Нерідко складається враження, що ми, працівники ЗМІ,
стали занадто буквально, навіть примітивно розуміти принцип об’єктивної
подачі інформації. Ми наче б то поставили себе на горезвісній башті із
слонової кістки, високо піднявшись над добром і злом, над розпустою і доброчесністю,
над злочином і подвигом. Відстороненість при описі негативних — за всіма
мірками — подій сьогодні стала мало не фаховим шиком. Чимало авторів з
усіх своїх сил намагаються представити випадки жахливі, аморальні або просто
бридкі як звичайну собі річ. Кілька прикладів.
Один із каналів ТБ не так давно неодноразово повторював сюжет про нову
«технологію» навчання у вищих учбових закладах. Кореспондент докладно,
із знанням справи розповідав про корупцію та хабарі, які стали повсякденним
явищем в інститутах й університетах. Явищем тим більш огидним і небезпечним,
що «сторонами» тут є викладачі-вихователі та вихованці-студенти. Диктор
детально розповів слухачам про «прейскурант» послуг та про те, як зручно
стало жити студентам. Не треба ходити на перезаліки, консультації, сидіти
в бібліотеках чи лабораторіях. Нова система гарна ще тим, що дозволяє студентам
не вивчати предмети, які вони вважають зайвими у програмах вузів. Задоволені
й викладачі — покращився не тільки їхній матеріальний стан, а й статистика
успішності навчання; нормалізувалися стосунки із студентами — всі знають
скільки, як, за що і кому. Подача телебачення була настільки підкреслено
нейтральною, що нагадувала гарно приховану рекламу. А як все це сприймає
молода людина — абітурієнт або навіть молодий викладач? Впевнена, що як
опис нормального стану речей, де є тільки одна проблема — проблема грошей.
З вуст диктора не прозвучало жодного слова засудження чи хоча б здивування,
не кажучи вже про якийсь, бодай спрощений, ескіз майбутнього, до якого
веде країну нова «система освіти».
У подібному тоні прийнято описувати також життя-буття наших дам напівсвіту,
як колись казали. В численних бульварних і небульварних матеріалах на цю
тему ви знайдете багато інформації — про таксу, виробничі норми, технологію
тощо. Є там і важливі застереження перед можливими фаховими ускладненнями,
— як наче йдеться про жінок-водіїв або лікарів-епідемiологів. Моральна
сторона стародавньої професії, розтління особистості жінки, а часто й підлітка
нас уже не цікавить, — такого рівня цивілізованості ми досягли. Ось втрата
паспорта у Єгипті, куди дівчата поїхали собі на заробітки, то інша справа.
Що вже говорити про кримінальну хроніку. Тут чим гірше, тим краще. Всі
зусилля автора йдуть на те, аби намалювати щось на зразок «Іван Грозний
вбиває свого сина Івана», щедро заливаючи сторінки видання кров’ю. Такі
злочини, як вбивство своїх батьків або дітей, кореспондент старанно обгрунтовує.
Ну, випив, ну, не було грошей, ну, шантажував чи вимагав — як же не вбити?
А тон типу «наче так і повинно бути» — завжди дуже переконливий.
Так ЗМІ, хочуть вони того, чи ні, формують ставлення суспільства до
багатьох темних сторінок життя. І чим більш талановитий автор, чим яскравіші
образи він виписує, тим більш ефективним є його вплив на «споживача» нашої
продукції, на його свідомість, а особливо — на підсвідомість.
Варто під кінець зазначати, що принцип нейтральності зраджує журналістів
саме тоді, коли він найбільш потрібний. А саме — при висвітленні нашого
політичного життя, при інформуванні про партії, політиків тощо. Тут уже
ніякої тобі об’єктивності чи розуміння. Що, безумовно, не ллє оливи в розбурхане
море нашого суспільного життя.
