У нашу останню зустріч Сергій Юрійович поділився доброю
новиною: він одержав ліцензію на проведення реставраційних робіт в особняку
Мсциховського. Слава Богу, подумалося, нарешті вирішиться доля будови,
яка за своїм історико-художнім значенням є кращою з палацових споруд даної
топологічний групи, пам’ятником архітектури кінця ХIХ — початку ХХ. А дякувати
за це треба алчевському підприємцю Сергієві Чигвінцеву, який старанно й
наполегливо відновлює не ним порушене.
Уперше про віллу Казимира Мсциховського згадується в часописі «Столица
и усадьба» за 1916 рік, причому цю будову названо вдалим прикладом застосування
для російської садиби даної місцевості стилю італійської вілли флорентійського
характеру.
Як з’явилася в цьому краї споруда, що стала зразком садибного будівництва?
1890 року ділянку землі, де зливаються дві маленьких річечки — Утка і Селезень,
купив дійсний статський радник, інженер-шляховик, засновник Селезньовських
вугільних рудників Казимир Мсциховський. Для будівництва особняка й церкви
він запросив свого земляка — польського архітектора Гінгера й московського
студента Руднєва, котрий став через декілька років знаменитим своїми проектами
будівель МДУ та Міністерства іноземних справ у Москві.
Внутрішнє оздоблення особняка було виконане фабрикою Мельцера за малюнками
архітектора Імператорських палаців. Обшивка меблів, виготовлена московською
фабрикою Сапожникова, точно копіювала зразки продукції Версаля й Тріанона.
Казимирові Мсциховському не забракло ні смаку, ні можливостей, аби оточити
себе розкішшю й затишком. Фотографії 1916 року, що збереглися в архівах,
увіковічнили Казимира Людвіговича в зимовому саду свого палацу і в кабінеті,
де зібрані роботи молодих на той час художників Маковського, Свєрчкова,
копії робіт Муріньє і Рубенса.
Після революції, коли Мсциховський вимушений був повернутися на батьківщину,
його садиба протягом восьми десятків років грабувалася, знищувалася, руйнувалася,
насамперед як зразок приватної власності. У 20-ті роки тут був організований
притулок для бездомних, у 30-ті — будинок відпочинку, у 40-ві — шпиталь,
у 60-ті його переобладнали під туберкульозний диспансер, потім відкрили
заклад для лікування алкоголіків. Знищений пилкою та сокирою унікальний
сад, вік якого понад сто років. Ще два роки тому здавалося, що садиби приречена...
Садибу в Селезньовці Сергій Чигвінцев відкрив для себе завдяки захопленню
старовиною. Останніми роками генеральний директор Алчевського ПО «Союз»
Сергій Юрійович Чигвінцев створив у своєму робочому кабінеті невеликий,
але унікальний музей. Кожна з речей, зібраних у цій кімнаті, свого часу
належала відомим представникам минулих епох. Наприклад, сидить директор
за столом, за яким колись працював Берія, і в кріслі, що належало батькові
Махну. Відвідувачі ж можуть сісти або на стілець Алчевського, або в крісло
Мсциховського. Картину завершує дрібний антикваріат: старовинний годиник,
посуд, письмові приладдя. Усе це купувалося в магазинах антикваріату в
Москві та Санкт-Петербурзі. Є й документи, що засвідчують автентичність
походження тієї чи тієї речі.
Коли Чигвінцев побачив, у якому жахливому стані садиба Мсциховського,
його душа колекціонера й будівельника не витримала. З величезними труднощами
він добився передачі частини садиби в оренду терміном на 49 років і розпочав
реставраційні роботи. Хоча без ліцензії права на це не мав. Але в обласному
управлінні архітектури й містобудування на це закривали очі, розуміючи:
окрім Чигвінцева, ніхто інший по-справжньому зберегти й відбудувати садибу
не зможе. Під свій проект Сергій Юрійович знайшов фінансове джерело: кошти
за прийнятим бізнес-планом пообіцяв дати міжнародний фонд «Амерікен-інвест».
Іноземців «купили» плани Чигвінцева відновити не тільки садибу, церкву,
вікові алеї саду, очистити Утку і Селезень, а й відкрити тут сільськогосподарське
виробництво, дати роботу місцевому населенню.
Відновлювальні роботи йдуть повільно. Чигвінцев боїться помилитися,
а тому звіряється з архівними матеріалами, історичними довідниками. Коли
від багаторічної і багатошарової фарби очистили підвіконня, виявили італійський
білий мармур, що чудово зберігся, а коли прибрали пролетарську прогнилу
підлогу, побачили яскраву італійську мозаїчну плитку. Котра також, до речі,
добре збереглася. Не зачепив час і різьбленого каміна.
Сергій Юрійович не припиняє спасіння Селезньовки, викроюючи для цього
кошти із фондів основного виробництва, тому що... Якщо не він, то хто ж?
