Приблизно в липні 1604 року в околицях Львова виник військовий табір, куди на запрошення Мнішека почали прибувати всі ті, хто хотів взяти участь у поході Лжедмитрія на Москву. Підкреслимо, що військо самозванця з самого початку виявилося вельми різношерстим. У ньому можна було зустріти і дрібних польських шляхтичів (близько 1 тис. чоловік), і українських реєстрових козаків (приблизно 1,5 тис. чоловік), і велику групу (200 чоловік) москвитян, опозиційно налаштованих щодо Бориса Годунова. Пізніше, перед переходом сил самозванця на Лівобережну Україну, кількість українських козаків зросла ще на 3 тис. чоловік. І це означає, що на початку ратних справ понад половину армії Лжедмитрія становили українці.
У певному значенні слова це була цікава і навіть по-своєму унікальна армія. Адже вона складалася з солдатів, які за інших історичних умов билися б один проти одного, що називається, до останньої краплі крові. Окрім того, подальші події показали, що військо Мнішека і Дмитрія-самозванця не тільки різношерсте, але й непередбачуване. Ще не виступивши в похід, волонтери зажадали у Мнішека виплатити платню, а коли «вічний боржник» у черговий раз виявився неплатоспроможним, почали вирішувати свої матеріальні проблеми за рахунок місцевого населення Львова. Стародавнім містом прокотилася хвиля насильств і вбивств... Ситуація почала набувати явно скандального характеру, що примусило Мнішека та самозванця поспішити з наказом про виступ.
У серпні 1604 року військо Лжедмитрія почало рухатися на Схід. Пересувалися найманці повільно, долаючи не більше двох кілометрів на день. Досить часто вояки самозванця зупинялися на довгі привали в маєтках Мнішека, Костянтина Вишневецького, Русинського і деяких інших прихильно налаштованих щодо самозванця представників польської еліти.
Разом із тим, нарівні з партією війни, існувала тоді в Речі Посполитій і партія миру. Її представники рішуче виступали проти «військової авантюри» самозванця, справедливо побоюючись, що Польща виявиться втягнутою до широкомасштабної війни, і що, окрім того, цей похід може спровокувати в Україні новий могутній народний рух на зразок повстань, керованих Косинським і Наливайком. Противники самозванця в Речі Посполитій навіть мали намір перегородити дорогу найманцям Лжедмитрія своїми загонами, і в цьому випадку рухові самозванця було б покладено край у зародку. Але кінець-кінцем вони відмовилися від своїх планів. Для більшості з них не було таємницею, що самозванця таємно підтримує сам король Сигізмунд, а з ним псувати стосунки їм, природно, не хотілося.
У жовтні 1604 року армія самозванця нарешті досягла Києва. Після короткого відпочинку Мнішек поставив питання про якнайшвидшу переправу на лівий берег Дніпра, але необхідних для цього плавзасобів під рукою не виявилося (постаралися київський воєвода Василь Острозький і його син Януш — ріш учі противники самозванця). Але на допомогу швидко прийшли рядові кияни, які ставилися до «царевича Дмитра» з неприхованою симпатією. Вони зуміли забезпечити армію «авантюриста» необхідною кількістю човнів і плотів, і незабаром Лжедмитрій перетнув разом зі своїми солдатами Дніпро, що стало для нього Рубіконом. Зворушений до глибини душі підтримкою киян, самозванець присягнувся звільнити їх від сплати всіх можливих податків, очевидно, забувши, що розв’язання подібних питань не входило до його компетенції...
СХІД «КРАСНОГО СОНЕЧКА»
У Речі Посполитій (а, вірніше, на території України, що входила до її складу ) цар Борис Годунов мав чимало таємних агентів, які доносили йому буквально про кожен крок Лжедмитрія. Але ось що характерно: спочатку уряд Бориса Годунова відверто недооцінював такого противника, як Дмитрій-самозванець. На перший погляд, у такому ставленні цар і його наближені цілком мали рацію. І дійсно, чи могло військо Отреп’єва, що складалося всього лише з декількох тисяч вояків, являти собою серйозну небезпеку для престолу, захищеного цілою системою могутніх фортець; армією, яка нараховувала десятки тисяч досвідчених бійців, озброєних усім необхідним, аж до артилерії. Питання, на перший погляд, риторичне. Але це — лише на перший погляд.
Необхідно врахувати, що на самому початку XVII сторіччя суспільні настрої в багатьох містах і селах частини Лівобережної України, що ввійшла до складу Росії, були аж ніяк не на користь Бориса Годунова. Тоді істотно погіршилося матеріальне становище не лише низів, «черні», але й служивої шляхти. Спроби годуновського уряду вийти з важкої кризи успіхів не мали, з плином часу багато людей все більше стали зв’язувати надії на краще майбутнє з іншим правителем. І в цьому сенсі уявний царевич Дмитрій, безперечно, опинився в потрібний час у потрібному місці. Агітатори, яких посилав самозванець до різних міст Північної України, не шкодували хвалебних слів на адресу Лжедмитрія, підкреслюючи, що за нового царя все буде по-іншому. Така нехитра агітація вплинула. За порівняно короткий час загони самозванця при найактивнішій підтримці місцевого населення захопили Моравськ, Чернігів, Путивль і деякі інші міста, завдали поразки царським ратям на чолі з князем Мстиславським, організували облогу Новгород-Сіверського. Серед простого народу, звільненого «смутьянами» від годуновської влади, часто чулося:
«Сходить наше Красне Сонечко, повертається до нас Дмитрій Іванович!»
Помітно виросла й соціальна база руху Лжедмитрія. На його боці, окрім польської шляхти і українських козаків, уже воювали донські козаки на чолі з завзятим отаманом Корелою, повстанці зі Слобідської України, загони російських селян, білоруські шляхтичі. Але подією особливого роду стало для самозванця прибуття до нього 12-тисячної армії запорізьких козаків.
З самою запорізькою вольницею Лжедмитрія зв’язували довгі й далеко не однозначні стосунки. Ще в період підготовки до свого походу самозванець дуже сподівався на участь у ньому численних і вельми досвідчених з військового погляду запорізьких козаків. Ще в лютому 1604 року царські агенти доносили Годунову, що емісари Лжедмитрія активно ведуть із запорожцями переговори про союз. Однак справу Лжедмитрія «лицарі вільного Запоріжжя» підтримали далеко не відразу. Спочатку вони вважали за краще мати справу зі «стабільним» царем Борисом (який, прагнучи привернути запорожців на свій бік, щорічно відправляв на Січ великі грошові суми), а не з самозваним претендентом, політичне майбутнє якого було ще далеке не ясним. Однак військові успіхи Лжедмитрія, підтримка його з боку значної частини простого народу, переконали запорожців у тому, що самозванець — фігура, на яку не лише можна, але й потрібно ставити...
Окрім цього, військові успіхи «сина Івана Грозного» примусили Годунова поставитися до нього як до серйозного супротивника. Проти «смутьянов» були кинуті кращі царські полки з наказом дати самозванцю і його людям серйозний бій. Незабаром військо Лжедмитрія зазнало жорстокої поразки від армії царя, яка мала значну перевагу у вогневій потужності. Розгром отреп’євських загонів міг цілком бути й повним, якби не запорозькі козаки, які ціною величезних втрат (близько 7 тис. чоловік убитими) не прикрили їхній відступ.
Цілком можливо, що якби Годунов мав прожити ще хоча б десяток років, то війна з Лжедмитрієм могла б тривати ще дуже довго. Але в квітні 1605 року настав останній час правителя Московії, і, як це часто буває, всі до того часу таємні супротивники російського самодержця відкрито підняли голови. У самій царській армії стався політичний розкол, і велика її частина приєдналася до війська самозванця. Після цього похід військ Дмитрія-самозванця на Москву, власне кажучи, перетворився на тріумфальний хід. У травні 1605 року в Москві спалахнуло народне повстання, яке скинуло з трону малолітнього сина Годунова Федора. На «батьківський престол» вступив цар-самозванець...
НЕВДАЧА УКРАЇНСЬКОЇ ВАРТИ
Проте самому Лжедмитрію I також не судилося прожити довге і щасливе життя. За рік, і також — у травні, він був скинутий із престолу й убитий...
Чому ж так сталося? І хто посмів підняти руку на «Красне Сонечко», таке популярне в народних масах?
Звичайно, було б значним перебільшенням зображати самозваного царя революціонером, який під час свого правління привів державу до кардинальних перетворень. Факти свідчать, що новий цар зберіг феодальний лад, а значить — усі багатства та привілеї класу великих феодалів. Проте, на відміну від Бориса Годунова, і для звичайних людей Лжедмитрій зумів зробити дещо істотне. Наприклад, він підняв дрібній служивій шляхті платню втричі, а населення міста Путивля, яке свого часу надало йому вагому підтримку, звільнив від усяких податків на 10 років. Відомо також, що новий правитель мав намір відновити Юріїв день (право на перехід селян від одного поміщика до іншого). На додачу до всього цар з’являвся в певний день тижня на Лобному місці, і кожна людина, навіть найбідніша, мала право розповісти йому про різні утиски, в тому числі — і з боку багатих...
Не дивно, що правляча верхівка не відчула в «Дмитрію Івановичу» свого царя, більше того, вона відчула, що від царя можуть походити багато які неприємні сюрпризи не лише зараз, але й у найближчому майбутньому. Незабаром проти царя визріла могутня змова двірцевої еліти, на чолі якої став відомий боярин Василь Шуйський. У ході виступу проти Лжедмитрія Шуйський зробив вельми талановитий, якщо не геніальний, крок. Прагнучи залучити до організованого ним повстання московську «чернь», боярин сказав їм: потрібно всім скопом поспішати до царського палацу, оскільки польські солдати мають намір убити царя. Легко зваливши варту, величезний натовп на чолі з Шуйським та іншими змовниками увірвався до царських хоромів. Сам же самозваний цар за лічені секунди перетворився на жалюгідного втікача, який не думав ні про що, окрім порятунку власного життя. Лжедмитрій зумів відірватися від переслідувачів і виплигнути у вікно, але сам стрибок виявився невдалим, і при падінні цар-утікач зламав ногу.
Але у вельми важкому для Лжедмитрія становищі в нього знайшлися захисники. На допомогу йому поспішила варта, яка складалася з колишніх повстанців Слобідської України. Піднявши самозванця із землі, вартові віднесли його в одне з палацових приміщень. Судячи з усього, це було їхньою помилкою: якщо вони по-справжньому хотіли зберегти життя вже фактично позбавленому влади монархові, то повинні були віднести його якомога далі від території палацу.
На деякий час переслідувачі втратили самозванця з виду. Але змовники ретельно обшукали весь палац, і місцеположення Лжедмитрія було все ж таки ними виявлено. Потрібно віддати належне українській варті — свого царя вона захищала до останньої можливості, вбивши при цьому двох прихильників Шуйського, але величезна чисельна перевага нападників примусила наших земляків зрештою капітулювати. Сам Лжедмитрій опинився в руках ворогів, був звинувачений ними в самозваному захопленні влади і впритул застрелений одним зі змовників із рушниці.
