«Родной стране на славу,
Врагам своим на страх
Рекорды перекроем
В колхозе на полях».
ВСТУП
Під час зміни історичних формацій завжди скидають колишніх кумирів. Слід сказати, часто заслужено. На радянському Олімпі справді вистачало дутих авторитетів, які поза лінією партії або ідеологічного контексту, опинившись без підтримки чергового вождя, у звичайному житті виявлялися посередніми. Є й інші — наприклад, ударниця-буряківниця Марія Демченко. Її, на відміну від вождів, ніхто й не мав наміру скидати. Про неї просто забули...
1747 року німецький хімік Маркграф виділив із буряка — та й то, як кажуть, задля цікавості — білу кристалічну речовину. А коли спробував на смак, вона виявилася солодкою, як цукор, видобутий із тростини. Дуже здивований цим, учений поспішив поділитися своєю знахідкою з найближчими колегами й учнями. Всі вони, у прямому сенсі слова, насолодилися цим відкриттям. Однак лише 1802 року німці збудували примітивну цукроварню, що виробляла... відро цукру на день.
За часів Наполеона у зв’язку з припиненням поставок цукру з цукрової тростини з Азії хутко почали будувати кілька цукрових заводів, одночасно посилено займаючись вирощуванням буряка. Росія, розгромивши наполеонівські війська, як один із трофеїв узяла на озброєння технологію, що принесла їй славу держави-виробника цукру — 1830 року в країні було вже 20 цукрових заводів.
До першого цукрового синдикату, створеного 1887 року, ввійшли 117 бурякоцукрових заводів, більшість із яких була в Україні. Половина належала дворянам, князям і графам: Бобринським, Браницьким, Потоцьким та іншим. Решту заводів збудували «нові підприємці» — брати Терещенки, Бродський, Харитоненко та інші. Багато років потому, 1912 р., на З’їзді уповноважених дворянських громад про них говорили так: «Ми бачимо цукрозаводчиків, які потрапили у дворянство із селян. Ми знали їхніх батьків і дідів, які були орачами й пастухами, а нині їхні діти вже є потомственими дворянами і разом із тим у чинах генеральських». Традиція жива — наша владна еліта, звісно, не орачі й пастухи, але переважно «від землі», має свій бізнес і одночасно міністерські, генеральські або парламентські чини.
Є і цукрозаводчики — куди ж без них!
Здається, у фільмі М. Ромма «Ленін у 1918 році» вождь і Дзержинський п’ють морквяний чай, як тоді казали, «вприглядку», тобто не кидаючи цукру, а дивлячись на нього під час чаювання. Життя без цукру тривало аж до НЕПу — саме тоді укладаються контракти на імпорт цукру з тростини, і потреба в солодкому продукті майже задовольняється. Солодше жити не стало й після завершення першого п’ятирічного плану розвитку господарства, який хоча й перетворив СРСР із країни, що ввозить обладнання, на країну, яка виробляє це обладнання, проте не вирішив проблеми забезпечення продовольством.
Усе тому, що головним і очевидним каменем спотикання для більшовиків було сільське господарство. План у цьому випадку залежав «від дощику», вибір для планування саме п’ятирічного терміну виправдовувався тим, що за цей період погані й хороші урожаї, чергуючись, врівноважать один одного, і розрахунки, зроблені на підставі усереднених цифр, будуть справедливими. Щоправда, ще більшою перешкодою, ніж дощик, виявлялася непередбачувана поведінка селян, у більшості своїй постійно голодних. Ушановуючи пам’ять жертв Голодомору, нагадаю про життя селян надголодь і за царя — в період із 1851 по 1911 роки — сорок років були неврожайними й голодними! За офіційною статистикою тих років у зарубіжних джерелах зазначалося: 1891 року в Росії від голоду загинуло понад два мільйони осіб, 1900—1903 рр. — три мільйони, 1911 року — при уряді Столипіна — майже два мільйони осіб. А чого вартий указ Миколи II, сама назва якого говорить про безпорадність царського уряду: «Про приготування хліба з барди й солом’яного борошна як таких, що можуть замінити вживання житнього хліба»?
Можна багато сперечатися про аграрну реформу Столипіна, хазяйновитість куркулів або шкоду колгоспів. Але колективізація пропагувалася й насаджувалася більшовиками як форма «порятунку» (в тому числі, як виявилося, й терором!) основної маси селянства від елементарного багаторічного недоїдання, від опухання у неврожайні роки, нескінченних хвороб, високої смертності, зниження народжуваності, взагалі всього того, що несе голод. Але нарівні зі створенням колгоспів на селі потрібні були такі зрозумілі та прості форми пробудження інтересу до результатів праці на землі, як соціалістичне змагання, стаханівський рух.
На II Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників у лютому 1935 року Марія Демченко з колгоспу «Комінтерн» (тоді Київської області), ланка якої 1934 року виростила 468 центнерів цукрового буряка з гектара, на репліку Й. В. Сталіна, чи може вона зібрати ще більше, заявила про п’ятсот. І це тоді, коли середній урожай буряка в Україні не перевищував 131 центнер!
Сталін витримав паузу. «Я розумію, — сказав він, — що ви дуже дбаєте про колгоспний лад, про колгоспне господарство. Але хіба всі колгоспники такі, як ви? Ви ж меншина у колгоспах. Більшість трохи інакше думає. З цим треба рахуватися чи ні? Я гадаю, що треба рахуватися».
Проте Демченко вже не могла зупинитися.
Повернувшись до рідного Старосілля на Черкащині, розповівши про зустрічі у Кремлі, Демченко несподівано знайшла підтвердження сталінських слів — вона не побачила особливої радості й ентузіазму у своїй ланці. Дівчата сиділи мовчки, і її сяючий погляд натикався на пустоту. Наступного дня вона поділилася враженнями й міркуваннями з Мариною Гнатенко, яка також була ланковою. Та зойкнула і схопилася долонями за палаючі щоки: «А якщо неврожай?» Дійсно, у сніговому лютому якось не думалося про літню спеку, засуху й проклятого довгоносика.
Якби я писав цей матеріал за радянських часів, то направив би Марію до секретаря парторганізації або до райкому комсомолу. А там би вже знайшли, як вийти зі становища! Але об’єктивність і документальність вимагають правди, а вона не завжди в золоті фанфар, шовках знамен і з партквитком. Тим паче, коли йдеться про село.
Отож після обіцянок Сталіну в ланці Демченко з восьми дівчат лишилася половина — вони елементарно злякалися. Нагадаю читачам, що був тоді 1935 рік, і Головне управління таборів НКВС уже працювало в напруженому ритмі, збираючи до своїх бараків троцькістів і зінов’євців, «колишніх» і куркулів. «Правда» у своїх публікаціях розповіла про почин буряківників України, й ініціативу взяли на контроль у ЦК ВКП(б). Про те, щоб не виконати обіцянку Сталіну, не могло бути й мови. Тим більше, що у виступі Демченко клятвено пообіцяла перевиконати план зі збирання буряка не лише Сталіну, але й «нашому улюбленому Будьонному, командиру Червоної Армії товаришу Ворошилову, товаришу Постишеву й усім іншим вождям!»
Ось так!
Якщо становлення Олексія Стаханова як героя першої п’ятирічки сталося за п’ять годин і 45 хвилин — за одну зміну в кадієвському забої він видобув 102 т вугілля, у 14 раз перевищивши норму, то у буряківників усе розтяглося в часі. Вся робота на буряковому полі в ті роки виконувалася вручну, крім оранки, культивації та посіву. Рихлити, проріджувати, копати канави для збору довгоносика, виривати важкі коренеплоди після підкопування, складати докупи, очищати буряки від землі й бадилля, вантажити на підводи для відвезення на цукровий завод — усе це на бідних дівчачих руках із весни й до осінньої сльоти, дощів і перших холодів.
Навіть писати важко про це, а вони вже у лютому збиралися вдосвіта, брали підводи з колгоспу й ходили по дворах: збирали у селян попіл із печей, курячий послід, і, даруйте, лайно з нужників для того, аби навесні, під культивацію, розкидати всю цю гидоту на відведених для ланки ділянках. Після такої каторжної роботи Демченко приходила ввечері додому з червоними очима, тому що якщо ніс від запахів дівчата закривали домотканими хустками, то очі від попелу закрити було нічим.
Минуло сто два дні після посівної. Над Старосіллям не пролилося жодної краплини дощу. Вигоріла трава, земля під деревами була посипана мертвим листям. Зеленіло лише бурякове поле: щодня школярі, вишикувавшись ланцюжком, передавали відра з водою з річки Вільшанка, яка також звузилася через засуху і перетворилася на струмок. Марія з дівчатами в цей час замочували в мелясному сиропі рядно, щоб на ніч розкласти його в міжряддях — ворог буряка, довгоносик, ішов на солодке зав’язав. Інакше кажучи, в ті часи зі шкідниками вміло «боротися» тільки НКВД. Антисектицидів не було, Всесоюзна академія сільського господарства до цього ще не дійшла.
Буряк викинув уже п’ять листочків, коли вдарили заморозки.
Можна багато розмірковувати про мінливість життя за Сталіна. Знаходяться окремі «філософи», які заперечують тиранію і вихваляють абсолютно все, що відбувалося тоді. А я можу сказати: якщо у звичайному житті все задумане можна здійснити людськими зусиллями, то все записане в перших п’ятирічних планах можна було здійснити лише надлюдськими. Як можна активувати ці зусилля? Зараз, звісно, грошима — та й то не завжди. А тоді...
Ланка Марії Демченко зібрала рекордний урожай, перевиконавши дану Сталіну обіцянку — 523 центнери буряка з гектара. Марія була обрана депутатом Верховної Ради СРСР Першого скликання; її нагородили орденом Леніна, а ланку у складі Ярини Ткаченко, Пріськи Савченко та сестри Демченко, Домахи — місячними колгоспними поросятами. Орден отримала й ланкова Марина Гнатенко, яка також стала п’ятисотенницею і відстала у змаганні з Демченко лише на 12 центнерів. Усі колгоспи СРСР, які сіяли буряки, отримали взірець для наслідування, планку, яку їм було запропоновано подолати. Пропозиції у той час не обговорювалися, вони радше мали характер наказу, й можна тільки припустити, скільки «контрреволюціонерів» і «наклепників» було виявлено органами НКВС у подальші роки після подвигу п’ятисотенниці Демченко.
На мою думку, роки героїзації Великої важкої праці, що передували року Великого терору, були потрібні владі для того, аби показати робітникам і селянам на живому прикладі, що в житті завжди є місце подвигу. Це для тих, хто не вмів читати й писати, і цифр п’ятирічного плану не запам’ятовував. А тут усе наочно: якщо Демченко й Гнатенко у свої двадцять три можуть, а ти ні, то хто тоді ворог і контра?
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Коли у Марії Демченко, яка, закінчивши після війни Академію сільського господарства, працювала агрономом у Демидові під Києвом, запитували, як вона отримала вищу нагороду Батьківщини, вона відповідала одне й те саме: «Робила — та й заробила!» І нічого не можна заперечити цій фразі: поняття «чесна праця», «важка праця» супроводжували все її життя, яке легким просто язик не повертається назвати: ні сім’ї, ні подруг, ні дбайливих хороших дітей.
За П. Шелеста, Першого секретаря ЦК КПУ, вона, поховавши батьків, із його допомогою переїхала до Києва й оселилася в будинку на розі вулиць Лютеранської (колишня Енгельса) та Банківської (колишня Орджонікідзе), просто навпроти будівлі ЦК. Хоча під вікнами стояла «Волга», що належала їй, вона воліла пересуватися пішки й до кінця днів своїх покривала голову простою хусткою. Її смерть 1995 року з вікон уже Адміністрації Президента України залишилася непоміченою. Та й не лише чиновниками — жодне з сучасних енциклопедичних видань не повідомляє дату її смерті, наче вона жива...
Похована Марія Софронівна на Черкащині, на сільському цвинтарі у Старосіллі, що дало їй життя і славу.
