Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Кому моляться сьогодні православні?

3 серпня, 2001 - 00:00

Між тим переважна більшість російських істориків, не тільки радянських, але й дореволюційних, оцінюють царювання та особистість Миколи II вельми негативно («День» писав про нього). Це була мало приваблива, обмежена, далека від істинного благочестя людина. І нікчемний цар. Те саме думає про нього освічене московське духовенство.

Зараз йдеться, втім, про інше — про становлення культу святого імператора. Про те, зокрема, як у річницю страти, під час молебнів та хресних ходів, віруючі несли ікони не тільки Романових, але також «Святого старця Григорія» — ікону Гришки Распутіна, як його називали сучасники. Осяяний німбом святого Миколи II, Гришка — одна із найодіозніших фігур російської історії — невдовзі може також зайняти місце у сонмі православних святих. Про це свідчать і публікації у православних виданнях.

Про Григорія Распутіна писали чимало і майже ніколи — позитивно. «Його фатальний вплив на царя через посередництво цариці і небажання Государя звільнити себе і Росію від участі цього брудного, розпусного і продажного мужика у звершенні державних справ, штовхали Росію у прірву, звідки немає вороття». Це писав депутат Держдуми Володимир Пуришкевич, один із лідерів «Союза русского народа» і засновник подібного «Союза Михаила Архангела». Що не завадило йому 1916 року стати одним із організаторів і виконавців вбивства Распутіна.

Нас, власне, обходить не те, що Микола II потрапив, а Григорій Распутін вірогідно потрапить у святці, — то справа православних росіян (кожен дискредитує власну церкву, як може). Але ж значна частина українців, ті, хто входить до складу УПЦ Московського патріархату, також моляться сьогодні останньому царю Романову і вшановують його придворного шамана Распутіна. Це вже стосується й нас.

«Старець Григорій» є не єдиним прикладом масової аберації свідомості у православному середовищі. До того самого типу явищ належать, наприклад, бурхливі і, здавалося б, безпричинні пристрасті навколо податкових кодів. При- страсті, які привели майже до перегляду Святого Письма, до нових понять про гріх і спасіння (Єдиний шлях до спасіння — відмова від коду; найбільший гріх на землі — прийняття папірця з кодом.) Гіпертрофовані емоції супроводжували візит Римського папи до України. Стала апокаліптичною проблема неканонічних церков в Україні.

Що є двигуном подібних «народних» рухів? Чому люди — переважно жінки старшого віку й невеликого достатку — кидають свої справи, їдуть за сотні кілометрів «захищати віру православну від супостата» (Папи Римського) або вимагати скасування комп’ютерних кодів? Феномен, безумовно, вимагає вивчення, наукового аналізу, прогнозування, а також розробки систем нейтралізації — виводу людей із того хворобливого стану ненависті, у якому вони постійно перебувають.

А щодо причин-двигунів, то їх можна назвати кілька. По-перше, це активна, цілеспрямована — зовсім не алогічна — агітаційна діяльність частини духовенства та активістів православних братств УПЦ МП. Проводирі зумисне доводять людей до стану афекту, який усуває логіку, не реагує на очевидні докази, виключає нормальне спілкування з оточенням. Навіщо це робиться? Дуже просто: «За Царя, за Веру, за Отечество!», одним словом — за Союз, тобто — за Росію. Агітація падає на добре удобрений грунт нестатків, незайнятості, байдужості влади. До того ж, ці «високі ідеї» заповнюють вакуум, утворений у багатьох душах раптовим знищенням культу комунізму, Сталіна. На жаль, віра у Бога, Святе Письмо той вакуум заповнити досі не змогли.

Згаданих факторів могло б виявитися недостатньо, аби не ще один, а саме — глибока неосвіченість багатьох із нас. Що, скажімо, знає пересічна людина хоча б про того Распутіна? І чи привчена вона поспішати до бібліотеки, аби самій розібратися? А тут з’являється авторитетний «гуру» і розповідає історію, що заморожує кров у жилах, — як масони-христопродавці вбили благочестивого рятівника російського трону. І ось тепер — живемо, як живемо. Людина, яка нічого не знає, вельми легковірна.

Отже, — хто наступний у черзі на канонізацію? Іван Грозний, Побєдоносцев, Берія чи, може, — «сам» «великомученик» Йосип Віссаріонович?

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 
Рубрика: