В археологів є поняття «культурний прошарок». Під час розкопок давніх людських поселень великою удачею для вчених є натрапити саме на такий шар, бо тоді можна очікувати численних знахідок — залишків посуду, іноді навіть із їжею, різних інструментів, зброї, прикрас, косметичних скриньок тощо. Здебільшого все це колись дуже давно було викинуте на смітник і там очікувало, іноді тисячі років, лопат прийдешніх археологів.
Я часто думаю про тих археологів, яким через кілька тисяч років доведеться розкопувати наше місто. Я радію за них, бо сьогодні ми всі старанно й невпинно готуємо для них товстий і розкішний культурний прошарок — на кожній вулиці, у кожному дворі, біля кожного дому. Наш двірник розповідає, що хоч би як пізно ввечері він прибрав і хоч би як рано вранці не прийшов на роботу, картина завжди однакова — під вікнами, по периметру 18-поверхового будинку земля щільно встелена непотрібом викинутим із вікон. Я маю постійну нагоду, навіть удень, спостерігати як повз вікна кухні летять униз газетні пакети із сміттям, — для сусідів це значно зручніше, ніж робити «довгу» подорож аж до люку сміттєпроводу на своєму поверсі. Засилля імпортних товарів із яскравими твердими обгортками та використання поліетиленових пакетів зробило ситуацію зовсім стабільною — тепер даремно очікувати, що протягом зими сміття перегниє під снігом і буде змите весняними потоками.
Кияни — щасливі люди. Бо, попри індустріалізацію—колективізацію—приватизацію-дачизацію, навколо нас, часто прямо у міській смузі дивом збереглися надзвичайної краси місця. Смарагдові острови на Дніпрі, загадкові вузькі й звивисті затоки й протоки, діброви-урочища, що відповідають найвищим, як кажуть, світовим стандартам на природні пам’ятки. Та все це, за народною приказкою, «дурням дісталося» (перепрошую за грубість). Бо ні влада, ні люди й не цінують і не піклуються ним. А при цьому аж занадто активно споживають — потік «любителів» природи з кожним роком збільшується.
Приміські рекреаційні місця, які протягом літа відвідують сотні тисяч людей, у нас ніколи не прибираються. Більше того, вони часто-густо служать місцевій владі за зручні недалекі звалища. Це стосується, наприклад, північної частини Труханового острова, багатьох кілометрів берегів Дніпра, Десни, Десенки тощо. Є, щоправда, група нечисленних ентузіастів, котрі йдуть на прогулянку з великими поліетиленовими мішками й на своєму шляху збирають розкидані довкола залишки «культурного спілкування із природою». Але сили занадто нерівні. Більшість нічого не має проти відпочинку серед сміття й не обтяжує себе тим, щоб забрати з собою власні покидьки й донести їх до найближчої урни. Не роблять цього навіть автомобілісти.
Однією з причин цього тотального забруднення є те, що дані нам Богом місця не мають ні нагляду, ні охорони. Природний покрив безцінних галявин і луків спотворено рубцями автоколій, а круті береги руйнуються і сповзають під вагою автомобілів, хоча всюди висять заборонні автознаки. Там, де можна прокласти кабелі, виростають криві стовпи низьковольтної електролінії. Невпинно розширяють свої площі автозупинки та якісь майстерні на берегах; щороку з’являються нові — глухі й бридкі бетонні паркани. Що, хто ховається за ними? Хто дав дозвіл на їхнє зведення? Нікого не цікавить також незаконне вирубування дерев, риття окопів чи спорудження брустверів, чим займаються численні загони так званих «толкієнців». А щоосені вздовж Дніпра палають висохлі луки, підпалені підлітками — «просто так», для розваги. Від полум’я гине коріння багатолітніх трав, підгорає, а потім руйнується кора великих дерев. Ці пожежі ніхто ніколи не гасить і не запобігає.
Отже, все сходиться так, ніби наше єдине призначення на землі полягає в тому, щоб творити для прийдешніх поколінь «культурний прошарок». Бо що вони, майбутні археологи, зможуть знайти, наприклад, у Німеччині чи Австрії? Скоріше за все зроблять висновок, що через дві тисячі років по Різдву Христовому ті землі були безлюдними, незаселеними.
№228 27.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
