У вже далекий від нас червневий день 1812 року багатонаціональна армія французького імператора Наполеона І вступила в межі Росії, й почалася кровопролитна російсько-французька війна, поетично названа згодом «грозою 12-го року». І якщо згарище цього воєнного конфлікту охопило значну територію Російської імперії, то історія розпорядилася так, що територія України в основному опинилася поза його межами. Разом із тим у військово-політичній стратегії Наполеона Бонапарта і його близького оточення Україні приділялося досить важливе місце...
ПРИЧИНА ІНТЕРЕСУ
Цей нарис я хотів би розпочати з відповіді на запитання: чому ж Наполеон Бонапарт, перший консул Франції, а згодом — її імператор, звернув пильну увагу на тодішню Малоросію, яка була тоді вже багато років складовою частиною Російської імперії? Якби один із найвідоміших людей світу був істориком, лінгвістом, літератором, етнографом і взагалі вченою людиною, то практично не довелося б сумніватися в тому, що ним рухав науково-пізнавальний інтерес. Однак сам Наполеон був державним діячем і прагматичним гравцем найвищого класу, для якого Україна була лише засобом, фігурою на шахівниці в його багатоходовій геополітичній партії. Головна стратегічна мета цієї гри полягала у затвердженні французької гегемонії в Європі. Відповідно до цієї мети Україні належало, по-перше, вийти зі складу Росії й стати важливим військовим союзником Франції у війні проти Росії, а по-друге, перетворитися на постійного торговельного партнера французької імперії, який би постачав свої товари й цілком відкрив свій ринок для тодішнього великого французького бізнесу.
Слід наголосити, що в ході складання подібних планів великий вплив на Наполеона Бонапарта справив зміст різних книжок і меморандумів, автори яких різною мірою торкалися історії України. Забігаючи трохи наперед, скажемо, що ці твори, з одного боку, прямо пропонували главі французької держави ставити саме такі, а не інші, завдання щодо Малоросії, а з іншого, доводили, що практичне вирішення цих завдань є цілком можливим...
КНИЖКИ ПРО УКРАЇНУ
Відомо, що до своїх численних воєнних кампаній імператор Наполеон готувався досить ґрунтовно не лише у військовому, а й у пізнавальному плані. Історики стверджують, що перед вторгненням французької армії до Єгипту він проштудіював величезну літературу по історії «країни пірамід», після чого його знання практично не поступалися ерудиції маститих вчених-єгиптологів. Подібне можна сказати й про вивчення Бонапартом «українського питання». Коли ж саме й за яким джерелом імператор-завойовник почав вивчати стару й сучасну йому історію України? Відповісти на це питання з точністю досить важко, однак можна з достатньою часткою ймовірності припустити, що це відбулося на самому початку ХІХ століття (точніше — в 1803—1804 рр.), а першою літературною працею, з якої він почерпнув свої перші відомості про легендарний козацький край, стала книжка його співвітчизника Шарля Ляво «Історія Петра ІІІ, імператора Росії». Ляво, який у 1761—1773 роках був таємним агентом Франції в Росії, розповів на сторінках своєї книжки про знаменитого гетьмана Івана Мазепу та про «російського сатрапа» Тєплова, причому сам автор явно симпатизував першому як лідерові українського національно-визвольного руху й, м’яко кажучи, аж ніяк не симпатизував другому як представникові «російського деспотизму». Ще більш змістовною роботою про Україну стали для Наполеона опубліковані спогади іншого француза — Шарля Масона, який свого часу теж жив у Росії й навіть виконував обов’язки секретаря майбутнього російського імператора Олександра І. На думку Масона, українці були і є нацією, яка ніколи не мала (у найширшому сенсі) нічого спільного з росіянами. Крім того, автор спогадів вважав населення України козацькою нацією, яка споконвічно прагнула досягнення своєї повної свободи й життя якої було незрівнянно кращим до того, як зусиллями російських самодержців її включили до складу Росії.
Уявлення про цю козацьку націю Наполеон, безумовно, розширив, ознайомившись із роботою вченого-етнографа Малта-Брюна — данця за національністю й активного якобінця за своєю колишньою політичною діяльністю (згодом, однак, це аж ніяк не завадило Малту-Брюну стати не менш активним прихильником Наполеона Бонапарта). Показово, що свою книгу Брюн написав не за власною ініціативою, а на замовлення уряду Франції, що явно свідчило про посилення інтересу самого Наполеона до української проблематики. У своїй книжці автор описав природу далекої Малоросії, переконливо обґрунтував необхідність інтенсивного розвитку економічних відносин між Україною й Францією, підкреслив, що у разі переключення потоку малоросійських товарів виключно на Францію це, крім усього іншого, завдасть найсильнішого економічного удару по Великій Британії — одному з головних ворогів імперії Наполеона.
Незадовго до того, як влітку 1812 року наполеонівська армія вирушила походом на Росію, відомий офіційний французький публіцист Лесюр отримав чергове урядове замовлення — створити фундаментальну працю з історії України. З цим дорученням Лесюр чудово впорався, написавши книжку «Історія козаків», яка і за своїм змістом, і за широтою джерельної бази одразу ж залишила позаду все, що було написано до неї з цього питання. Головним достоїнством праці французького публіциста було те, що в ній він зумів досить повно й послідовно відтворити історію України з найдавніших часів до сучасних йому днів. Щоправда, тисяча екземплярів книжки про козаків були доставлені французькому імператорові лише напередодні Бородінського бою. Є дані, що доля всіх цих книжок виявилася досить сумною. У люті холоди, що супроводжували відступ наполеонівської армії з Росії, їх часто використовували офіцери й солдати як дрова для багаття. Разом із тим немає сумнівів, що сам Бонапарт проштудіював лесюровський твір і зберіг у себе екземпляр цієї книжки, що безумовно заслуговувала на увагу. Це означає, що, навіть воюючи з Росією, імператор Франції не переставав цікавитися історією України та вивчати її. Відомо також, що, перебуваючи разом зі своїми військами в захопленій ними Москві, Наполеон завжди мав під рукою працю свого великого співвітчизника Вольтера «Історія Карла ХІІ», у якій було досить докладно описано похід цього шведського короля на Росію, у ході якого, як відомо, його армія вступила на територію України. Читаючи її, підкорювач Москви не міг, звісно ж, не запам’ятати відомі вольтерівські слова про те, що українська нація завжди прагнула й прагне свободи. І саме ця думка, яка, до речі, була так чи інакше висловлена не лише Вольтером, а й практично всіма відомими Бонапарту письменниками, дала йому підстави серйозно розраховувати на те, що в його війні проти Росії Україна рано чи пізно стане його союзником...
МЕМОРАНДУМИ ПРО УКРАЇНУ
Набагато більше, ніж книжок про Україну, прочитав Наполеон різних меморандумів про «козацьку землю», складених для нього зовсім різними людьми — дипломатами, професійними таємними агентами, видатними представниками опозиції в самій Російській імперії. І якщо прочитані ним книжки про Малоросію здебільшого описували (більш-менш докладно) її історію, то автори меморандумів давали йому вже конкретні рекомендації щодо тих дій, які уряду Франції потрібно було вже найближчим часом розпочати. В одному з них (його автор залишився невідомим) стверджувалося: хоча українці й зробили свого часу значний внесок у розвиток Російської імперії, вони можуть також і легко відокремитися від неї — особливо якщо Франція надасть їм у цій справі необхідну допомогу...
З усіх українських меморандумів вирізнявся за своїм змістом меморандум Еміля Годена — французького дипломата, який працював у Туреччині. Годен пропонував наполеонівському уряду в найближчому майбутньому організувати висадку французьких та турецьких військ у південноукраїнських містах — Одесі, Миколаєві та Херсоні. На думку французького дипломата, ця військова акція надихнула б українське населення на масове повстання проти Росії. Особливу роль у цій справі Годен відводив саме туркам, які, на його думку, користувалися великими симпатіями серед українців. Автор меморандуму також був переконаний, що не менш надихаючим для козаків-українців міг стати для них заклик самого французького імператора до повстання. Взагалі Годен дивився на ці речі досить оптимістично і вважав, що в Україні імператора Наполеона чекає не менша слава, ніж «біля єгипетських пірамід».
Свій меморандум про Україну склав і радник імператора Наполеона Олександр Готарів. У ньому Готарів прекрасно охарактеризував українських козаків і висловив упевненість у тому, що українське населення без зволікань постане на збройну боротьбу проти Росії. На думку наполеонівського радника, це дасть уряду Франції можливість швидко організувати в Україні 60-тисячну союзну козацьку армію, а 10 тисяч кращих союзників-козаків включити безпосередньо до складу французької армії. Крім цього, Готарів уважав, що Україна цілком легко зможе надати французької армії 40—50 тис. коней.
У меморандумі французького військового аташе Бургуєна майбутнє захоплення України мотивувалося насамперед цінністю цієї країни для Франції як торговельного партнера, що, з одного боку, відкриє свій ринок для французьких товарів, а з іншого, систематично поставлятиме до Франції свої власні вироби. Бургуєн рекомендував як попередній крок вислати в Україну таємних агентів, які б працювали там під виглядом купців. Купці-агенти, за Бургуєном, мали розгорнути на батьківщині козаків активну пропагандистсько-агітаційну роботу, у якій би робився акцент на «славному минулому», відомому українцям до приєднання до Росії, і на тому «рабському стані», у якому перебуває більшість малоросіян сьогодні.
Але меморандум з українських справ складали для імператора Наполеона не лише його співвітчизники. Щодо цього варто обов’язково сказати про меморандуми, авторами яких стали двоє антиросійськи налаштованих польських поміщиків — Нейман і Городиський. У березні 1807 року, домігшись аудієнції в наполеонівського міністра закордонних справ Талейрана, вони запевнили його в тому, що тільки у двох губерніях України — Київській та Подільській — проти царської влади готові повстати 56 тис. осіб — здебільшого українців. Пізніше, у лютому 1812 року, у своєму меморандумі Нейман пропонував французькому військовому командуванню здійснити «розумно сплановану диверсію» в Україну, що мислилася ним як спільна воєнна акція французьких військ і місцевих повстанців. Меморандум Городиського відрізнявся від меморандуму Неймана більшою деталізацією цієї воєнної операції. Городиський пропонував військовим керівникам Франції вислати в «південні провінції Польщі» (так польські шляхтичі називали тоді Україну) цілий армійський корпус — 20 тис. солдатів та офіцерів, на допомогу якому має негайно виступити 40-тисячна українська повстанська армія. На думку Городиського, між французькими військами й повстанцями цілком міг мати місце «розподіл праці», за якого частина регіонів України (наприклад, Слобожанщина) могла бути захоплена повстанськими загонами самостійно. Додамо, що подібний оптимізм цілком поділяли й вищі адміністратори герцогства Варшавського, які теж склали свій меморандум для Наполеона та його міністрів. На їхню думку, українці були готові мало не в будь-який момент відокремитися від Росії й знову, як багато років тому, стати підданими Польщі. До речі, останній пасаж ніяк не порадував Бонапарта, який суворо стежив за тим, щоб залежні від Франції держави жодним чином не посилювалися...
Взагалі, чим далі, тим більше укладачі меморандумів для Наполеона радили йому відвести Україні досить важливе місце в майбутній воєнній кампанії. На думку одного з таких авторів, «потужна диверсія» у напрямку Києва могла б мати вирішальне значення для всієї військової кампанії проти Росії...
МАЙБУТНЄ «КОЗАЦЬКОГО КРАЮ» ПО-НАПОЛЕОНІВСЬКИ
Плануючи захоплення території Малоросії, Наполеон і його соратники в різних ешелонах влади не могли, природно, не подумати про майбутнє такої бажаної для них України. До нас дійшли відомості (щоправда, дещо неясні й уривчасті) про державний устрій «країни козаків» після перемоги Наполеона над «російськими варварами». Україні належало вийти зі складу Російської імперії й стати (формально) незалежною державою, названою на честь французького імператора Наполеонідою. Територія новоствореної держави мала охоплювати головним чином територію Лівобережної України та Крим. На чолі Наполеоніди мав стояти, відповідно до старих українських традицій, гетьман, яким, однак, мав стати не українець, а хтось із найближчого оточення Наполеона. При цьому є дані, що дозволяють стверджувати, що Наполеоніда мала стати децентралізованою країною (Чернігівщина та Полтавщина стали б окремими князівствами) і, крім того, за межами держави, названої на честь Наполеона, мала залишитися Правобережна Україна (її, судячи з різних даних, передбачалося передати Польщі). Такий підхід до України був не винятком, а правилом для наполеонівських керівників й аналітиків, які послідовно втілювали у життя відому римську формулу «розділяй і пануй».
Можна на підставі деяких даних припустити, що даний проект був у цілому схвалений імператором Наполеоном. А його автором, швидше за все, був уже відомий читачеві імператорський радник Олександр Готарів, без консультації з яким глава французької імперії не вирішував жодного скільки-небудь важливого міжнародного питання...
УКРАЇНСЬКІ СОЮЗНИКИ ФРАНЦІЇ: РЕАЛЬНІСТЬ ЧИ МІФ?
Як ми бачимо, українські перспективи вбачалися й малювалися представниками і прихильниками наполеонівської Франції в досить райдужному світлі. Як-ніяк, на українській землі французів уже чекала велика повстанська армія, чисельність якої, до речі, була визначена Готарівим, Нейманом і Городиським майже однаково (близько 60 тис. чоловік). Не може, однак, не виникнути природне запитання: на підставі яких даних автори меморандумів вийшли на цю статистику? І чи не були їхні дані про українських союзників Наполеона сильно перебільшеними?
Дуже сумнівно, що й особистий радник Наполеона, і два польські поміщики особисто опитали ці 56 або 60 тис. жителів України щодо їхніх політичних настроїв. Досить важко віриться й у те, що цю роботу могли зробити їхні помічники. Отже, подібні цифри були взяті ними у будь-якому разі з дуже приблизних підрахунків, в основу яких вони, найімовірніше, поклали власні уявлення про лояльність або нелояльність тих або інших соціальних груп України до царського уряду. Немає сумнівів, що до числа опозиційно налаштованих осіб вони віднесли насамперед українських кріпаків, багато з яких дійсно були невдоволені своїм підневільним становищем. Але чи означало це, що вчорашній кріпак міг сьогодні реально стати збройним повстанцем, який воює разом із французькою армією проти «царського деспотизму»?
З першого погляду, таке питання вимагає суто позитивної відповіді. Насправді ж усе було далеко не так просто, як це міг уявляти Наполеон та його оточення. Адже якщо якась людина опозиційно налаштована до якоїсь влади, то це ще далеко не завжди означає, що вона активно бореться проти цієї влади, і тим більше — зі зброєю в руках. Треба насамперед враховувати, що російське й українське селянство з незапам’ятних часів ставилося до всіх завойовників суто негативно й не вірило в їхні обіцянки (адже Наполеон був одним із них). І вже це ставило під великий сумнів те, що український хлібороб прийме, як то кажуть, з відкритими обіймами Наполеона, Мюрата, Нея та інших непроханих гостей.
Ще більшою мірою це стосується українського дворянства. Багато істориків та авторів мемуарів (І. Борщак, Д. Дорошенко, А. Скалон та інші) писали про опозиційність малоросійських дворян до царського уряду, в чому, безумовно, є своя частка істини. Але, знову ж таки, чи означало це, що всі поміщики українського походження були готові як один повстати на боротьбу із царатом і стати під прапори Наполеона? Аж ніяк ні, якщо взяти до уваги один важливий факт. У Кодексі Наполеона була стаття про обов’язкове скасування кріпосного права на територіях, контрольованих Францією. Вона, звісно ж, не могла залучити до французів українських поміщиків, які аж ніяк не бажали розстатися зі своїми кріпаками.
Крім того, була ще одна обставина, що також перешкоджала перетворенню селян, дворян і представників інших соціальних груп України на союзників наполеонівської Франції. Всі вони чудово розуміли, що перемога французької імперії над імперією російською — справа аж ніяк не гарантована, а у разі розгрому військ Бонапарта російською армією будь-яким союзникам загарбників-французів навряд чи можна буде позаздрити...
ПРОТИ НАПОЛЕОНА
Перед тим, як перейти зі своєю армією Неман, Наполеон наказав своїм агентам в Україні підняти там повстання. Невідомо, однак, чи знайшлися в Малоросії люди, які взялися його починати. Однак у будь-якому разі прихильники наполеонівської Франції в Україні були надто нечисленними для того, щоб зробити там серйозну політичну «погоду». Незабаром російський імператор Олександр видав указ про утворення в Україні, з метою боротьби з наполеонівськими загарбниками, добровільних козацьких полків. Це був точно розрахований крок, що мав на меті масову підтримку царського престолу з боку українців і повну нейтралізацію серед них бонапартистського впливу. Цей указ викликав серед українського населення справжній ентузіазм, багато в чому замішаний на наївній вірі в те, що царський уряд всерйоз збирається відновити козацькі порядки. До початку осені 1812 року в Україні було вже 19 козацьких полків по 1200 бійців у кожному (з них 15 полків було створено на Лівобережній і чотири — на Правобережній Україні). Цікаво, що цей крок політично розділив численних членів масонських лож України. Якщо масон Лукашевич щиро чекав «Наполеона-визволителя», то інший відомий масон, письменник Іван Котляревський, прийняв досить активну участь у формуванні одного з козацьких полків. Далі був указ царя про утворення в Чернігівській і Полтавській губерніях земського ополчення, до лав якого записалося близько 42 тис. чоловіків. Загалом же кількість українських добровольців, які побажали боротися з наполеонівською навалою як у лавах козаків, так й у лавах ополченців, досягла майже 70 тис. людей. Наполеон та його солдати зіштовхувалися з ними неодноразово — і на Бородінському полі, і на полях боїв у Західній Європі. Так, замість союзного українського повстанського війська, яке керівникові Франції пророкували його не особливо проникливі консультанти, в Україні виникла інша армія, готова завжди боротися проти нього.
УКРАЇНА І ВІЙНА
Було б, однак, перебільшенням стверджувати, що в ході «грози 1812 року» воєнні дії в Україні взагалі не велися. Вже в липні 1812 року австрійські, саксонські та польські війська, якими командували генерали Шварценберг, Реньє та Косинський, у ході свого наступу відтіснили на Схід 3-ю Західну армію російського генерала Тормасова (вона прикривала київський напрямок) і захопили Ковельський, Дубенський, Володимирський і (частково) Луцький повіти. Однак згодом їм так і не вдалося істотно просунутися далі на схід, понад те, окупанти досить швидко зіштовхнулися з малоприємним для них фактом наявності у своєму тилу партизанського руху. А пізніше, уже перебуваючи в Москві, Наполеон з великою прикрістю дізнався про те, що армія Тормасова перейшла в контрнаступ, завдала жорстокої поразки батальйонам генерала Реньє і цілком витиснула наполеонівські війська із захоплених ними повітів.
Поряд із тиском на Україну із заходу, «Велика армія» Наполеона неодноразово атакувала її й із Півночі. Щоправда, для цього французьке військове командування виділяло відносно невеликі сили, і це свідчить про те, що французький імператор усе ще розраховував на малореальну допомогу з боку повстанців України. У липні 1812 року наполеонівські війська з’явилися в Київській та Чернігівській губерніях, маючи намір захопити Київ. Однак завдяки добре організованій обороні російської армії цей наступ був невдовзі зупинений. Пізніше (у вересні та жовтні 1812 року) Наполеон ще двічі повторив цю спробу. Вона коштувала його армії чималих втрат, однак Київ так і не повторив долю «відданої французові» Москви.
