковими слідами, ми з Денисом Чернієнком детально обмінялися зібраною раніше інформацією, уточнили план наших дій, а також відкоригували на картах наш маршрут...
Коли виїхали з Орська, то наш водій Борис Фролов взяв курс в долину ріки Ор, де тепер розташовані села Соколівка та Урпія. Саме там після першого переходу експедиційного транспорту від Орська до річки Мендибай вночі 12 травня на побажання генерала І. Шрейбера рядовий Т. Шевченко спочатку зробив замальовку олівцем грандіозної пожежі в степу, а пізніше створив яскраву й динамічну акварельну картину на цю тему і подарував її генералові. Художньо-документальний твір Тараса Шевченка під назвою «Пожежа в степу» не згорів і не загубився протягом багатьох минулих років і зберігається, точніше експонується тепер в Національному музеї Т. Шевченка в Києві. Ось як описує словами ту пожежу в повісті «Близнецы» Т. Шевченко: «С закатом солнца начал освещаться горизонт бледным заревом. Из-за темной горизонтальной, чуть-чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И действительно, невиданная картина представилась моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная, неописанная картина!»
Діставшись нарешті до змальованого й описаного Шевченком місця, я повністю розчарувався: вся долина Орі заросла високими кущами, а сама річка дуже обміліла. Від масштабної картини степу, яку спочатку побачив художник, а потім зобразив аквареллю, — не залишилося й сліду. Я все-таки зробив кілька пейзажних знімків, хоч і знав, що з цього нічого путнього не вийде, бо справді вражаюча світлина з’являється тільки тоді, коли щаслива випадковість збігається з готовністю фотографа. А тут, на жаль, була тільки моя готовність до фотозйомки...
Після цікавої зустрічі з активістами обласного національно-культурного центру українців «Оксана» в місті Актобе (колишній Актюбинськ), який очолює Валентина Моїсеєнко, ми вранці наступного дня відправилися далі по дорозі, яка веде аж до Аральського моря. Несподівано наша супроводжуюча Роза Боянівна Болдагаріна запропонувала: «Давайте заїдемо до відомого в Казахстані художника. Він живе тут, в Актобе...»
І невдовзі ввімкнувши диктофон та приготувавши свій Canon для фотозйомки, я слухав розповідь Ануара Жумагалійовича Отеген-Тана: «Родом я з Казахстану, з Актюбинської області. І хоч я ще 1972-го закінчив художньо-графічний факультет Нижньо-Тагільського педагогічного інституту, але справжнім художником став тільки завдяки своєму вчителю Сергію Васильовичу Кукурудзі, який навчався у Києві в Художньому інституті у знаменитого і дуже відомого в Західній Європі митця-новатора Михайла Львовича Бойчука. Пізніше Сергій Васильович Кукурудза, як і його знаменитий учитель, теж був репресований та опинився в Казахстані. Саме під його впливом я полюбив не тільки художню і поетичну творчість Тараса Шевченка, а й зачарувався його Батьківщиною — Україною. Оскільки Тарас Григорович зробив дуже багато корисного для народу Казахстану, то мені теж хотілося віддячити чимось добрим Україні та її народу. І я дуже радий, що мені це вдалося, бо мої художні роботи, пов’язані з творчістю великого українського Кобзаря, не тільки експонувалися на виставках у кількох країнах світу, а й зберігаються, зокрема, в Києві у Національному музеї Тараса Григоровича Шевченка...
До 100-річчя з дня народження Сергія Васильовича Кукурудзи, який ми відзначали тут, у Казахстані, у вересні 2006 року, я підготував міжнародну виставку його художніх творів — живопису й графіки. На тій виставці експонувалася також і моя художня робота: я зобразив Тараса Григоровича Шевченка, мого вчителя Сергія Васильовича Кукурудзу і себе за малюванням. Із пейзажу перед нами видно, що всі ми троє перебуваємо на просторах Казахстану. Ця земля, образно кажучи, рідна по крові тільки мені. Але вона стала дуже близькою також цим двом українським художникам, бо вони жили на ній, творили добро, і саме за це їх назавжди полюбив вдячний казахський народ...»
Під час нашої зустрічі Ануар Жумагалійович передав мені кілька екслібрисів зі своєї шевченкіани і сказав: «У мене раніше було багато друзів-художників в Україні, але час їх забрав... Нещодавно я переніс тяжкий удар — інсульт... Тепер і мені, як писав Тарас Григорович Шевченко, прийшла пора «риштувать вози в далекую дорогу». Ми не вічні на цій землі... Але нехай будуть вічними вільний Казахстан і незалежна Україна!»
РІКА ОР. ЗУСТРІЧ З РИБАЛКОЮ. КИЗ-ЄМШЕК
Від міста Актобе далі на південь нас везе водій Марат Туменбаєв — водій акімату (адміністрації) Актюбинської області. Саме для нашої поїздки в село Кара-Бутак керівництво області виділило автомашину і бензин для неї.
По дорозі наш гід — історик за фахом, Роза Болдагаріна попросила водія авто заїхати на старожитнє казахське кладовище, яке розташоване в долині біля підніжжя однієї гори, котра має дві опуклі вершини. Саме за таку незвичайну форму та гора має несподівану назву — Киз-Ємшек (Дівочі Груди). Після цікавої розповіді Рози Боянівни про ці місця, зокрема й про село Білогорку, що розташоване неподалік від цього старого кладовища і дивної гори Киз-Ємшек, ми під’їхали нарешті до ріки Ор, вздовж якої саме в цих місцях рухалася дослідницька експедиція на Аральське море...
Коли ми вийшли з автомашини, то Роза Боянівна попередила нас: «За старожитніми казахськими звичаями, кожна людина, яка мандрує цими степовими просторами, підійшовши до берега річки або озера, повинна вмитися, напитися води зі своїх рук та обов’язково подякувати воді за те, що вона є на землі. А потім попросити воду, щоб вона дала наснаги для подолання важкої, далекої дороги».
Ми всі так і зробили...
Коли ж перебралися на правий берег річки Ор, то побачили одинокого рибалку, котрий змахував спінінгом, закидаючи блешню у воду. Здалеку вона здавалася в променях сонця яскраво-блискучим злитком золота, який летить над річкою і тягне за собою гнучку нитку зі срібла...
Коли я підійшов до того рибалки, привітався і запитав: «Який улов?» — то він, почувши що я з Києва, з подивом сказав: «А я теж громадянин України, хоч і народився тут у Казахстані. Я росіянин, Олександр Брюшков. А дружина моя українка. Працюємо на заводі в місті Хромтау. Заробимо ще трохи грошей та поїдемо додому в Україну — хочемо там свій будиночок збудувати в селі». І несподівано Олександр запропонував: «Візьміть ці чотири щучки собі, вони в дорозі вам стануть у пригоді...» Я подякував за пропозицію, але риби не взяв. Зробив тільки фото Олександра. Для мене, як для журналіста, це важило значно більше...
СЕЛО КАРА-БУТАК. ШКОЛА ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА. ПОЇЗДКА ДО КОЛИШНЬОЇ ФОРТЕЦІ
Кілометри. Кілометри. Кілометри...
Аж ось, нарешті, ми в селі Кара-Бутак, розташованому в Айтекебійському районі Актюбинської області. Саме тут, у тодішньому військовому укріпленні Кара-Бутак, Тарас Шевченко побував двічі — у травні 1848 р., коли експедиція рухалася з Орська до Аральського моря, і в жовтні 1849 р.: тоді поет після завершення експедиції повертався від Аралу в Оренбург із флотською командою капітан-лейтенанта Бутакова.
Біля середньої школи імені Т. Шевченка нас зустрів разом з учнями та учителями директор цього навчального закладу Кайрат Чекибайович Султанов. Спочатку фотографуємося біля входу, а потім — поряд із пам’ятником українському поетові у центрі села.
Після огляду цікавих експозицій у сільському краєзнавчому музеї та в школі, присвячених Кобзареві, Денис Чернієнко передав учням та учителям нові книжки й фотоальбоми від колективу Національного музею Тараса Шевченка в Києві. А школярі несподівано для нас прочитали кілька вірші Тараса Григоровича українською мовою. Особливо вразив чотирикласник Жамбулат Уміржанов: він декламував вірш «Думи мої, думи мої...» з такою глибокою проникливістю, ніби він сам написав ці рядки...
— А в нас уже давненько відкрито клас української мови під назвою «Майбутнє», — розповіла вчителька Валентина Гулей. — Вивчаємо не тільки українську мову, а й історію та культуру України, переглядаємо цікаві кінофільми. За спеціальною квотою кращі випускники здають вступні іспити до українських університетів і навчаються там безкоштовно. Охочих багато...
Після екскурсії по селу та смачного обіду з національних казахських страв ми поїхали до того місця, де колись на високому березі річки стояло військове укріплення, зображене на малюнках Т. Шевченка під назвами: «Форт Кара-Бутак». На найвищому місці тепер стоїть пам’ятний обеліск з білого мармуру, на якому вибито напис: «Здесь в мае 1848 года останавливался ссыльный Т. Шевченко — великий украинский поэт-демократ». Ми відшукали саме те місце, де колись стояв художник з олівцем та з папером у руках. Порівнюючи зображення на малюнках з тим, що перед очима сьогодні, бачиш як з вини людей деградує природа: тоді річка Кара-Бутак була повноводою та чистою, а тепер вона геть обміліла і густо заросла очеретом та рогозою. І береги дуже осунулися. Тільки небо над нами було таким самим високим і голубим, як і за Шевченкових часів...
В ІРГИЗІ. НЕКРОПОЛЬ МАНА-АУЛЬЄ. ПОШУКИ ДУСТАНОВОЇ МОГИЛИ
Вперед, вперед — тільки вперед!..
Нарешті ми дісталися і до райцентру Іргиз, який стоїть на правому березі однойменної річки. Саме ця місцина зображена на акварелі Т. Шевченка під назвою «Укріплення Іргиз-Кала». Без особливих труднощів при допомозі наших казахських друзів ми з Денисом Чернієнком відшукали ту точку, де перебував тоді художник і малював військове укріплення...
Але незадовго до прибуття експедиції в укріплення Іргиз-Кала Т. Шевченко зробив цікавий акварельний малюнок під назвою «Дустанова могила». Цікаво, де саме міститься могила батира (богатиря) Дустана? Як її відшукати? Саме цією загадкою зацікавилися також заступник голови адміністрації Іргизького району Акканат Шахін, редактор районної газети Марат Мирзали, директор школи в селі Шенбертал Думан Жайшиликов і декілька завзятих мисливців, які добре знають місцевість наших пошуків.
У своєму щоденнику учасник експедиції на Аральське море штабс-капітан О. Макшеєв згадує Дустанову могилу в контексті нападу хівинців на передовий експедиційний загін і наслідків того бою. А Т. Шевченко в автобіографічній повісті «Близнецы» написав такі рядки: «Пройдя усеянное кварцем пространство, мы перешли вброд реку Иргиз и пошли по левому плоскому ее берегу. Вдали, на самом горизонте, синела гора, ...называемая Мана-аулья, т.е. здесь святой. Оставив гору в правой руке, мы остановились на берегу Иргиза вблизи могилы батыря Дустана...»
Отже, треба спочатку дістатися до гори, яка має тепер назву Мана-аульє, та «відштовхнувшись» від неї — розпочати пошуки Дустанової могили...
(Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»)
