Іван Павло II
Іван Павло II — Кароль Войтила, з яким сьогодні прощається світ, був не лише главою величезної церкви — «намісником апостола Петра» на землі, а й також філософом, мислителем, автором кількох книжок, присвячених як церкві, так і актуальним проблемам нашого часу. Остання книга Папи «Пам’ять та ідентичність: розмови на зламі тисячоліть» побачила світ минулого року і розійшлася, як усі його книги, дуже швидко.
Діапазон проблем, порушених у книжках Івана Павла II, дуже широкий: сучасна демократія та її недоліки, свобода і права людини, відносини між Церквою й державою, «ідеологія зла» і «плоди добра» і, нарешті, «таємниця людини та її відносини з Богом» — тема, постійно присутня як у пастирських посланнях, так і в літературно-філософських творах Понтифіка.
Нижче ми пропонуємо нашому читачу кілька думок із книжок Римського Папи Івана Павла II.
«Порушення рівноваги у сучасному світі пов’язано з іншим, ще глибшим і небезпечнішим, порушенням — втратою рівноваги в серці людини, в якому протиборствують різні стихії. З одного боку, людина як створіння почувається всебічно обмеженою, а з іншого — відчуває необмеженість своїх бажань. Спокушувана багатьма прагненнями, вона постійно змушена вибирати між ними та відмовою від них. Немічна і грішна, людина нерідко робить те, чого не хоче, а те, що вона хотіла б робити, не робить. Вона страждає від розділення в собі самій, — розділення, від якого виникають так багато істотних негараздів у суспільстві.
Під час сучасної еволюції — після багатьох століть і навіть тисячоліть роздумів — з’являється дедалі більше людей, які з новою гостротою переживають вічне питання: що таке людина? Яке значення страждання, зла, смерті, які продовжують існувати всупереч чимдалі зростаючому прогресу? До чого всі ці перемоги розуму, якщо їх здобуто такою ціною? Що має людина принести суспільству, чого вона може чекати від суспільства? Що на неї чекає після цього земного життя? Церква вірує, що Христос, який помер і воскрес за всіх, пропонує людині світло й силу заради того, щоб та могла відповідати своєму найвищому призначенню. Вона також вірить, що ключі, осереддя й мета всієї людської історії знаходяться у Господа та Вчителя.
Питання про те, чи є Бог, найглибшим чином пов’язане з метою людського існування. Воно є не лише справою розуму, а й також справою людської волі, понад те — справою людського серця. Бо Бог створив людину розумною й вільною і, таким чином, віддав Себе на її суд. Історія спасіння — це не лише сумніви в собі, а й постійний суд людини над Богом».
У своїх творах папа Іван Павло II намагався дати релігійно-філософську оцінку політичним силам ХХ століття, які у великих масштабах практикували насильство. Навіть замах на себе він розцінює як «одну з останніх конвульсій ідеологій деспотизму, що бушували у ХХ столітті», — це був замах не вбивці-одинака, а всієї системи деспотизму того часу. «Водночас, в історії сучасного християнства не бракує тих, хто в різній формі віддав життя за ближнього свого і зробив це, наслідуючи прикладу Христа. ХХ століття — століття християнських мучеників як у Католицькій Церкві, так і в інших церковних громадах». Доля християнських мучеників у сучасному світі дає підстави Івану Павлу II говорити про «таємницю зла», що втілилася в новітній історії Європи.
Іван Павло II багато розмірковував про три політичні режими Європи, що панували в ній минулого століття: демократію, нацизм і комунізм. Останні два режими він розглядає як прояв «зла», спрямованого на устрій, на систему усього сучасного людського суспільства. Він, зокрема, пише, що не так легко розпізнавати навіть очевидне зло: свого часу «не всі розуміли істинні масштаби зла (фашизму, комунізму), що лютувало в Європі, навіть ті, хто, як ми, були в самому його епіцентрі». Папа згадує і про те, що протягом тривалого часу Захід відмовлявся вірити в те, що відбувається тотальне знищення євреїв.
Але й демократія сама по собі є лише порожньою шкаралупою в тих випадках, коли вона відволікається від моральних цінностей. «Немає свободи без правди! Якщо свобода, — пише Понтифік, — перестає бути пов’язаною з правдою і починає ставити правду в залежність від себе (спочатку свобода — а потім, можливо, правда), тоді виникають логічні передумови для згубних моральних наслідків, масштаби яких непередбачувані. Бо свобода, наголошує Іван Павло II, дається людині «як дар і одночасно з цим — як випробування, яке людина має пройти». Іван Павло II посилається при цьому не лише на Святе Письмо, а й на думки численних богословів, філософів і письменників — від Аристотеля до Фоми Аквінського, від Гете до Достоєвського.
«Одразу по війні я думав: Господь відпустив нацизму дванадцять років існування, і після дванадцяти років та система впала. Очевидно, це був ліміт, призначений Провидінням цьому безумству... Але одразу ж стало зрозуміло, що комунізм триватиме довше, ніж нацизм. Все це наводило на думку про те, що певною мірою зло є ніби корисним, оскільки воно створило (в післявоєнній Європі) умови для добра». Понтифік, цитуючи «Фауста» Гете, нагадує, що диявола можна охарактеризувати і як «частину тієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо».
У книгах Івана Павла II відображена його глибока віра в те, що ніщо у світі не відбувається випадково, що все регулюється Божественним Провидінням. І хоча шляхи Провидіння «несповідимі», вони завжди логічні. Ось тому, зрештою, якраз зло дозволяє проявитися у всьому своєму засліплюючому світлі Добру. У це Папа глибоко вірив.
