Творчість українця Миколи Гоголя, як письменника, завжди мала належну славу не лише в Росії, але й повсюдно в Україні ще за його життя. Гоголь був «просякнутий» Україною, де б не був.
Либонь, недарма сучасники, знавці його творчості, стверджували: «Гоголь мислив по-малоросійськи, а відтак перекладав «себе» російською мовою. Російський літературознавець Олександр Пипін у своїй «Истории русской литературы» писав: «Гоголь был малоросом до мозга костей...» і ...«в своем духовном складе отличался особенностями малорусского ума и вкуса». А відомий не менше знавець літератури та проблем психології творчості, Дмитро Овсянико-Куликовський писав про російські твори Гоголя в 1909 році: «Читаючи їх не можна звільнитися від ілюзії, ніби це переклад з української».
Не дивуймося з таких висновків, оскільки добре відоме вживання Гоголем у його творах українських прислів’їв, приказок, пісень, жартів, побутових дрібниць тощо. Візьмімо хоча б для прикладу «Вечори на хуторі ...», де вжито 220 українізмів, iз яких 208 можна знайти у словниках української мови... Хто ж сумнівається, то нумо, нуте, — почисліть і перевірте! Дуже корисна вправа задля знання рідної мови... Пильної уваги твори його набували під час «круглих» дат. Подібне сталося в 1902 році, коли наближалося півстоліття від смерті письменника. Його «Альма матер» — Ніжинський історико-філологічний інститут (за життя Гоголя — ліцей. — П.В. ) імені князя-українця О.А.Безбородька завзявся ушанувати пам’ять свого колишнього спудея Гоголя, влаштувавши, зокрема, виставку всіх (!) його творів. Про це заздалегідь розголосила преса тодішньої Росії. І яке ж було здивування організаторів заходу, коли вже з початку 1902 року на заклик наспів пакунок аж з-поза меж імперії, зі Львова, як тоді говорилося, — «подавстрийськой Галиции», від Івана Франка, шанувальника і знавця творів Гоголя. Франко, сам заповзятий кнгиголюб, надіслав на виставку зі своєї бібліотеки дарунок iз рідкісних видань Гоголя, які були видані в Галичині українською мовою протягом ХIХ століття, що було б немислиме в Малоросії-Україні, мова, якої була задавлена валуєвськими заборонами за духом і буквою. Окрасою Франкової пожертви були «Вечори на хуторі біля Диканьки», видані Михайлом Порембою в двох ошатних томиках у Львові в 1864— 1865 роках. Проте чи не найбільший подив і цікавість відвідувачів виставки справила книжка в паперових обкладинках зеленого кольору з вишуканою віньєткою з обох сторін — «Тарас Бульба». Видано її було, згідно проставленої на титулі дати, — 1850 року у Львові «Черенками (літерами. — П.В. ) Ставропігійського інституту».
Дехто з великоросійських шовіністів обурювався: «Как это — в Галиции опубликовали «Тараса Бульбу» и то в хохлацком наречии?! Возмутительно! И за чем это допустили сюда, кто разрешил?!» Дирекція мала неприємності... Львівський «Тарас Бульба» вже наприкінці ХIХ ст. був бібліографічним раритетом через малий тираж, м’які політурки, знищення польськими шовіністами і клерикалами, а також — велику «зачитанність» серед галичан, а найголовніше — завдяки українській мові, нехай і невнормованій граматично на той час. Книжка — має цікаву і трагічну історію... Недарма кажуть віддавна: «Кожна книжка має свою долю».
...У 1958 році в Коломиї моя дружина, уродженка міста Ярослава за рікою Сяном, познайомила мене зі своїм вуйком (в Галичині вуйком називають дядька по матері, а стрийком — по батькові), Вербенцем Василем (1891—1971), педагогом-біологом, який свого часу здобував освіту в університетах Європи, володів кількома мовами і вважався ерудованим бібліофілом-україністом, хоч і викладав до війни у польських гімназіях поза Сяном біологію. Живучи у Ярославі, він перетворив свій гостинний дім на свого роду клуб, де зупинялися по дорозі в Європу — до Кракова, Праги, Берліна, Варшави відомі та менш знані українські письменники, митці, громадські діячі, політики... І кожен гість вважав за честь залишити милому господареві «Прихистка», як названо оселю, щось на згадку, пам’ять: книжку з автографом, запис в альбомі чи фото, чи рисунок, чи акварель, чи нотний експромт... Крім великої бібліотеки в кількох мовах, всі дарунки створювали своєрідний музей української літератури ХХ століття...
...У 1945 році родину моєї майбутньої дружини, молоденької вчительки, разом із самотнім Вербенцем польські шовіністи примусово вигнали з передковічних українських земель, безмаль голіруч... Вигнанці опинилися в Коломії, де вуйко довгі роки викладав біологію та агрономію в педагогічному училищі. Вважався він асом справи. Тікаючи в 1945 р. з Ярослава, Василь, крім документів, похапцем узяв лише кілька українських книжок-дарунків від близьких друзів, а все багатство бібліотеки та домашнього музею поляки «розібрали на хвости», як згадував він iз гіркотою душевною. У 1946 році в Коломиї «славні органи» в черговий раз провадили «чистку» приватних бібліотек від «націоналістичної» літератури, спалюючи її на подвір’ях, заарештовуючи декого з власників.
Тітка Оля, дружина Василя, «страху ради» відірвала поспіхом верхній правий ріжок титульної сторінки «Тараса Бульби», бо там стояв штампик — «Музеумъ А.Петрушевича». Перелякана жінка гадала, а чи той «А.Петрушевич» не був колишнім президентом і диктатором ЗУНР у 1918—1919 рр., забувши, що диктатор був Євгеном, а не Антоном. Ось що чинив страх! А книжку скалічили... Антон Петрушевич був у ХIХ столітті доволі відомим істориком Галичини москофільського спрямування і власником чималенького музею старожитностей. У 1958 році Василь Вербенець, маючи мене за книголюба, до дня народження подарував мені «скаліченого» «Тараса Бульбу». Книжку він виграв у карти ще до війни в свого приятеля, письменника Дениса Лукіяновича (1873—1965), який разом iз ним викладав у польських гімназіях за Сяном. Лукіянович доводився якимось родичем Антонові Петрушевичу. Обидва добре зналися на книжкових раритетах! Друкувався «наш Бульба», як стверджував вуйко Василь, почавши в 1850 році частинами аж до початку 1851 року. Підтвердження цьому можна вичитати в листуванні друга Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького з його братом Іваном.
Перекладачем «на галицько-рускій язык» був другий брат Якова Головацького Петро, один із зачинателів українського театру у Галичині, що був учасником знаменитого «З’їзду руських учених» у буремному 1848 році, коли все українське йменувалося «руським»... Ми не знаємо, чому перекладач заховав своє ім’я, прізвище під розлогим криптонімом — П.Д.Ф.Гимъ. Відомий «словник українських псевдонімів», укладений покійним Олексою Деєм, розкриває його прізвище та ім’я. З літератури знаємо як і чому Осип Бодянський подарував Якову Головацькому в 1945 році другий варіант Гоголевого «Тараса Бульби» з 1842 р. Саме з нього Яків наказав братові Петру робити переклад. Від себе додамо, що Петро в своєму перекладі скрізь викинув великодержавницький прикметник — «российский», замінивши на «руській». Текст нашої книжки на 172 сторінки зберігся прекрасно, крім скаліченого титулу. Відсутня і верхня палітурка. Друковано її так званою «максимовичівкою», тодішнім невнормованим, не лише в Галичині, українським правописом. Але це окрема розмова...
У 1952 році, до століття з дня смерті Гоголя АН УРСР видала бібліографічний покажчик — «Гоголь і Україна», де найпершим перекладом «Тараса Бульби» українською фіксується... аж 1935 рік, а про видання в Галичині ані слова... Але ж відомо достеменно, наскільки в 60—90 роках ХIХ ст. в Галичині були «насичені «Тарасом Бульбою» у вигляді різних уривків, цитат школярські читанки, учнівські хрестоматії з української літератури, зрозуміло у вдосконаленому на той час правопису. Саме тi «Кобзар» Тараса Шевченка і «Тарас Бульба» Миколи Гоголя ятрили в юнацьких душах українську самосвідомість, козацьке завзяття, непокору до всіх окупантів землі української. З листування сучасників тих років відомо як молодь Галичини за будь-яку спробу назвати Миколу Гоголя «москалем», не українцем, могла ставати негайно навкулачки з кривдником. Куди вивітрився той «дух, що рвав до бою»?! Либонь усі «довколабульбівські» питання ще чекають свого доскіпливого дослідника.
Як з’ясували після ретельних розшуків бібліографи Бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України у Львові та Центральної наукової бібліотеки Львівського університету, у них немає жодного примірника описаного вище «Тараса Бульби».
Директор останньої, кандидатт історичних наук пан Зеновій Якимович спокусив нас подарувати їм раритет. Роблю це з приємністю, тим більше, маючи ЛДУ за свою четверту «Альма матер». Три попередніх не закінчив з причин «незалежних»... Цікаво б довідатися, чи дарунок І.Франка з 1902 року зберігся в Ніжинському педагогічному університеті?
