У долях усіх народів були поворотні епохи, значення яких незалежно від суб’єктивних оцінок має характер історичного «Рубікону». Для французів це епоха падіння Бастилії та наполеонівських воєн (1789—1815), для іспанців — Реконкіста й великі географічні відкриття (XIV—XV ст.), для німців — об’єднання Німеччини (1871) і т.iн. Що ж зберегла історична пам’ять для України? Жодна подія, жодне народне діяння, жоден національний герой не залишив такого яскравого сліду в українській свідомості, як гетьман Богдан Хмельницький і його епоха. Але яким був Хмельницький як людина, чи зберегла історія живі риси його особистості? Як і будь-якого великого діяча, зрозуміти гетьмана можна лише в контексті його епохи.
«ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ»…
Як вдало висловилася сучасний історик Наталя Яковенко, упродовж усієї першої половини XVII ст. українські землі були наче третім зайвим у Речі Посполитій двох народів — польського та литовського (вірніше литовсько-руського). У політичній орбіті держави оберталися лише два супутники — Корона Польська та Велике князівство Литовське. Кожний із цих супутників мав свого суверенного правителя — короля Польського й гетьмана Литовського, свій сейм (парламент), свою армію (посполите рушеніє) навіть свою грошову одиницю (злоти й гроші). В етнокультурному сенсі руські землі становили майже половину Речі Посполитої, але були формально розділені між Короною та Литвою, не утворюючи політичного цілого. Землі сучасної України в основному входили до складу Корони, хоча лівобережну Україну Річ Посполита ділила з Московським царством, до якого адміністративно належала слобідська Україна (Харківщина й Сумщина), колонізована в XVII ст. майже виключно українськими козаками.
Протягом 1620—1630 рр. Придніпров’я неодноразово спалахувало козацькими повстаннями. Незважаючи на жорстокість придушення, питання порубіжних земель дедалі гостріше поставало для адміністрації Корони й дедалі менше знаходив розуміння в польському сеймі. Черговий спалах козацької непокори загрожував перерости в грандіозне повстання. Клубок соціальних (селянсько-шляхетських) і конфесійних (православно-католицьких (русинсько-польських) протиріч міг втягнути в цей конфлікт «військових еліт» найширші верстви українського населення. Чаша народного гніву остаточно переповнилася 1648 р., розлившись у безпрецедентне за масштабами повстання, назване істориками «козацькою революцією».
ДОВГА ДОРОГА НА СІЧ
Душею козацької революції та її генеральним стратегом був гетьман війська Запорозького Богдан Зиновій Хмельницький. Його звивистий життєвий шлях увінчався цілком вдалою для 50-річного шляхтича кар’єрою Чигиринського старости, що могло вгамувати запал найзавзятішого «пенсіонера» українського рицарства. Однак це виявилося лише прелюдією всіх тих подвигів, яким призначено було відкрити нову сторінку української історії.
Проте далеко не старшинська кар’єра штовхнула Богдана на той відчайдушний шлях «бунтаря» й «визволителя», а якраз особиста доля. Завзятий воїн Хміль встиг у житті пізнати і лаври перемог, і гіркоту поразок. Одружений він був (принаймні офіційно) тричі. Його першою обраницею була Ганна Сомковна — сестра майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка. Саме з нею Богдан прожив більшу частину своїх зрілих років, виростивши трьох синів (Тимош, Юрась і Остап) і чотирьох дочок. Після півтора-двох років вдівства Хмельницький узяв у дружини Матрону — вихованку своєї першої дружини. Драматичний інцидент стався напередодні вінчання. Давній недруг Хмельницького Чигиринський підстароста Данило Чаплинський у відсутність сотника влаштував наїзд на Суботів і викрав красуню Матрону (з якою одразу повінчався). Молодший син сотника Остап, ймовірно, спробував завадити Чаплинському, за що був жорстоко побитий канчуками. Незабаром від побоїв юнак помер. Зганьблений сотник і вбитий горем батько намагався апелювати до судових інстанцій і навіть скаржився королю, але все безрезультатно. Зрештою, навіть король дав йому тонкий натяк: мовляв, маєш шаблю на череві — суди! Мабуть, і сам Владислав IV не підозрював, що суд над кривдником Чаплинським стане мало не початком «страшного суду» за велику кривду русинів — судом над золотою шляхетською вільністю в Україні.
Відбивши наречену тим же методом, що й Чаплинський, Богдан змушений був домагатися повторного шлюбу (тобто при живому чоловікові). Такий винятковий крок могла зробити лише верховна особа церкви, і то у виключних випадках. Такий випадок дала Богданові чергова гучна перемога над коронним військом під Пилявцями, потім капітуляція Львова і тріумфальний в’їзд гетьмана до Києва. Одруження Богдана та Матрони здійснив на початку 1649 р. сам патріарх Єрусалимський Паїсій.
Проте шлюб з Матроною виявився вельми нетривалим. Улітку 1651 р. старший син Тимош у нападі люті (вельми властивої Богдановим синам) наказав повісити мачуху на воротах батьківського двору в Чигирині — буцімто за подружню зраду. Траур гетьмана тривав недовго. Буквально через кілька місяців Хмельницький одружився втретє із сестрою Ніжинського полковника Івана Золотаренка Ганною. Відомо, що Ганна була вдовою одного з козацьких воєначальників і користувалася великою повагою серед старшини. Після смерті Богдана вона постриглася в черниці в одному з київських жіночих монастирів на Печерську, де й померла 1667 р.
НЕСТРИМНИЙ ХМІЛЬ
На описи власне особистості Хмельницького багато в чому вплинули чинники вельми суб’єктивні: такі як ставлення авторів до козацького руху та українців загалом, а то й просто стереотипи опису людей, що мало нагадували літературний портрет. Відомо, що він курив люльку й полюбляв каву, в ті часи ще мало поширену в Європі (мабуть, цих уподобань він набув у турецькому полоні). Гетьман бездоганно стріляв iз лука й, звичайно, ніколи не розлучався з шаблею — головним атрибутом шляхетського достоїнства. У доброму «гуморі» міг пограти на бандурі. Зрештою, як це було поширено серед шляхти, був «не дурний» випити, віддаючи перевагу домашнім напоям — меду, горілці, пиву. В описі прийому в гетьманських покоях Антиохійського патріарха Макарія, записаному його супутником архідияконом Павлом Алеппським, помічено, що на стіл подавали горілку, яку розливали ще гарячою. Гетьман спочатку пропонував скуштувати високому гостеві, потім пив сам. При цьому той же мемуарист звернув увагу на несподіваний аскетизм гетьманської трапези — на столі практично не було срібних блюд і кубків, хоча в кожного представника старшини були повні скрині з трофейними золотими й срібними приборами. Венеціанець Альберто Віміна у своєму щоденнику аналогічно описав покої гетьмана в чигиринському замку, позбавлений будь-яких модних оздоблень і обставлені дуже простими меблями: скрині, лави, диван зі шкіряними подушками, звичайний дубовий стіл.
Вельми яскраве враження залишили сучасники про вдачу гетьмана і його темперамент. Часто його описують як скептичного, схильного до холодних міркувань (навіть роздумів) чоловіка. Але для політика й воєначальника такого рангу як Хмельницький, у руках якого були долі цілих армій і народів, властиві були вияви й крайнього холеричного збудження, яке він гасив, як правило, за допомогою алкоголю. У моменти гніву під його гарячу руку потрапляти було, в прямому значенні, небезпечно для життя. Одного разу, коли старшина висловила сумнів щодо доцільності походу на Молдову (1653), гетьман «спересердя» рубанув шаблею по руці черкаського полковника Яська Пархоменка. На щастя, рана виявилася не такою серйозною, як могло б бути в бойових умовах. Хмельницький негайно охолодив свій запал і тричі поклонився старшині, велівши принести бочку меду в рахунок сатисфакції.
Частиною тенет гетьманської дипломатії був і козацький похід на Молдову. Внаслідок вдалої кампанії 1651 р. Хмельницькому вдалося повінчати свого сина Тимоша з Розандою, дочкою молдовського господаря Василя Лупула. Однак політичні опоненти України — Польща та Семиграддя — висунули на молдовський престол свого претендента. Внаслідок чергового перевороту їм вдалося встановити в Молдові господаря Стефана Георгіцу. Честолюбний і нерозсудливо хоробрий Тимош Хмельниченко вирушив на допомогу тестю, але перестарався. Його військо захопило столицю Молдови Сучаву й пішло далі, у Валахію, де потрапило в засідку. Відкинуті в Сучаву козаки витримали двомісячну облогу. Внаслідок одного з обстрілів було смертельно поранено молодого гетьманича. Рятувальна експедиція прибула надто пізно. Тимоша з гетьманськими почестями поховали в Чигирині 30 жовтня 1653 р.
Переяславські події січня 1654 року (так зване возз’єднання широко відомі. Але не всі знають, що, наскільки настирливо Хмельницький закликав Московського царя до відкриття «другого фронту» проти Речі Посполитої до 1653 року, настільки послідовно проводив і політику розриву ледве окреслених союзницьких відносин після того, як у 1656 році Москва різко змінила свою орієнтацію з антипольської на антишведську та уклала перемир’я з Польським королем Яном-Казимиром — головним ворогом українських козаків. Хмельницький спробував втрутитися в переділ сфер впливу, зажадавши, щоб кордони між Річчю Посполитою та Гетьманщиною були неодмінно «як за давніх князів руських», але на сепаратні переговори до Вільно гетьманських послів навіть не допустили. За неофіційною інформацією, Москва готова була укласти союз iз польським королем проти Швеції, передавши Речі Посполитій Україну. Коли Хмельницькому доповіли про це, він, за свідченням очевидця, несамовито закричав: «Не засмучуйтеся про те, діти мої! Треба відступати від руки царської Величності, а підемо туди, куди накаже Верховний Владика (тобто Бог) — не те що під християнського государя, а хоча б і під бусурманина…» Саме ці слова відображали головний принцип гетьманської політики і були закладені в парадигму української політичної ментальності Нового часу — бути з ким завгодно, але бути вільними, залишаючись у руках Божих.
