Є на Оболоні популярне в Києві озеро Вербне. Влітку на його берегах збираються тисячі людей — аби довгими годинами лежати тут на брудному піску, мліючи від спеки, підкріплятися під палючим промінням чим Бог послав (залишки, звичайно, закопуються у пісок прямо біля «столу»), випивати дивовижну кількість пива (пластмасові пляшки кидаються у воду, де вони, як лебеді, плавають до зими), насолоджуватися нескінченою симфонією близької автостради. Один раз на день кожен пляжник обов’язково піднімається зі свого місця, на короткий час входить у воду до пояса, потім знову лягає засмагати або продовжує їсти та пити. Архаїчні розваги, такі, як пляжний волейбол, шахи або читання хоч якої книги, давно вийшли з моди, не згадуючи вже про нікому не цікаве плавання. Брудне, засмічене озеро Вербне, яке фактично є частиною каналізаційної системи району, чомусь всіляко рекламується в ЗМІ як «екологічно чисте», безпечне для здоров’я киян. Проте, однак, — це не тема нашої розмови.
Цього літа на березі озера Вербне, прямо на пляжі з’явився дещо незвичний для подібних місць об’єкт — дерев’яний православний хрест. На жаль, я не була присутня при його встановленні, але відомо, що це було зроблено урочисто, за участю духовенства, в присутності певного числа людей, які прийшли сюди хресним ходом від оболонської церкви св. Покрови (УПЦ МП). Хрест вбили в пісок, розчистили навколо невелику грядку для квітів календули, відслужили молебень. З одного боку хреста написано (до речі, російською мовою, хоча переважна більшість оболонців — україномовні), що його присвячено пам’яті рівноапостольної княгині Ольги, з іншого було прибито невелику іконку княгині.
Вже через кілька днів ікона св. княгині Ольги безслідно щезла і зараз на її місці на хресті красується класичне невмируще: «Здесь был Витюк». Календула витоптана відпочиваючими, які юртувалися тут у пляжний сезон. Про це й сьогодні свідчать покидьки та недопалки навкруги хреста. А влітку часто можна було бачити, що перекладини хреста слугували пляжникам зручною вішалкою для одягу та для сушіння пляжних костюмів. Є ще одна обставина. Озеро функціонує не тільки вдень — теплими літніми ночами на його берегах, навколо хреста вирує розковане язичницьке життя, лунає п’яний регіт, непристойні слова, жіноче верещання, метушаться в темряві голі тіла.
А на що розраховувала церква, ставлячи святий хрест у подібному оточенні? Адже важко було сподіватися, зважаючи на загальну нашу «набожність», що він може виказати якийсь духовний вплив на оточуюче середовище (вийшло зовсім навпаки — вплив середовища на хрест очевидний). Скоріше за все, церква мала наміри позначити хрестом свою канонічну територію. Що ж, хотіли, безперечно, як краще, а вийшло те, що називають профанацією. Відчуття блюзнірства посилюється ще тим, що зверху, з дороги це місце вельми нагадує православну могилу в оточенні майже голого натовпу. Влітку, звичайно.
Цей нікому не потрібний оболонський хрест серед пляжного бескеття може слугувати певним символом сучасного православного життя, позначеного азартом суперництва, запеклою боротьбою за сфери впливу. Щось на зразок золотої лихоманки чи гонки з перешкодами — хто перший, хто більше, хто зверху! Повсюди створюються монастирі, насельники для яких ще й не народилися (а може і не народяться). У поспіху будуються церкви, — буває по два-три храми на одне напівпусте село старих безбожників. Стоять вони, після урочистого освячення, пустими, холодними; буває навіть, що використовуються як склади будматеріалів для нових будинків батюшок-настоятелів. Між тим, архітектори цих храмів, а також відповідні архітектурні стилі з’являться на світ Божий може через півстоліття, коли все навколо нас трохи утрясеться.
Прийдешні покоління навряд чи будуть вивчати поставлені сьогодні по всій країні храми, пишатися ними, як ми пишаємося тими, які будували наші пращури. Бо в умовах цейтноту та ворожнечі дійсно неможливо будувати церкви на віки. Тут краще виходили б бліндажі чи сховища, або, принаймі, — пляжні хрести.
