Виповнюється 400 років із того часу, як у Московській державі вирували події так званого «Смутного времени». Почався цей період 1605 року після смерті царя Бориса Годунова, а закінчився 1634 року Полянівським «вічним миром» із Річчю Посполитою. Яких тільки подій не трапилося в Росії, які тільки фігури не являлися на її історичній сцені в цей недовгий історичний період!
Почалося з того, що московський трон «осиротел» — припинилася династія Рюриковичів, а після кількох років правління раптово помер і цар Борис. Майже негайно його сина-спадкоємця Федора було вбито і трон Рюриковичів посів «Лже-Димитрій» I, який відкрив череду авантюристів- самозванців на Москві. Його невдовзі і ненадовго замінив на троні боярин Василій Шуйський, який також «не всидів» — московити його вигнали і постригли в ченці. Були й інші московські «самодержці», які встигли посидіти на троні або претендували на нього. Деяких із них визнавала значна частина народу, знать, духовенство, патріарх Московський. Так, 1605 року самозваний «цар Димитрій Іванович» вельми урочисто вступив «у свою столицю» Москву, в Кремль — гуділи дзвони, натовпи народу вітали воскреслого із мертвих «сина Івана Грозного», бояри цілували йому хрест на вірність.
За таких обставин дійсної влади в країні бути не могло. Московське царство спустошували бунти, розбійні шайки; господарство занепало, люди голодували; в країну посунули війська Речі Посполитої та Швеції. Із цим нікому було впоратися, бо в Росії було тоді два уряди: один у Москві, другий у Тушині, де царював черговий самозванець. І там, і там були свої бояри, воєводи і навіть патріархи. Знать, бояри, служиві люди — їх називали «перелеты» — бігали туди-сюди від одного осередку влади до іншого, там і там цілували хрест на вірність і покору. Темний народ був у «шатости и недоумении» і, зрештою, схилявся в бік самозванців. А 1610 року до Москви майже одночасно підійшли війська гетьмана Станіслава Жолкевського і так званого Тушинського «Вора».
У цій мінливій ситуації привертає увагу одна невірогідна для тогочасної Росії подія — 1610 року, після позбавлення трону законного царя Василія Шуйського, Боярська рада запросила на царство поляка, католика, сина короля Речі Посполитої Сигізмунда III (Російське «Жигимонт»). Йдеться про королевича Владислава, якому було тоді 15 років. Це трапилося з відчаю і попри хронічне неприйняття російським суспільством всього іноземного, тим більше — католицького. Між московськими боярами і гетьманом Станіславом Жолкевським було укладено договір, головною статтею якого була вимога переміни віросповідання Владислава — він мав негайно прийняти «нашу православну віру Грецького закону». До Сигізмунда було відправлене представницьке посольство, яке очолили князь Голіцин і митрополит Ростовський Філарет. Посольство мало наполягати на тому, щоби Владислав негайно прибув до Москви, а Сигізмунд зняв облогу зі Смоленська і вийшов за межі Московського царства. У той самий час Москва — бояри, духовенство, народ, військо — урочисто присягнула королевичу «Владиславу Жигимонтовичу» як своєму царю (це мав бути перший іноземець на Московському троні).
Невдовзі однак виявилося, що король Сигізмунд не збирався віддавати свого юного сина в дику Московію, не хотів, щоб син став «схизматиком» і, взагалі, хотів сам стати царем Московським, приєднавши таким чином Московію до Речі Посполитої (принаймні, так пишуть російські історики). Тому невдовзі сформувалася широка суспільна опозиція проти Речі Посполитої, почалося формування народного ополчення, боротьба з польським військом, а також пошуки нового — свого — царя.
То ж екзотичний проект «Владислав» не було реалізовано. Царів із польською кров’ю не було на троні також у подальшій історії Росії. Хоча з часів Петра I Романови почали практикувати шлюби членів царської родини з європейськими принцами та принцесами. Але виключно з протестантами, а не католиками. (Постійні одруження спадкоємців російського престолу на німкенях привели до того, що частка російської крові в жилах останнього російського царя складала менш ніж одну соту).
Загальновідомо, що 1613 року на московський престол було обрано Михайла — першого царя династії Романових, яка правила в Росії до 1917 року. Це був син митрополита Філарета, — того самого митрополита, який під час обрання на царство свого сина Михайла все ще знаходився у таборі польського короля Сигізмунда — просив на московський престол королевича Владислава. Так все перемішалося у ту бурхливу епоху! Як легко здогадатися, поляки не визнали царя Михайла Романова і під час переговорів постійно звинувачували московитів у зраді «своєму законному царю Владиславові, якому цілували хрест». На протязі кількох десятиліть королевич, а потім — король Владислав IV вважав себе Московським царем і будь-що намагався посісти російський престол. Остаточно ця справа була покінчена після так званого Полянівського миру 1634 року — тільки тоді король Владислав визнав Михайла Романова царем.
Згадаємо ще одну обставину, пов’язану з тим часом. Коли 1618 року королевич Владислав пішов на Москву, щоб «відновити свої права», йому на допомогу виступив гетьман Петро Конашевич- Сагайдачний з 20 тисячами козаків. Було заплановано, що козаки зустрінуться з військами Речі Посполитої під стінами Москви. Сталося так, як було задумано: Сагайдачний тримав слово, його походу не зміг зупинити навіть Пожарський. Гетьман яскраво продемонстрував тоді свою блискучу стратегію, талант, воєнні хитрощі. Так, він легко взяв добре укріплене місто Єлець, пішовши на приступ у лоб — ніби зі всіма своїми силами. А коли росіяни були поглинені битвою, невеликий загін козаків захопив місто майже без бою. Історики вважають, що без воєнного мистецтва Сагайдачного та хоробрості його війська похід Владислава не був би таким успішним (хоча російського трону він собі і «не повернув»). Адже та кампанія 1618 року закінчилася тим, що росіяни погодилися залишити у володінні Речі Посполитої завойовані нею Смоленськ, Дорогобуж, Чернігів, Новгород Сіверський і багато інших міст і містечок.
