Музей історії міста Києва відкрили 1982 року на честь гіпотетичного 1500-річчя нашої столиці. До роботи над експозицією підключили фахівців зі всього Союзу — до ідеологічного значення музеїв у вихованні своїх громадян та культурному представництві перед іноземцями тоді ставилися серйозно. Створити серію живописних полотен на сюжети української середньовічної історії доручили ленінградським художникам. По-перше, це було втіленням офіційного поетичного образу «чуття єдиної родини». По-друге, залишалася в силі проголошена кількома роками раніше на Пленумі ЦК КПУ грізна теза Володимира Щербицького: «На становищі справ у царині ідеології негативно позначилося безпринципне, примирливе ставлення в минулому окремих керівних працівників до виявів національної обмеженості та місництва. (...) Ми повинні всіляко посилювати політичну пильність, рішуче покласти край будь-яким спробам пропаганди націоналістичних поглядів...» Сюжети, що підтримували ідею про перманентне прагнення українського народу до возз’єднання з Москвою, були ретельно відібрані та концептуально вивірені, а створення картин російськими художниками гарантувало, що туди не закрадуться таємні знаки «національної обмеженості та місництва».
Однак історичні факти завжди дозволяють щодо себе більше ніж одне трактування. Одна iз створених для постійної експозиції картин зображає останні хвилини життя греко- католицького священика Антонія Грековича, по-звірячому вбитого київською черню. У радянські часи екскурсоводи розповідали школярам про ненависть українського населення до уніатів, які прагнули окатоличити їх, про те, що Грекович був їхнім яскравим представником, що всіляко гнобив простий люд, про те, що вірність православ’ю була вираженням братських почуттів до Москви. Найдотепніші йшли далі, виводячи із факту розправи над духовною особою антицерковну налаштованість та пробудження класової свідомості.
Ось тільки щось насторожувало юних глядачів у самому візуальному ряді картини. З бравурними словами екскурсовода контрастували босхіанськи спотворені жорстокістю обличчя торжествуючих борців за справедливість, які натовпом вершать розправу над зовсім не жалюгідним і не переляканим священиком, який все ще звертається до них iз диспутом або проповіддю.
З легалізацією української греко-католицької церкви та поверненням на батьківщину її предстоятеля Блаженнійшого Мирослава Івана кардинала Любачівського після здобуття нашою країною незалежності, тексти екскурсоводів стали більш зважені. Тепер вони відзначають і позитивні наслідки для України Брестської унії 1596 року, що зберегла східний літургійний обряд, українську мову, сприяла освіті в умовах посиленої полонізації та латинізації. А біля картини, що зображає убивство Антонія Грековича, воліють довго не затримуватися.
Новий зміст твору ленінградського художника, ім’я якого сьогодні в Музеї вже й не пам’ятають, став очевидним напередодні торішнього візиту в Україну Папи Римського Івана Павла II. Не зважаючи на велику кількість церковно-політичних спекуляцій, що супроводили цю подію, вона викликала сильну позитивну хвилю інтересу до національної духовної історії та традиції. І тепер життя і загибель Антонія Грековича може слугувати для нас не одним iз образів братовбивчих конфліктів, яких чимало знала українська історія, але символом, що дозволяє прийняти різноманіття духовних шляхів, якими наш народ iшов у пошуках істини та самоідентифікації.
Рік народження Антонія Грековича, якому судилося стати першою жертвою в мартирологу української греко-католицької церкви, невідомий. Він був православним ченцем, який прийняв унію. Лінія, що насаджувалася у нашій історичній науці з часів царизму, зводила прийняття унії до політики полонізації України та кар’єрних прагнень її прихильників. Але, відмовившись від вульгаризації історичних процесів, не можна не погодитися з думкою польського дослідника українського походження Тадеуша Жіхевича: «Унія не була інтересом. Хто хотів піднестися вище, хто мав на увазі кар’єру, переходив до римського католицизму, добре знаючи, що майже ніхто з поляків не може зрозуміти, що це за така дивина: східний «руський» церковний католицизм. (...) Унія не була штучним утворенням, нав’язаним або виведеним у теплиці, як дехто сьогодні вважає. І мала вона дуже могутніх противників — від Острозького до козаччини, — а державна й церковна польська «опіка» була дуже хиткою. Багато католиків iз нею боролися. Якщо, всупереч цьому, унія трималася і поширювалася, то, мабуть, мала свою власну силу та життєвість, бо інакше жодний факел не міг би її розпалити».
1609 року Іпатій Потій, один iз батьків Брестської унії, що об’єднала українську церкву з Римом за збереження східного літургійного обряду та традицій, відправляє Грековича до Києва «для нагледу вшеляких порядков в церквах божиих». Як голова української церковної ієрархії, Потій титулярно іменувався митрополитом київським, але жив у Вільно.
Таким чином, Грекович стає намісником митрополита у древній столиці, де унія стикалася з великим опором. «Гетьман козацький» Тискиневич негайно повідомляє київського підвоєводу, що у разі будь-яких утисків православних з боку митрополичого представника він і запорізьке військо гарантують охороняти від всілякої напасті будь-кого, хто візьметься Грековича «як пса убити». Послідовний противник ідеї унії Михайло Грушевський зазначав, що «...Грекович не насмілився вживати якихось заходів для розширення сфери впливів свого патрона». Лояльність намісника була такою великою, що він не тільки не чинив опору появі у Києві 1612 року софійського митрополита Неофіта, не забороняв проводити йому богослужіння і висвячувати священиків, але й не подав скарги світській владі на це самовільне порушення «канонічної території». І все ж залякування не змусили Антонія уникати служіння, яке він вважав вірним. При ньому за греко-католицькою церквою закріпилися Софійський собор, Видубицький монастир, архімандритом якого став сам Грекович, ряд інших церков. Не уникав намісник і притягнення до суду київського духовенства у разі порушень церковного права.
Переломною точкою в долі архімандрита Антонія стала його зустріч 1614 року зі святим Йосафатом Кунцевичем. Сталося це через рік після смерті Іпатія Потія, коли його наступник у сані київського митрополита Велямін Рутський у супроводі Кунцевича прибув до Києва. Рутський титулярно був також архімандритом Печерської лаври, але, як і Потій, відвідати її не наважився: Лавра була ревним оплотом антиуніатських настроїв. Йосафат же не побоявся, бо вірив у християнську єдність. Ченці зустріли його тривожним дзвоном, прокляттями та погрозами «руйнівнику православної церкви». Але православний архімандрит Лаври Єзекіль Курцевич, нащад ок старовинного українського роду та людина благородних правил, дозволив йому провести диспут з використанням церковних книг і звелів принести хліб та сіль, визнавши його гостем. Йосафат не привернув ченців на свій бік, але погасив їх ворожість настільки, що вони великим натовпом проводили його до резиденції Рутського. Тієї ж ночі зустрітися з Кунцевичем прийшов Грекович, і ця зустріч залишила в душі Антонія незгладимий слід. Недарма Рутський говорив про пастирський геній Кунцевича: «Ніхто не вмів так, як він, розмовляти з людьми, неначе саме для цього народився і для того був Богом призначений. Всі приходили до нього, і ніхто не відходив без розради. Католики й православні, єретики та всі інші поважали у ньому цю іскру Божу».
Захоплений силою віри та переконаністю Кунцевича, Антоній Грекович стає сміливішим у своїй діяльності та починає брати активну участь у розгорненій Рутським греко- католицької експансії у Києві. Процес цей викликав жорстокий опір, але не лише тому, що стосувався віри та душ київської пастви — адже греко- католицтво зберігало недоторканим православний обряд та традиції «руської віри». Але активність Рутського та Грековича неминуче зачіпала проблему переділу монастирських земель і церковних маєтків. І наполегливість Грековича призвела до виконання давнішньої погрози. 1618 року київська чернь за підтримки козаків увірвалася до Видубицького монастиря і схопила архімандрита Грековича. Його приволокли на берег Дніпра, де зарубали та кинули у річку. Київський літописець зафіксував: «Там же против Выдубецкого под лед посадили воды пити».
Вбивство Грековича стало першим гучним злочином, що свідчив про те, до якого напруження піднявся фанатизм протиборчих у питанні унії сторін. Далі жорстокі акти взаємної нетерпимості лише множилися, а коли 1623 року у Вітебську порубаного оскаженілим натовпом і прошитого кулею Йосафата Кунцевича, єпископа Полоцького, вже мертвим утопили у водах Двіни, сколихнулася вся Річ Посполита. Автор «Exorbitancye Ruske» писав: «Король довго не вірив, щоб це зробили його піддані, думав, що прикордонні москалі».
Вже тоді найкращим представникам обох ворогуючих церков України було досить ненависті і «нищення Русі Руссю», вони хотіли покласти край роз’єднанню. У видатних церковних просвітників Мелетія Смотрицького та Петра Могили виникає прагнення до створення єдиної української помісної церкви.
Ідея ця, на жаль, досі залишається невтіленою. Відтоді в Україні пролилося ще чимало мученицької крові, зазнавали переслідувань представники усіх конфесій. «Ви можете скільки завгодно заперечувати Христа, зрікатися його, але мучеництво можна тільки забути — заперечувати його не можна», — сказав понад століття тому англійський критик Джон Рескін. Картина у Музеї історії міста Києва сьогодні слугує нам застереженням від такої небезпечної забудькуватості. Усвідомлення можливості страждання й подвигу за свої переконання з боку тих, хто відрізняється від нас, вчить поважати різні традиції, виліковує суспільство від ксенофобії. Хоча це зовсім не входило у радянську ідеологічну концепцію.
