Надія Віталіївна Суровцова, жінка незвичайної долі, відома серед української еліти як перекладач і громадський діяч (вона володіла двома європейськими мовами — французькою та німецькою). За Центральної Ради Надія працювала діловодом Секретаріату закордонних справ, пізніше завідувачкою відділом Секретаріату закордонних справ. Інколи секретарювала при голові Центральної Ради М.С.Грушевському. За Гетьманату вона — начальник дипломатичного відділу Міністерства закордонних справ. Готувала акредитацію чужоземних послів та їх зустрічі з міністрами.
За Директорії наприкінці 1918 року Суровцова — секретар інформаційного бюро дипломатичної місії Української Народної Республіки. У 1919—1925 роках Надія Віталіївна перебувала в еміграції у Відні. Там вона завершила вищу освіту, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький й ідея української державності» на ступінь доктора філософії. Через розчарування в житті української еміграції її переконання еволюціонували в бік радянської влади. 1924 року Надія вступила до компартії Австрії, співробітничала в лівих газетах. У квітні 1925 року Суровцова повернулася до Москви, а потім до Харкова. Займалася літературною працею. 1926 року харківське ДПУ пропонує їй стати секретним співробітником. Жінка відмовилася. 23 листопада 1927 року її арештували і відправили в Москву на Луб’янку. Знову були умовляння самого Ягоди та Артузова піти на таємну співпрацю. Рішуча відмова, а за нею жорстоке рішення: п’ять років ув’язнення в одиночному ізоляторі. За кордоном навіть поширилися чутки, що Н.Суровцову розстріляли. У варшавській газеті «Українська нива» був надрукований некролог. Але вона лишилася живою. За підрахунками історика Ярослава Дашкевича, таким є остаточний підсумок її страждань: 13 років ув’язнення, з них п’ять в одиночній камері Ярославського ізолятора, 16 років заслання, з них вісім за присудами, решта без права виїзду. Усього 29 років невільницького життя, повного цькувань, поневірянь і переслідувань — третина її земної дороги. Померла Н.В.Суровцова 13 квітня 1985 року в Умані, де й похована.
Серед страдницьких рокiв, проведених по таборах, ізоляторах, карцерах Луб’янки, Бутирки, Ярославської в’язницi і на Колимі, вартим особливої уваги є «архангельське «вікно» (1933—1937 рр.) , в якому Надія Віталіївна Суровцова провела свою «п’ятирічку» наруги, топтання й знущання не лише над тілом, а й духом і волею її переконань. Арештована у Харкові 1927 року, Н. Суровцова змогла повернутися на Україну лише в 1957 році, не знаючи навіть про те, що відбувся ХХ з’їзд Компартії, на якому було викрито і засуджено культ особи Сталіна, і таким, як вона, вже настала пора повертатися на рідну землю, на Україну.
П’ять років архангельського заслання — і ні слова про свою гірку долю в «Спогадах» (видавництво іменi Олени Теліги, К., 1996). Лише у примітці читаємо: «Три роки заслання, рік волі, рік тюрми — все в Архангельську». (С. 261). Правда, збереглося шість листів, написаних Суровцовою в Архангельську до колишньої вчительки Кіри Іванівни Данилової. У них вона дуже мало пише про себе, і за скупими рядками одкровення можна лише здогадатися про настрій і переживання цієї мужньої жінки. Здавалося, наближався кінець строку заслання, але мало оптимізму вiдчувається в її рядках: «Про себе також нічого веселого писати не можу. Навіть мій стандартний оптимізм якось притупився — своє горе, знегоди перетерпіти легше, а розсіяна довкола туга й жах інших чомусь пригнічує сильніше. Зараз, в основному, це безробіття. Підеш у бюро — щось ніби біржа праці — і ні з того ні з сього розплачешся. І зло бере — теоретично ж я міркую живо, а на практиці не можу витерпіти чужих страждань», — пише вона в листі від 30.11.1935 р.
Вона чекала закінчення заслання майбутнього чоловіка Дмитра Львовича Олицького. Мріяла про одруження, про те, щоб виїхати кудись уже з власної волі. А поки доводилося займатись з маленькими дошкільнятами, навчати їх мови, бо таких, хто міг би вчити дітей, небагато. І далі трагічно-болюче і суто жіноче: «Мене дітки люблять, я їх. В цілому. Мабуть, для мене ще гірше — тому що любити чужих дітей, коли не маєш своїх, важко. Тим більше, що своїх немає не з власної волі, а «силою історичних подій». І наступний лист, написаний після першого, повідомляє про втому та проблеми з серцем. І знову теж щиросердне: «Про себе сказати майже нічого. Працюю, уроки є, більш менш, але завжди (не наврочити б!) достатньо, щоб прожити» (24.06.1935 р.).
12 листопада 1935 р. Н.Суровцова зареєструвала шлюб iз Д.Л.Олицьким в архангельському ЗАГСі. І зрозуміло: душа її, сповнена найпрекрасніших почуттів, захлиналася від радості так, що не могла сказати більше того, що написала К.І.Даниловій: «Мила, рідненька! У цей день мені хочеться міцно, міцно обійняти Вас або хоч сказати про це. От і все — від північної дочки» (1.12.1935 р.).
Архангельська «п’ятирічка» дуже скупа на листи і факти. Багато листів спалено, багато не дійшло до нас, бо кожна листівка, записка суворо перевірялися каральними органами, і те, що написано в листах, — то невеличка крихітка великого айсберга, наче піщинка в архангельському «вікні».
Пишучи свої мемуари, Н.Суровцова зізналася, що вони продиктовані «потребою правди». Саме так вона хотіла повідати всю правду про себе. Але всієї правди так і не дізналися. Бо у спогадах її багато прогалин. І саме цей проміжок у певній мірі заповнив історик з Архангельська Юрій Дойков, який щойно видав невеличку книжечку «Надія Суровцова. На засланні в Архангельську (1933—1937)».
Перший розділ книжки займають вже згадувані листи Н.Суровцової до Кіри Іванівни Данилової. Власне, це оригінали листів, надісланих автору з Києва Лесею Падун- Лук’яновою ще в 1997 році. У книжковому оформленні ці листи побачили світ через чотири роки у видавництві іменi Олени Теліги. Листи — це єдина ниточка, що зв’язувала невільницю з волею. Вони сповнені роздумів, мрій, переживань, уболівань за долю родини своєї вчительки, яка єдина листувалася з Н.Суровцовою протягом тривалого періоду і підтримувала її, чим тільки могла. Але з архангельських листів мало видно життя у чужому холодному краї. Значно панорамнішу картину розкриває історик у своєму дослідженні. Дотримуючись букви документа, він розглядає справу Н.Суровцової-Олицької і долі людей, що були пов’язані з нею. Таким чином дізнаємося, що три роки заслання Надія Віталіївна працювала коректором у друкарні іменi Склепіна та науковим співробітником краєзнавчого музею. Але доноси і переслідування вносили гіркі й болючі поправки у її долю. Лише сім місяців Надія Суровцова і Дмитро Олицький жили разом в одній квартирі, куди приходили інші засланці з України. А це вже була підстава для того, щоб у недремних її сторожів з’явилася справа «Української кортрреволюційної націоналістичної групи в Архангельську». До неї належали П.А.Христюк, брати Євген і Микола Филиповичі — учасники кооперативного руху, галицький літератор П.Ю.Оленченко і його дружина О.П.Яковлева, харків’янин П.І.Цапенко і Н.В.Суровцова. Після її арешту почалися допити: настійлива вимога розповісти про контрреволюційну діяльність.
Вісім допитів витримала Н.Суровцова. Відповідь її була категоричною: «Ні. Винуватою себе не вважаю. Ніякої контрреволюційної діяльності я за період мого перебування в Архангельську не проводила. Із засланцями троцькістами, «правими» есерами та українськими націоналістами я була лише знайома. І знайомство це мало суто побутовий характер». У «справі» збереглася заява від 5 лютого 1937 року, написана рукою Н.В.Суровцової в Москву на адресу Особливої наради НКВС СРСР, в якій вона залишалась такою наполегливою і невідступною: «Моє життя за весь час заслання в Архангельську було цілком лояльним і присвячене виключно сім’ї та роботі. Після закінчення строку я лишилася в Архангельську, бо тут відбував свій строк заслання мій чоловік — Д.Л.Олицький, крім нього у мене немає нікого на світі». Певно, слідство тривало довго, бо лише 3 вересня 1937 року Особлива нарада НКВС СРСР винесла вирок у справі «Української націоналістичної групи в Архангельську». Христюку та Євгену Филиповичу — вiсiм років таборів, Н.Суровцовій-Олицькій, Миколі Филиповичу, О.П.Яковлевій, П.Ю. Оленченко, П.І.Цапенку — п’ять років таборів.
Відкрите «вікно» архангельського «відпочинку» Надії Суровцової — то сувора правда життя незламної українки, образ якої з документальних свідчень постає нiби пам’ятник вірної дочки України.
