Цього року виповнюється 115 років від дня народження відомого єврейського письменника Шмуеля Йосефа Чачкеса (відомого під псевдонімом Агнон) — одного з численних талановитих людей різних національностей, які народилися на плодючій українській землі. Агнон народився у Східній Галичині, в містечку Бучач у родині, яка вела свій родовід від біблійного пророка Самуїла. З 19 років мешкав на землі Палестини, потім провів кілька років у Німеччині, а 1927 року назавжди оселився в Єрусалимі, незважаючи на постійну небезпеку і невпорядкованість тамтешнього життя. Писати почав з юності — на ідиш та івриті. Це повісті, оповідання, нариси; єдиний роман письменника згорів разом із будинком, підпаленим під час сутичок іудеїв і арабів. 1966 року він став лауреатом Нобелівської премії з літератури. У Нобелівській промові Агнон сказав: «Сам я в очах своїх дуже незначний і ніколи не забував сказаного Давидом: «Всевишній! Не піднімалося серце моє, і не були гордовитими очі мої, і не домагався я того, що вище за мене і для мене недосяжне». Помер письменник 1970 року. Нижче наводимо деякі його думки про себе та про життя.
«Я не належу до людей практичного складу. Навіть якби небеса надали мені вибір, мабуть, я обрав би не діло, а дух. Дух вічний, а кожне діло затуляє інше діло, до того ж за добрими вчинками йдуть погані, а добре діло, як відомо, ніколи не стирає наслідків поганого.
Як свідчить Біблія, не було покоління, за якого добро взяло б гору над злом. Небагато було періодів, коли Закон Божий справді правив єврейським народом. Були лише короткі миті.
Людина, яка живе у царині духу, безсила у сфері практичній. Розум творчий і розум практичний — два різних розуми. Інтелектуал знає не тільки те, що його ідеали на практиці часто нездійсненні, але також те, що дух, прибравши відчутних форм, маліє… У цьому біда історії — і нашої, і всіх народів світу. Немає народу і держави, наміри яких не були б спотворені ними самими.
Між людиною духовного складу і людиною складу практичного немає справжнього контакту, глибинного зв’язку. Бо будь-яка справа закінчується, дух же — нескінченний. Для людини практичного складу існує одна тільки дія, яку, звичайно ж, спостерігає також людина, що живе в царині духу. Але одночасно вона бачить його антитезу, протилежність, а також — протилежність цієї протилежності і так далі. Що чоловік сильніше духом, то більше багатогранною, різнобічною уявляється йому будь-яка справа і все навколишнє.
У минулому слова Бога несли людям пророки. Сьогодні немає у нас іншого джерела, крім Книги, розгорнутої перед нами. Біда, проте, в тому, що у людини практичного складу бракує часу порпатися в Книзі: хвилина їй важливіша за годину, година — важливіша за день, день — важливіший за рік, а рік — важливіший за життя.
Є різні типи інтелектуалів. Один гучно таврує ганьбою незгідних, інший старанно творить, не виходячи зі своєї кімнати, і цим впливає на весь світ.
Неоднарозово мені траплялося бути свідком вчинків, проти яких слід було б піднести голос. Але я мовчав, знаючи, що мене не послухають. Ще наші благословенної пам’яті мудреці вчили: наш обов’язок — сказати те, що почують; говорити ж те, що почуто не буде, марно.
Я уникаю критикувати дії, що відбуваються навіть у мене на очах, якщо знаю, що ці дії — наслідок того, що робилося в минулому. Якщо це мені відомо, я мовчу, бо спроможний зрозуміти так званий перебіг речей. А також те, що саме внаслідок цього природного перебігу речей події відбуваються саме так. Якщо я не можу впливати на світ практичних справ, я поступаюся. Це стосується і великого, і малого.
В одному з написаних мною оповідань такий собі мудрець глупою ніччю обмірковує проповідь, яку має намір виголосити в останню суботу перед Песахом (Великоднем). Він ходить туди і сюди і, вважаючи, що він один, ставить собі вголос запитання, які можуть йому бути задані, і знаходить на них відповіді. «Спитають одне, відповім так; спитають інше, відповім сяк, а якщо спитають ще і про те, відповім ось що...». Раптом зустрічається йому якийсь бідняк і питає: «А якщо я спитаю ось це?» І рабин застиг, розгубившись і не знав, що відповісти. Мораль очевидна: на реальне запитання, що вимагає негайної відповіді, зовсім не так просто відповісти навіть мудрецю.
Не казатиму про інших, скажу про себе. Звичайно, я завжди хотів, щоб єврейська держава була створена, і постійно обмірковував це. Але якби в момент проголошення держави мене спитали: «Проголошувати чи ні? Я злякався б і сказав: «Почекаємо ще років тридцять». Думаю, що будь-яка людина злякалася б, якщо б мала вирішувати таку справу. А Бен-Гуріон, якого я колись даремно недооцінював, не злякався. Взяв і вирішив.
Створення єврейської держави бажали десятки тисяч євреїв. Але навіть серед тих, хто ділом боровся за її створення, багато хто злякався у вирішальний момент. Недаремно благословенної пам’яті мудреці наші вчили: «Діло не може називатися ділом доти, доки воно не завершене».
Така реальність в нашому світі. Не можна сказати, що ця реальність хороша. Як говорив Апти, герой одного з моїх оповідань: «Якби Господь доручив керувати світом мені, я не зміг би зробити це краще, ніж Він».
Письменник користувався надзвичайним успіхом, любов’ю і повагою свого народу. Досить сказати, що при в’їзді на вулицю, де він мешкав, уряд Ізраїлю встановив застережний знак з написом: «Прохання зберігати тишу — Агнон працює!».
