Iноді перебування в тому чи іншому українському місті приносить яскравіші враження та більше несподіванок, ніж мандрівки за кордон. Так трапилося із поїздкою до Львова, який все ще залишається для мене, хоч як сумно в цьому признаватися, terra incognita. Не скажу читачам нічого нового, якщо нагадаю, що це надзвичайно гарне — за місцеположенням, архітектурою та природою — місто. Недарма історичний центр Львова внесено до списку скарбів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Але як болісно дивитися на подібні скарби в тому занедбаному стані, в якому вони перебувають! Таке гарне й старовинне місто в німців чи австрійців, наприклад, сяяло б, як писанка; кожен камінчик бруківки був би відшліфований і вимитий, кожна деталь декору належно представлена, кожна старовинна будівля — не тільки сама по собі в найкращому вигляді, але й подана на відповідному тлі, в компліментарному оточенні. Адже в будь-якому місті найважливішим є ансамблі, гармонія міського пейзажу. А також, додамо, — чистота. Між тим скільки безладдя, скільки бруду в місті, як поверхово, судячи з результатів, робляться ремонти старовинних шедеврів!
Львів має складну драматичну історію, шрами якої чітко виписані на його привабливому обличчі. Зокрема, тут добре видно, хто, коли і як забудовував місто — хто його красу творив, а хто нищив. Найгірші містобудівні стандарти демонструє радянський період. Достатньо подивитися на вишуканий, елегантний, зведений у часи Австро-Угорщини залізничний вокзал і на збудований новою владою після Другої світової війни район, який його оточує. Сподіваюсь, настане-таки час, коли ми розбагатіємо й коли можна буде собі дозволити знести всі ті бараки, вагончики, нетрища, гуртожитки, схожі на в’язниці, житлові будинки, подібні до лабазiв, і побудувати щось більш гідне людини. Але попрацювати над «викоріненням» доведеться добре — чимало витворів «великих радянських будівничих» красується у Львові на вельми несприятливому для них тлі досконалої архітектури.
Якщо рідко виїжджати з Києва, починає здаватися, що вся Україна живе так само, як столиця. Це ілюзія. Навіть такі великі західні міста, як Львів, все ще живуть у зовсім інших реаліях. Ось кілька прикладів. Зараз зима, загальні потреби у воді мінімальні, однак вода у Львові подається до житлових будинків строго за графіком — три години зранку та три години ввечері. Якихось розмов про найближчу перспективу в місцевих ЗМІ ви не знайдете. Але ж рівень споживання води на «душу» — то точний показник персональної гігієни мешканців міста, індикатор того, як часто люди міняють свій одяг, прибирають житло тощо. Не згадуючи вже про міські фонтани та газони. З освітленням вулиць Львова не краще. Кияни вже забули ті часи початку 90-х років, коли на вулицях міста вночі було темно, як під час загрози ворожих нальотів (хто пам’ятає). Згадую, як складно було зимовим вечором «діставатися» додому з роботи, як темно й страшно здавалося на зупинках; ситуацію ускладнював стан тротуарів та доріг — що не крок, то яма або нагромадження якогось сміття, наче спеціально влаштовані на твою погибель. Якраз таке освітлення й така якість тротуарів у Львові сьогодні. У самому центрі міста чимало вулиць освітлюються тільки вікнами житлових будинків, і раннім зимовим вечором, коли люди ще не повернулися з роботи, там царює майже абсолютна темрява. Тож подивитися на Львів при вечірньому освітленні не вдалося! Більш-менш добре ілюмінована тільки головна вулиця — незрівнянна й пиш на вулиця Свободи (куди до неї київському Хрещатику — гордості Хрущова та Омельченка!)
Львівський національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької — то один із кращих театрів в Україні, що переконливо доводять і останні гастролі акторів театру в Києві (газета «День» висвітлювала цю помітну мистецьку подію). Але будівля театру сьогодні перебуває не в найкращому стані, що викликає постійне занепокоєння львів’ян. Дійшло до того, що з цього приводу влаштували акцію протесту… водії міських таксі — їм стало соромно возити гостей-іноземців (особливо українців діаспори) до славетного театру в такому ганебному стані. Неприємно вражає також напівтемрява у фойє та в залі для глядачів під час антрактів: темно, волого, прохолодно, як на складі.
Одна з останніх прем’єр театру — спектакль за п’єсою Рея Лапіка (переклад з англійської) «Державна зрада», присвячений Тарасу Шевченку. П’єса та вистава мені не дуже сподобалися. Але зал, який заповнила головним чином молодь, був іншої думки — чи не кожне гостре й викривальне слово Поета глядачі зустрічали оплесками, а акторам влаштували в фіналі довгу овацію. Може-таки, ті, що йдуть за нами, дивляться на світ іншими очима?
У Львові я мала честь познайомитися із багатьма інтелігентними, відданими своїй праці людьми. Користаюся нагодою й поздоровляю всіх їх із Різдвом Христовим!
