Історичні міфи, стереотипи, кліше та забобони — це та прикра, але неспростовна реальність, із якою доводиться рахуватися в політиці та суспільному житті будь-якому конструктору «кращого майбутнього» — так само, як фізична сила тертя є тією грубою, проте непереборною реальністю, що її зобов’язаний брати до уваги кожен інженер-механік. Система міфів отруює соціум, гальмує його розвиток, дезорієнтує свідомість громадян, ця система часто-густо є шкідливішою від прямої брехні, бо, впливаючи на емоційну сферу людського «я», а не на раціональний «сегмент» психіки, подає минуле у навмисно спотвореному вигляді, переконуючи, ніби можливі спрощені, примітивні варіанти розв’язання гранично непростих соціальних проблем.
Яскравий приклад тому — жупел «націоналізму» або ж «націонал-екстремізму», або ж «фашизму» (у розумінні певних ідеологів-«інтернаціоналістів» це все синоніми). На думку «вічно вчорашніх» лівих фундаменталістів (додамо: не тільки їх, і це викликає особливу тривогу), всі біди й проблеми України — саме від «націоналізму», що нібито вже «прорвався до влади» і творить свої злочинні справи. Тут же з неприхованою ностальгією згадуються «інтернаціоналістичні» часи «Союзу нерушимого», коли, мовляв, у суспільстві ствердилися чисті й високі принципи «інтернаціоналізму», коли формувалася «нова історична спільнота людей — радянський народ» (від естонців до якутів, від киргизів до білорусів), звичайно ж, спільнота «добровільна» (а хто пробував протестувати і не бажав заради «спільноти» зрікатися назавжди свого національного єства, до того застосовували відповідні заходи «виховання» — від звільнення з роботи до направлення у мордовські та колимські «виправні» концтабори). Отже, націоналізм — основна небезпека, а часи, коли з ним вели пильну «ідейну боротьбу», — то були часи мало не благословенної, ідилічної «дружби народів».
Чи так це? І що таке «інтернаціоналізм» в інтерпретації кремлівських вищих функціонерів та ідеологів? Надамо слово свідченням, спогадам, заміткам безпосереднього учасника доленосних для України подій (спогади взагалі, за умови ретельного їх аналізу та зіставлення з аналогічними, паралельними джерелами, є безперечно цінним та цікавим історичним документом). Розповідь вестиме член президії ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартії України Петро Юхимович Шелест (час дії — вересень 1965 року). Головні дійові особи — члени «колективного керівництва» правлячої партії, тобто функціонери, які входили на той момент до складу президії ЦК КПРС (з весни 1966 року — політбюро ЦК КПРС). Петро Шелест, який за службовими обов’язками мав неодмінно брати участь у засіданнях партійного «ареопагу», вів регулярні щоденникові записи, куди стисло, але чітко, без зайвої дипломатії заносив свої найсуттєвіші, як йому здавалося, враження від головних політичних, господарських та ідеологічних подій доби. І ось засідання президії ЦК КПРС 2 вересня 1965 року — цей день і ці збори запам’яталися П. Ю. Шелесту на все життя, він і через 25 років охоче ділився спогадами про таку пам’ятну подію. Зауважимо (дуже стисло за браком місця), що сам Петро Шелест був постаттю дуже й дуже неоднозначною: в ньому дивовижним чином поєднувалися такі риси, як різкість, брутальність, прямолінійна грубість — і готовність захистити «цінні», на його думку, кадри, здатність зрозуміти переслідувану людину, навіть щось схоже на великодушність, апаратна хитрість (це з одного боку — інакше б він ніколи не став членом політбюро!) і деяка, хоч як це дивно, довірливість до людей.
Звичайно, націоналістом Петро Юхимович ніколи не був (а саме в цьому він був звинувачений згодом, 1972 року, коли його усунули з найвищої партійної посади в Україні). Проте українська мова, культура, історія ніколи не були для нього порожнім звуком, беззмістовним гаслом, знаряддям цинічної демагогії. До того ж, Шелест послідовно відстоював економічні інтереси УРСР проти зазіхань центру (звісно, уявляючи Україну в складі «єдиного народногосподарського комплексу»). Ось саме проблеми економічної самостійності УРСР і стали поштовхом для подальших подій, своєрідною зав’язкою нашої розповіді.
Наприкінці літа 1965 року Шелест надіслав записку до Президії ЦК КПРС, де досить гостро (як на ті часи) піддав критиці позицію Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, вказуючи, що союзний Зовнішторг абсолютно ігнорує інтереси України (перш за все економічні) як суверенної союзної республіки у складі СРСР, вилучаючи на власний розсуд із УРСР всю продукцію, яку визнав за потрібне вилучити союзний міністр Патоличев. Як же сприйняли записку Шелеста члени вищого московського партійного керівництва? Це справді цікаво.
Шелест згадував: «Обговорювали на президії багато питань (порядок денний був у кожного), зараз і не все пригадую, — про роботу промисловості, про підготовку чергового пленуму ЦК, про скликання Верховної Ради. Все вирішили. Раптом Брежнєв витягає з кишені якийсь пожмаканий папірець і каже: «Так, тут є ще одне питання — про лист товариша Шелеста. Ми одержали ось такого листа. Комісія, яку створили, розглянула все, розібралася... Петро Юхимович не має рації».
А далі «небожителі» з «більшовицькою принциповістю» вирішили взагалі розглянути питання про стан справ в Україні — і економічний, і ідеологічний. Так, член президії, секретар ЦК КПРС М. А. Суслов (головний ідеолог партії, зауважмо!) заявив буквально таке: «Я вважаю, що товариш Шелест узагалі, в цілому, не має рації, бо він вторгається у межі ленінської зовнішньої торгівлі. Підриває її. І так не можна себе поводити — це роз’єднує народи, розумієте: роз’єднує». Проте найцікавіше було потім. Суслов вів далі й виголосив дивовижні речі: «А взагалі я повинен сказати всім, що на Україні далеко не все гаразд — уся Україна говорить українською мовою» (?! — І.С.). Шелест згадує: «А що ж вона має — турецькою розмовляти чи як? — Я аж сторопів!». Тут підключається Демичев, секретар ЦК КПРС (теж з ідеології. — І.С.): «І взагалі там, у Шелеста, українізацією займаються!». Шелест: «Знову не витримую: «Де в Шелеста? Як українізацію? Ніякою українізацією не займаються. Є й російські школи, є й українські школи — на превеликий жаль, українських шкіл меншає». Демичев: «А Шевченко в них — кумир!» І на Суслова дивиться. Шелест: «Тут мене прорвало. «Так, Шевченко в нас — кумир. Його і в нашій країні, й за кордоном вважають великим демократом, геніальним поетом». Суслов втручається: «І потім у вас вивіски всі українською мовою. Що це таке?» — «Ну, а якою мовою вони мають бути? Якою? Є українською, є й російською».
Тоді Суслов використав свій найголовніший козир: «Узагалі там, у вас на Україні, чимало проявів націоналізму!». Шелест: «Я сторопів. Стримався, але голос підвищив, мабуть, таки добряче: «У чому, Михайле Андрійовичу, прояви націоналізму? Це ж звичайні сталінські ярлики!». А Демичев так незворушно: «А в тому, що багато говорять українською мовою, і в тому, що Шевченка надмірно шанують! У вас він — кумир молоді. У Шевченка там квіти завжди, щорічно вінки приносять. У вас...». А тут ще підкотився Рашидов, тоді — перший секретар ЦК Компартії Узбекистану, кандидат у члени президії ЦК КПРС, повноправний «хазяїн» республіки, за правління якого пишним цвітом розквітли корупція, крадіжки та кумівство: «У нас руський язик в большом почьоте, мі руський язик уважаєм, любім, ізучаєм. Мі єго на первій место ставім, мі знаєм не так, как на Україні».
А ось виступ Олексія Косигіна, члена президії ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР: «Питання політичної, ідеологічної роботи з національного питання повинні бути в центрі уваги. Тут важко шукати причини виникнення націоналізму. А ще важче його викоренити. Ми повинні застосовувати як виховну, так і каральну політику. У нашому мистецтві, театрах, кіно дуже багато відступів від нашої ідеології... Незрозуміло, чому в Україні в школах повинні вивчати українську мову (?! — І.С.). Твори Шевченка де-не-де використовуються з націоналістичною метою. А візьмемо Севастополь. Це — здавна російське місто; чому і для чого там вивіски і вітрини українською мовою?».
І, нарешті, підсумок обговорення підбив Леонід Брежнєв — перша людина в партії та державі, перший секретар ЦК КПРС (з квітня 1966 року — генеральний секретар). Ось що сказав «видатний продовжувач справи Леніна» (цитуємо за записами Шелеста): «Ось у нас за Скрипника (в 20-ті роки. — І.С.) українізацію проводили. Так це була скрипниківщина! За Скрипника, ви знаєте, я працював на заводі, коли українізацію проводили, — так це ж був абсурд, сміх. Та й узагалі українська мова — це ж... це суржик російської мови».
Шелест згадує: «Я аж зуби зціпив, та мовчу, лише думаю: «І це керівник держави! Це людина, яка народилася, виросла й більше половини життя прожила в Україні!»
Надзвичайно показово, що «українське питання» на засіданні президії, а згодом політбюро ЦК КПРС заслуховувалося неодноразово, і щоразу — під кутом зору «нещадної боротьби з українським буржуазним націоналізмом» тощо. Так, у березні 1972 року (це вже був кінець політичної кар’єри Петра Шелеста) «кремлівські старці» знову нещадно шпетили керівництво ЦК Компартії України і в першу чергу персонально Шелеста за «втрату політичної пильності», «ігнорування гостроти класової ідеологічної боротьби», допущення «націоналістичних проявів» тощо. Як приклад «потурання націоналізму» наводився той факт, що досить широкого поширення в республіці (самвидав!) набула праця Івана Михайловича Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», оцінена членами політбюро як «ворожий виступ», «маніфест націоналістичних кіл».
Увагу присутніх привернув виступ Володимира Щербицького, тоді — члена політбюро ЦК КПРС, голови Ради Міністрів УРСР (через два місяці він змінить Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КП України). «Необхідно відзначити, що на Україні є прояви націоналізму. Є взаємозв’язок так званих демократів із сіоністами і українськими націоналістами. Ми ще недостатньо ведемо боротьбу з проявами націоналізму. Даремно іноді вихваляємо старовину, заохочуємо створення гербів у містах. Щодо «книги» Дзюби ми недостатньо вжили заходів, і це наша помилка. Ідеологічна робота серед студентів і молоді повинна бути посилена. Ми необережно підходимо до висунення кадрів — беремо курс, як правило, на українців (без коментарів — ось «інтернаціоналізм» у дії! — І.С.)». Шелест схарактеризував промову свого наступника так: «Виступ Щербицького був зрадницьким, він себе розкрив як підлабузник, кар’єрист, безпринципна людина». Знову лунали «реви кремлівських динозаврів» щодо «культу Шевченка» серед української молоді, засилля української мови, яка, мовляв, є суржиком російської тощо.
Отакими були ці «інтернаціоналісти» з політбюро. Махрова демагогія, по суті, охотнорядський шовінізм — і люта ненависть до національних почуттів народів СРСР, українського, можливо, в першу чергу. Подивімося навкруги — і робімо висновки, читачу!
