Саме перед Днем незалежності нашої держави мені довелося
перетинати білорусько-український кордон. Перша українська зупинка поїзда
— станція Горностаївська, де на дерев'яному табло метровими літерами стоїть
«Україна», а на флагштоці майорить наш державний прапор. Ця станція є,
як кажуть, візитною карткою країни, вона формує перші враження, надає першу
інформацію тисячам людей, які щодня перетинають наш північний кордон потягом.
Білоруси, росіяни, громадяни прибалтійських країн, а також ті західні гості,
що їдуть до нас через Білорусь. Всі вони на цій першій станції можуть робити
певні висновки, узагальнення, адже давно сказано, що «як у сінях, так і
в хаті». Що ж бачить гість нашої країни з вікна вагона, що стоїть на прикордонній
станції Горностаївська?
А бачить він правдиву — в мініатюрі — картину наших порядків.
І робить висновки стосовно нашої працьовитості та хазяйнування. Висновки
не дуже втішні. Бо що можна думати про людей, які поставили на показ всьому
світові урочисті державні знаки й не зробили найменшої спроби навести навколо
них хоч який порядок. З поваги до державної символіки, до гостей країні,
а головне — до самих себе.
Станція занедбана, сіра й брудна; вокзал (a la хлів) дивиться
на світ тьмяними катарактами шибок, демонструє повну непричетність до найскромнішої
естетики. До того ступеня, що здається навмисним витвором якогось мізантропічного
сюрреалізму. Кругом «буяє» сміття — на доріжках, на подовбаних перонах,
під стінами привокзальних будівель. Чомусь особливо вразили чахлі кущі,
наче «набиті» смiттям; пасажири та прибиральниця, скоріше за все, приймають
кущі за сміттєзбірники. Жодної світлої веселої риси чи фарби, жодної квітки,
не кажучи вже про газони. (Згадую деякі інші кордони, наприклад, між Польщею
та Словакією; там як наче йде постійне змагання між сусідніми командами
— хто краще обладнає та прикрасить свою прикордонну станцію. Обидві потопають
у квітах, зелені, сяють чистотою.)
Зайве нагадувати, що країна переживає страшну економічну
кризу, нестатки. Що нам та позаштатна залізнична станція, коли стільки
більш серйозних дірок? Впевнена, втім, що справа тут зовсім в іншому, а
саме, у тих моделях буття, які формуються у головах наших можновладців.
Якби керівництво Укрзалізниці ще 8 років тому усвідомило необхідність спеціального
облаштування прикордонних станцій, будьте впевнені, ці станції були б зараз
в якомусь, хоча б відносному, порядку. Попри всі складнощі. Тим, однак,
від кого це залежить, зовсім не соромно пропускати гостей в країну через
такі ганебно неохайні двері. Бо їхня модель державного буття просто не
включає такого чинника, як сором. Те саме стосується й нижчих чинів, зокрема,
начальника згаданої станції. Адже більш чутлива до репутацiї — країни та
своєї власної — людина прибирала б, якби не було інших можливостей, станцію
своїми руками. А йому — не маю честі знати прізвище — й байдуже, що там
про нас можуть подумати якісь іноземці.
Більшість пасажирів минає прикордонну станцію й їде далі,
їде туди, де їх очікують щойно впорядкований (до речі, досить умовно) вокзал
Чернігова, казкові пейзажі Чернігівщини, золотоверхий Київ. Перебуваючи
в країні, заморські гості, напевне, зуміють оцінити її красу, зустрінуться
з розумними й енергійними людьми. Потрібна буде, однак, ціла копа позитивних
вражень, аби стерти з їхньої пам'яті той несмачний образ розхристаної недоглянутої
України, який формує в уяві кожного проїжджаючого маленька прикордонна
станція Горностаївська.
