Відпустка робить життя людей більш публічним, виносить його на вулицю, як на велику сцену, відкриту для спостережень та порівнянь і дуже рідко — для оплесків. При яскравому світлі дня звички, що формуються в стінах власних домівок, виглядять не вельми привабливими. Бо мало хто з нас наслідує золоте правило класичного англійського джентльмена: «Поводитися на самоті так само, як на прийомі у королеви». З самоповаги. А може через те, що це єдиний спосіб мати дійсно шляхетні манери й звички.
Вельми непринадно іноді виглядають збоку стосунки між дітьми та дорослими. Є, звичайно, батьки, які визнають у дитині людину, поважають її особистість та гідність. Але це для нашого суспільства нетипове. У цьому питанні ми перебуваємо десь у кріпосницькому середньовіччі, де батьки — могутні феодали, а діти — жалюгідні підлеглі, позбавлені будь-яких прав на власні уподобання, на вільний час, на вибір занять. Ось бачимо на березі моря малюка, який зосереджено, захоплено намагається укласти з різнокольорової гальки щось на зразок мозаїчного зображення риби. Коли залишилося зробити тільки хвіст, матері забажалося піти кудись в інше місце; синові було наказано негайно збиратися. Заглиблений у роботу «художник» не зразу й розчув команду, що дуже швидко спровокувало підвищення голосу, шарпання за руку. Одним поштовхом ноги рибу було зруйновано. (Хто знає, може в цей момент вона знищила не зображення з гальки, а майбутнє свого сина?) Хлопець хапав камінці, відчайдушно намагався якось відновити, врятувати своє творіння, та дарма — які можливості, які права у кріпака?
Яскравим індикатором тих моральних пріоритетів, що керують життям сім'ї, є ігри дітей між собою. Кілька дівчат та хлопчиків 10—12 років грали у великому парку, ховалися за деревами, стрибали з великих каменів. Один iз них так невдало перескочив через огорожу, що впав на живіт і довго лежав на землі, від болю неспроможний піднятися. Зграйка ж його товаришів побігла далі, перескакуючи через лежачого. Серед них не знайшлося жодного, навіть дівчинки, хто зупинився б, спитав, що трапилося, запропонував допомогу. Пробігли повз, як звірята на полюванні.
Інше спостереження. До кримського тролейбуса ввійшло кілька хлопців-підлітків. Здорові, веселі, галасливі; останнім з їхньої компанії в салон зайшов хлопець iз красивим і сумним обличчям. Він довго й важко підіймався сходами, бо пересувався на милицях — його ліва нога була відтята вище коліна. Ще погіршував справу рюкзак у нього за плечима. У салоні хлопець тримався відокремлено, ніхто з супутників не звертав на нього уваги, хоча серед хлопців був дуже схожий на нього підліток, очевидно молодший брат. (Знову напрошується порівняння зі звірами, які інстинктивно обходять хворих членів зграї.) На зупинці каліка вийшов так само останнім; нiхто з товаришів не взявся винести його рюкзак, не підтримав на сходинці. Подібну ненормальну байдужість може виховати в дітях тільки атмосфера в родині, що оточує людину з моменту народження. І неважко уявити, як ці діти й підлітки допомагають хворим родичам, бабусі, молодшим братам та сестрам. Дорослі сини й навіть доньки рідко помічають, що мати хвора, бліда, що їй треба полежати, відпочити. Очевидно, через те, що виховання в дітях простої людської жалості не завжди входить у педагогічну систему батьків, а сімейні «моральні» заповіді часто-густо починаються й закінчуються на тому, щоб нагодувати, вдягти та «пристроїти» своїх дітей.
Ніхто не має права узагальнювати свої враження, подібні до щойно описаних. Адже людина більше схильна помічати темні відтінки на поверхні життя, а не на світлі. Може тому, що світле вважаємо нормою, а чорне — тільки відхиленням. Хотілося сказати одне: коріння тієї жорстокості, яка часто затьмарює людські стосунки, найчастіше культивуємо ми самі.
