«...НА ВСІХ КОНТИНЕНТАХ, У КОЖНОМУ МОРІ, НА ВСІХ ПОВІТРЯНИХ ПРОСТОРАХ...»
23 лютого 1942 року президент США Ф. Рузвельт у черговому радіозверненні до нації попросив американців покласти перед собою масштабні географічні карти.
«Я збираюся говорити про незнайомі краї, про які більшість ніколи не чула, про місця, котрі нині є полем битви цивілізації»... Далі президент запевнив своїх громадян, що творчий геній Америки «здатен забезпечити перевагу у військових ресурсах, необхідних для кінцевого тріумфу».
Початок 1942 року був непростим для США і в цілому антигітлерівської коаліції. Президентський палац — Білий дім перетворився на командний пункт країни, що воює: посилена охорона, на даху — зенітні гармати...
І зрозуміло: нацистська Німеччина окупувала майже всю Західну Європу: значну частину Франції, Польщу, Бельгію, Нідерланди, Норвегію, південь Європи (крім Іспанії та союзниці Гітлера Італії), інші країни Старого континенту. Досі нерозкритою загадкою історії є відмова німецького командування від вторгнення до Великої Британії (операція «Морський лев»).
Бойові дії велися на Африканському континенті. У вир мілітарного протистояння була втягнута Австралія.
На кілька тисяч кілометрів від Балтики до Чорного моря розтягся нацистсько-радянський фронт.
Складною була й ситуація на тихоокеанських фронтах. Японія, маючи найпотужніший на той час морський флот, могутню авіацію, успішно завойовувала все нові й нові території, насамперед у Китаї.
Підставою для оптимістичного погляду на розвиток подій для лідерів антигітлерівської коаліції стала лише поразка нацистських дивізій під Москвою (грудень 1941 року) й відтоді повільно зростаючий опір ворогові радянських військ.
Але саме в ті вирішальні для майбутнього дні керівники США та Великої Британії заклали основи міжнародної політики, яка дала не лише перемогу, зокрема, у протистоянні з Німеччиною та Японією і їхніми союзниками, але й сприяла утвердженню принципів цивілізованої співпраці народів, які успішно діють і сьогодні.
Зміст нових ідей був у єднанні зусиль спілки (спочатку вживалось визначення «асоціація») націй заради збереження миру по війні. 1 січня 1942 року у Вашингтоні представники США, Великої Британії, СРСР, Китаю та ще 22-х країн підписали «Декларацію Об’єднаних Націй» — перший крок до створення ООН (1945). Назву, народжену Ф. Рузвельтом, підтримав В. Черчілль, процитувавши рядки Джорджа Байрона з поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» про Меч союзу народів, що врятував Свободу й є кращою гарантією Закону.
У Статуті ООН декларувалося: «Ми, народи Об’єднаних Націй, сповнені рішучості врятувати майбутні покоління від жахів війни, котра двічі за нашого життя принесла людству невимовне горе, прагнемо знову утвердити віру в основні права і свободи людини».
Пропонована публікація присвячена українській участі у тогочасних подіях, адже УРСР разом з СРСР та БРСР стала державою-фундатором ООН (іншими словами — юридично незалежною!), а громадяни УРСР та вихідці з України воювали в армії не лише СРСР, але й, зокрема, США та Канади.
Оскільки нам відома історія Великої Вітчизняної — війни нацистської Німеччини та сталінського Радянського Союзу, розширимо інформаційний виднокіл над ІІ світовою війною, учасниками якої були 61 держава. До антигітлерівської коаліції входили СРСР, США, Велика Британія, Франція, Китай, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Бельгія, Бразилія, Мексика, Аргентина, Чилі... У ході війни до коаліції приєдналися Іран, Ірак, Італія, Фінляндія та інші держави.
Союзниками Німеччини та Японії були у першу чергу окуповані ними країни Східної Європи та Південно-Східної Азії.
Безпосередню участь у бойових діях взяли 37 держав, на території яких проживало 80 відсотків населення Землі (людські втрати обчислюються 70-ма мільйонами життів військовослужбовців та цивільних). Решта країн допомагали своїм союзникам поставками зброї, стратегічної сировини та продовольства. Значну частину складає група держав, котрі лише декларували свою участь у світовому військово-політичному конфлікті.
Найжорстокішим було протистояння на німецько-радянському фронті. Й це зрозуміло, адже бойові дії велися на густонаселених територіях.
Крім східноєвропейського фронту, бойові дії велися на західноєвропейському театрі війни, середземноморському, африканському та тихоокеанському.
Ми звикли до офіційних історичних дат: ІІ Світова почалася 1 вересня 1939-го, а закінчилася 2 вересня 1945 року. Та насправді задовго до масштабних військових операцій збройні конфлікти спалахували з жовтня 1935 року, коли фашистська Італія окупувала Ефіопію. Наступного року Німеччина приєднала до себе Рейнську демілітаризовану зону.
25 листопада 1936-го Німеччина та Японія уклали Антикомінтернівський пакт для боротьби проти поширення у світі комуністичної ідеології та проти європейсько-американської колоніальної експансії у Південно-Східній Азії, де безсумнівним лідером вважала себе Японія (частина сучасних китайських істориків вважають, що ІІ світова розпочалася 7 липня 1937 року, коли японські війська заволоділи значними територіями в Китаї).
Отже, до вторгнення в Польщу (узгодженого з Кремлем) Німеччина приєднала до своїх володінь Австрію, Судетську область, пізніше всю Чехословаччину.
Відповідно діяла і Японія: окупація Маньчжурії та Північного Китаю (1931), загальний наступ на Китай...
Не залишився пасивним спостерігачем світових подій і СРСР: зіткнення з японцями в Монголії, приєднання Західної України та Західної Білорусії, а пізніше країн Балтики, Бесарабії та Північної Буковини.
30 листопада 1939 року Радянський Союз розпочав війну з Фінляндією, за що його виключили з Ліги Націй, створеної після І світової заради торжества політики миру на Землі.
Образно кажучи, фактично І світова поступово трансформувалася у ІІ світову війну.
7 ГРУДНЯ 1941 РОКУ. ПЬОРЛ-ХАРБОР
Японія тисячоліття не знала воєнних поразок. І перші перемоги нацистської Німеччини у війні з СРСР народили у Токіо хибне переконання, що настав час скористатися із сприятливої, як вважалося, світової ситуації (нагадаємо, що 1941 року Японія уклала з СРСР пакт про нейтралітет і ненапад). Вибір випав на основну тихоокеанську американську військово-морську базу Пьорл-Харбор (база діє й сьогодні, тут же розміщено штаб-квартиру американського флоту).
Перша хвиля японських бомбардувальників склала 183 літаки, друга — 171.
Підступна атака була успішною: загинуло 2 403 американських військових, 1 178 одержали поранення. Тихоокеанський флот США вийшов з ладу на півроку. Щоправда, жоден з американських авіаносців не постраждав, оскільки вони напередодні були виведені з Пьорл-Харбору (на жаль, у нас немає можливості детальніше зупинитися на підступному японському нападі, зауважимо лише, що передусім саме цей віроломний крок пізніше викликав атаку-відповідь з боку США: атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі 1945 року, мотивоване прискоренням завершення ІІ світової війни).
До речі, Японія давно була готова до масштабної наступальної операції, адже мала десять авіаносців, десять лінкорів, 37 крейсерів, 110 есмінців, 63 підводні човни. Авіація підпорядковувалася морфлоту: понад п’ять тисяч літаків, з них 575 базувалися на авіаносцях. Збройні сили нараховували 2,5 мільйона чоловік.
Дізнавшись про атаку на Пьорл-Харбор, А. Гітлер відверто радів: «Тепер ми не можемо програти у війні. З нами союзник, котрий не знав поразок три тисячі років».
Але, як це стало зрозуміло пізніше, насправді головним наслідком віроломного нападу був виграш антигітлерівської коаліції — у світову війну, що вже тривала три роки, вступили США.
Успішно вийшовши з економічної кризи 1930-х років, заокеанський колос зберігав нейтралітет (як відомо, другий фронт західні союзники СРСР відкрили лише 6 червня 1944 року, коли радянські війська фактично успішно завершували розгром нацистської Німеччини), прямо не втручаючись у хід глобальної війни, що повністю підтримувало американське суспільство. Щоправда, слід зауважити, що президент Ф. Рузвельт та його однодумці розуміли, що наслідки війни можуть різко змінити повоєнний світ і що саме США зможуть одержати найпереконливіші шанси вийти у світові лідери.
Ще 11 березня 1941 року Конгрес США після жорстких дебатів прийняв закон про ленд-ліз, що дозволяло країні, будучи офіційно нейтральною, стати, як висловився Ф. Рузвельт, «арсеналом демократії» у війні проти нацистської Німеччини. Ленд-ліз (надання у борг чи оренду зброї, стратегічної сировини, продовольства тощо країнам антигітлерівської коаліції), зрозуміло, сприяв економічному розвитку США, але був украй необхідним, зокрема СРСР. Маршал Г. Жуков прямо наголошував, що «американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми не могли формувати свої резерви і просто не могли продовжувати війну... У нас не було вибухівки, пороху. Не було можливості виготовляти гвинтівкові набої. Американці по-справжньому виручили нас із порохом та вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі! Хіба могли б ми так швидко налагодити виробництво танків, коли б не американська допомога...». В СРСР із США було доставлено, зокрема, близько 20-ти тисяч сучасних літаків (знаменитий радянський пілот О. Покришкін воював на заокеанській «Аерокобрі»), до десяти тисяч танків, 445 радіолокаторів, 7 784 двигуни для кораблів, мільйони фунтів динаміту, тротилу, 15,5 мільйона пар армійського взуття тощо. Особливо важливими були поставки автомобілів (376 тисяч вантажних — насамперед відомих «Студебекерів», на платформах яких монтувалися ракетні установки «Катюші»).
Крім надання ленд-лізу, США розглядали можливості направити до СРСР контингент військ, котрий би пліч-о-пліч з радянськими дивізіями протистояв нацистській Німеччині безпосередньо на Східному фронті.
Отже, після радянської перемоги під Москвою взимку 1941 року японська атака на Пьорл-Харбор у кінці 1941-го стала подією, що кардинально змінила хід ІІ світової війни. В. Черчілль у ті дні записав: «Тепер я знав, що Сполучені Штати занурилися у війну по перенісся і будуть у ній до кінця... Я пішов до ліжка і спав сном врятованої та сповненої подяки людини». Ще у 10-ті роки ХХ століття міністр іноземних справ Великої Британії Е. Грей говорив молодому Черчіллю: «Сполучені Штати — це гігантська топка. Досить лише розпалити її — і вона дасть енергію, котрій немає меж».
Одночасно зі США війну Японії оголосили Велика Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія і ще кілька держав, серед них Венесуела.
США збільшили свої витрати на оборону до 109-ти мільярдів доларів (жодна країна світу не могла собі таке дозволити), внаслідок чого з війни заокеанський колос вийшов не лише переможцем, але й лідером у галузі новітніх технологій (економіка одержала кошти, промисловість — колосальні замовлення, люди- робочі місця). Але 1942 року американські позиції на Тихоокеанському фронті були занадто вразливими. Командуючий військами генерал Д. Макартур не зміг стримати шалений японський натиск й віддав військам наказ відступати.
Щоправда, він дав обіцянку обов’язково повернутися на Філіппіни, що й сталося, але лише через три роки.
БРИГАДНИЙ ГЕНЕРАЛ С.МЕЛЬНИК ВІДКРИВ СВІТУ ЖАХИ БАТААНУ
Серед полонених на Філіппінах опинився й американський офіцер Степан Мельник.
Народився він у Східній Україні 22 листопада 1907 року, емігрував до Америки разом з батьками. У 18-річному віці потрапив до війська і 1928 року став курсантом найпрестижнішого військового закладу США — Вест-Пойнтської академії.
Восени 1939 року лейтенант С. Мельник розпочав службу в острівному бастіоні Коррегідор у затоці Маніли. 1941 року його перевели до штабу Д. Макартура в Манілі.
Батальйон капітана С. Мельника воював мужньо, але сили були нерівними.
У полоні С. Мельник не припинив опору ворогу — дав про себе знати слов’янський характер офіцера.
До речі, в цих же місцях воював також інший виходець з України підполковник армії США Федір Калакука — перший з українців, котрий закінчив Вест-Пойнтську академію. У боях за Коррегідор він загинув, посмертно нагороджений високими бойовими нагородами США, зокрема «Медаллю заслуги» та «Пурпуровим серцем».
Майже рік С. Мельник перебував у полоні: японці як могли знущалися над заручниками (наприклад, тренувалися в шаблевих «змаганнях», використовуючи свої беззахисні жертви як противників, вбивали ослаблих та хворих тощо).
До речі, в традиціях японської армії відсутнє поняття «полонений» — мається на увазі, що солдат імператора не має права здаватися противникові. Звідси відомий ритуал самовбивства.
Японія, як і нацистська Німеччина, ігнорувала міжнародні угоди щодо полонених.
Особлива жорстокість щодо американських військових виявилася у відомому «Марші смерті», котрий окупанти влаштували на Батаані. Кілька тисяч бранців були відправлені в табір, котрий розташовувався за сотню кілометрів. Людей не тільки не годували — забороняли навіть пити воду з калюж... Загинуло понад десять тисяч чоловік.
«Філіппінський щоденник. 1939—1945» С. Мельника став першою книжкою, що відкрила світу звірства японських окупантів (журнал «Лайф» у лютому 1944 року присвятив нашому землякові свої сторінки).
С. Мельник організував втечу з табору смерті: американські солдати потрапили до філіппінських партизан і півроку воювали з ворогом. Врешті патріотам вдалося зв’язатися з своїми, і підводний човен США доставив їх додому.
Після тривалого лікування полковник С. Мельник повернувся на військову службу, зокрема, він служив у європейському командуванні США в Парижі. Служив у повоєнній Німеччині. Повернувшись до США, командував військовим училищем протиповітряної оборони.
Пішов з життя ветеран-герой 1 січня 1994 року.
Серед численних нагород бригадного генерала С. Мельника одна з високих військових відзнак США — «Хрест заслуги» (другий за статусом після найвищої нагороди — «Медаль пошани»).
Зауважмо, що остання із названих американських нагород відповідає званню Героя Радянського Союзу. З семи мільйонів українців, які воювали в радянській армії, Героями Радянського Союзу стали понад дві тисячі чоловік.
Не можна не згадати ще одного визначного вихідця з України, котрий воював на Тихоокеанському фронті — чотиризіркового генерала С. Яскілку (у 70-ті роки минулого століття — один з очільників корпусу морської піхоти США), удостоєного не одного десятка високих військових нагород. Він молодим лейтенантом відзначився мужністю на антияпонському фронті.
«СТЯГИ БАТЬКІВ»
Мабуть, важко знайти у нас таких, хто не бачив фотознімок московського фотокореспондента ТАРС (Телеграфне агентство Радянського Союзу) Євгена Халдея, на якому увічнено встановлення прапора Перемоги над рейхстагом. Але швидше всього лише одиницям відомий інший не менш знаменитий знімок «Підняття прапору на Іводжимі»: цим фото захоплюються американці від школярів до літніх людей. Автор історичної світлини — американський військовий фотокореспондент Джо Розенталь (лауреат Пулітцерівської премії, 1945). Скульптор Фелікс де Велдон надихнувся творчою удачею колеги (опубліковане в журналі «Лайф» фото Д. Розенталя обійшло весь світ) й використав її, створивши величний монумент на честь морських піхотинців США. Пам’ятник височить на Арлінгтонському меморіальному кладовищі у Вашингтоні.
Одним з шести морських піхотинців, які встановлюють історичне знамено, став Михайло Стренк — словацький лемко-українець. Він народився 10 листопада 1919 року в емігрантській американській родині, батько якої працював на вугільній копальні. Від 1939 року М. Стренк проходив військову службу у морській піхоті. 1945 року був включений у 5-ту дивізію, котра повинна була здобути Іводжиму — острів, аеродроми котрого планували використати для бомбардування Токіо та головних японських островів.
Це була друга за масштабом хвиля американського наступу на Тихому океані — генерал Д. Макартур таки тримав своє слово повернутися.
На четвертий день запеклих боїв на Іводжимі шестеро морських піхотинців встановили на вершині острова американський прапор.
А через два тижні по тому сержант М. Стренк загинув.
Фотознімок, книги (бестселлери!), фільми — все це принесло не лише популярність і героям, і тим, хто відкрив їх світові: офіційна назва монументу живе у документах, а вдячні американці називають арлингтонський монумент «Стяги батьків».
Додам кілька абзаців щодо творців знаменитих фотознімків. З Є. Халдеєм все зрозуміло — народився у Донецьку, став фотохудожником. 1995 року на Міжнародному фестивалі у Франції удостоєний титула «Рицар ордена мистецтва і літератури».
З Д. Розенталем справа виявилась складнішою. У його документальній біографії говориться, що родина прибула до Америки «з Росії» (а це може бути й Польща, й Білорусія, й Україна, й інші країни). Сьогодні можна упевнено твердити, що Розенталі вирушили за океан з нашої Одеси.
Стяги батьків — символ мужності й патріотизму близький і американцям, й українцям, і всім, хто поділяє слова Ф. Рузвельта, котрий сказав 29 грудня 1940 року: «Ми повинні стати великим арсеналом демократії. Для нас це так же важливо, як і сама війна».
Після цих слів логічно додати: і в ІІІ тисячолітті належить знати вітчизняну історію — а це не лише ті події, котрі в СРСР та Російській Федерації мають назву Велика Вітчизняна війна. Безкомпромісна боротьба за мир йшла і в Європі, і на Тихому океані (СРСР розгромив японські війська не лише в Китаї, але й на Далекому Сході: на Сахаліні, Курилах), і в Африці...
ПОДОЛЯНКА — ОДНА З АВТОРІВ ЯПОНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ
Перемога над нацистською Німеччиною та імператорською Японією поставила перед світовою громадськістю та політиками не менш складне завдання: створити систему міжнародних гарантій і запобігання відродженню тоталітарних великодержавних ідеологій (саме тому, що до антигітлерівської коаліції входили демократичні західні держави та тоталітарний сталінський СРСР, було непросто вирішувати важливі для майбутньої перемоги проблеми).
Особлива ситуація створилася в Японії, суспільство якої не могло уявити існування держави без проімперської орієнтації. До війни в країні діяла Конституція 1889 року. Згідно з нею, імператор мав абсолютно необмежені права, його воля і дії нічим не були лімітовані. Зокрема, в Японії не було інституту громадянства, а були тільки безправні піддані тощо.
Представлений японською групою правників та політиків проект післявоєнної Конституції не міг бути прийнятий, оскільки він представляв собою «косметизований» варіант 1889 року, насамперед не передбачав утвердження в Японії демократії й антимілітаризму — навпаки, захищав імператорський трон, минулу систему влади.
Генерал Д. Макартур діяв рішуче: в короткий термін американці створили конституційну асамблею, котра винесла на обговорення новий варіант.
До складу асамблеї входила єдина жінка — Беата Сирота, батько якої — відомий музикант Лео Сирота, за походженням з Кам’янця-Подільського.
Б.Сирота розробляла розділи майбутньої японської Конституції, що стосуються прав жінок. Вона вважала це важливим, адже у феодальній Японії соціальний статус жінок був дуже низьким.
Обговорення проекту проходило у бурхливих дискусіях, але коли дійшло до розділів, які пропонувала Б. Сирота, її опоненти були обеззброєні лише одним іронічним зауваженням керівника конституційного комітету: «Ці статті написані пані Сиротою. Вона виховувалася в Японії, добре знає країну, її традиції, тому сперечатися не будемо». Японські представники й справді не заперечували жінці.
Між іншим, Конституція Японії, створена 1946 року, діє без поправок до сьогодні. Демократична східна країна — один із світових лідерів. Щоправда, хоча їй заборонено мати збройні сили, сьогодні в Японії є Корпус оборони (фактично армія), на утримання якого витрачається один відсоток держбюджету (уявімо, яка це сума, якщо Японія належить до найрозвиненіших держав світу).
Беата Сирота-Гордон живе у США, продовжує справу свого життя — боротьбу за права жінок.
До речі, офіційна інформація про історію створення нинішньої Конституції Японії з’явилася лише 1952 року (окупаційні війська США тоді залишили територію свого колишнього противника), а детальну розповідь про це оприлюднено лише 1994 року.
Б. Сирота-Гордон відвідує Японію, уряд якої оцінив її вклад у формування основного закону країни високою нагородою.
***
В Нью-Йорку у Томпкінс-сквері встановлено пам’ятник полеглим у боях за свободу українсько-американським військовослужбовцям. Серед тих, хто віддавав і віддає шану героям, немало їхніх співвітчизників — вихідців із України: колишній головнокомандуючий військово-морськими силами США, адмірал Дж. Бурда, генерал-лейтенант Д. Веселий, генерал-майор С. Генега, бригадні генерали Я. Гладкий та Д. Гнатишин, генерал-майор Д. Дубик, донедавна заступник начальника медичної служби сухопутних військ армії США бригадний генерал Р. Зайчук, генерал-лейтенант М. Кравців, віце-адмірал А. Конечний, адмірал В. Лукаш (один з особистих лікарів президентів Д. Картера та Д. Форда), адмірал Т. Марф’як, генерал-майор Т. Малишенко, бригадні генерали Ф. Малий та М. Остапенко, генерал-майор В. Ткач (один із особистих лікарів президента Р. Ніксона) та інші їхні колеги.
