Про генерала та гетьмана України Павла Петровича Скоропадського — одного з найбільш відомих персонажів вітчизняної історичної драми — завдяки моїм колегам-історикам сьогодні відомо вже немало. Однак це у своїй більшості — дані про військовий та політичний шлях відомої людини, а ось про особисте життя Павла Петровича нам поки що відомо набагато менше. Але й те, що відомо, переконливо свідчить — його особисте життя було не менш драматичним, ніж усі його військові та політичні звершення...
ПЕРША ПЕРЕМОГА МОЛОДОГО ОФІЦЕРА
Павло Петрович Скоропадський, майбутній останній гетьман України, народився 1873 року в українській аристократичній родині нащадків гетьмана Івана Скоропадського. Життєвий шлях Павла визначився практично відразу й назавжди — батьки вирішили, що син присвятить своє життя військовій дорозі. Сам Скоропадський згодом згадував: незважаючи на те, що в його роду не було генералів, російський імператор Олександр III своїм указом дозволив йому навчання в престижному Пажеському Корпусі, куди майбутній гетьман України вступив 1886 року.
Було б перебільшенням стверджувати, що нащадок славного козацько-гетьманського роду вчився блискуче. Деякі предмети у юнака відверто «не йшли», екзамени доводилося неодноразово перездавати, а одного разу, явно «не потягнувши» навчання, Павло взяв академвідпустку на рік, яку майже повністю провів за кордоном. І все ж труднощі було зрештою подолано, а майбутній царський генерал аж ніяк не відстав від своїх однолітків у просуванні кар’єрними сходами. 1892 року Скоропадський стає камер-пажем, згодом — корнетом, а 1897 року отримує чин поручика.
Не менш стрімко розгорталося й особисте життя молодого офіцера. На початку 1897 року Павло Петрович уже серйозно думав про одруження з 18-річною Олександрою Петрівною Дурново — дочкою відомого генерала Петра Павловича Дурново, рідного брата майбутнього міністра внутрішніх справ царської Росії.
Важко сказати, за яких обставин й коли саме сталося знайомство двох молодих людей, яке стало прелюдією до їх 48-річного сімейного життя. Цілком можливо, що юний офіцер та його обраниця (Олександра Дурново була фрейліною російського імператорського двору) познайомилися на одному з великосвітських балів. Однак серйозною перешкодою для реалізації особистих планів Павла та Олександри став Петро Павлович Дурново. Батько коханої Павла не приховував, що не вважає Скоропадського гідною партією для своєї дочки, маючи на те цілком конкретні аргументи. По-перше, його не влаштовувало низьке, на його погляд, провінційно-малоросійске походження майбутнього зятя. По-друге, батько Олександри серйозно підозрював Павла у тому, що він хоче одружитися з його дочкою не по любові, а із розрахунку. Всі спроби молодого офіцера довести генералу зворотне закінчувалися нічим — свого благословення на цей шлюб Петро Дурново наполегливо не давав. Серйозні документальні дані свідчать про те, що, борючись за своє щастя, щиро люблячі одне одного Павло та Аліна ( так згодом Скоропадський називав дружину) зважилися на відчайдушний крок — 11 січня 1897 року вони офіційно стали чоловіком та дружиною, так і не дочекавшись батьківського благословення (правда, відомо, що в квітні того ж року Скоропадський знову попросив його, але невідомо, чи задовольнив генерал Дурново його прохання). Вчинок Павла Петровича та Олександри Петрівни був, безумовно, зухвалим, але у нього є одне важливе виправдання — без такого кроку дочка генерала та офіцер з Малоросії ніколи б не прожили довгого спільного життя, яке, незважаючи на серйозні випробування, було дуже щасливим та світлим....
ЛЮБОВ ТА РОЗЛУКА
Сім подальших років Павло та Олександра прожили у щасті та достатку, і цей час, без усякого сумніву, був найщасливішим часом в їхньому житті. Сім’я майбутнього гетьмана швидко зростала, за якісь декілька років дружина подарувала чоловіку чотирьох дітей: дочок Марію та Єлизавету, синів Петра та Павла). Літо молоде подружжя часто проводило в родовому гнізді Скоропадських — полтавському селі Тростянці, де в розкішному маєтку був влаштований справжній музей української військової історії (рід Скоропадських здавна відрізнявся щирою любов’ю до своєї землі та свого народу). З великою цікавістю та душевним трепетом розглядала Олександра Петрівна портрети українських гетьманів та інших козацьких воєначальників, тримала в руках старовинну зброю, перегортала рідкісні книги...
Не нами, однак, підмічено, що все найкраще у житті людини, на жаль, триває недовго. На початку 1904 року почалася російсько-японська війна. Павло Петрович цілком міг продовжити військову службу в тилу, однак як офіцер-патріот він відразу ж подав рапорт про відправку його до театру бойових дій. Але вже сидячи в купе поїзду, який відправлявся на Далекий Схід, офіцер гостро відчув увесь біль розлуки з коханою дружиною та дітьми. Тоді Павло Петрович мав тільки один засіб, здатний скоротити відстань, яка буквально з кожною хвилиною збільшується між ним та його дружиною — постійно думати про Аліну та писати їй листи. Про істинні почуття Скоропадського до своєї сім’ї свідчить те, що тільки з 4 квітня до 31 травня 1904 року він відправив дружині 31 лист... Читаючи послання свого чоловіка, Олександра Петрівна майже фізично відчувала холодні води Байкалу, через який переправлявся її чоловік, спеку нескінченного маньчжурського степу, нелегке ратне життя російських солдат та офіцерів, а ще — щиру, непідробну любов Павла Петровича до себе. В одному із своїх листів Скоропадський писав: він не може дочекатися вечора, щоб написати дружині ще раз...
На війні Павло Петрович служив ад’ютантом генерала А. Келлера, а після загибелі воєначальника, яка сталася буквально у нього на очах, — командиром козачої сотні, дислокованої недалеко від Чити. Незабаром за чудове керівництво підлеглими та особисту хоробрість Скоропадського було нагороджено Георгієвською золотою зброєю. Однак тоді ж царському офіцеру-сотнику випала від долі ще одна нагорода, яку він, безумовно, цінив набагато вище за всі інші медалі та ордени. Наприкінці 1904 року поїзд із далекого Санкт- Петербурга привіз офіцеру-фронтовику його дружину Аліну, яка в ім’я чоловіка не побоялася відправитися в цю довгу і аж ніяк не легку поїздку. У невеликому будинку на околиці Чити молоде подружжя провело разом незабутній місяць. Час, однак, пролетів як метеор, і поїзд відвіз назад, в далеку північну столицю, дружину Павла Петровича, яка тоді думала тільки про одне — чи повернеться її чоловік з війни? Треба сказати, що, на відміну від багатьох інших жінок Росії, Олександрі Петрівні пощастило — Павло Петрович повернувся з японського фронту хоча й не переможцем, однак усе-таки — цілим та неушкодженим.
За декілька подальших років Павло Скоропадський зробив у царській армії, без перебільшення, блискучу кар’єру. Вже 1905 року чоловік Олександри Петрівни стає флігель-ад’ютантом царя Миколи II, йому надають чин полковника. 1911 року полковник Скоропадський отримує посаду командира вельми престижного Лейб-гвардійського кавалерійського полку, стає генерал- майором та членом царської свити. Для сім’ї Скоропадських на цілих дев’ять років знову настав щасливий період — передусім тому, що подружжя та їх діти знов були разом. Але й ці щасливі роки пролетіли досить швидко, а в серпні 1914 року вибухнула Перша світова війна...
Потрібно підкреслити, що, незважаючи на отримане Павлом Петровичем положення людини, досить близької до російського імператора, царедворця з нього таки не вийшло. Скоропадський залишився передусім справжнім бойовим офіцером, чужим до інтриг вищого петербурзького світу. Генерал-майор Скоропадський знову відправився на фронт, де за вміле керівництво військами та за отримані ратні перемоги одержав 1916 року чин генерал- лейтенанта. У січні 1917 року йому довірили командування 34-м армійським корпусом, який діяв на Південно-західному фронті.
У 1916 році у Павла та Олександри Скоропадських народився син, якого назвали на честь батька, Павлом. Як і раніше, Павло Петрович буквально засипав дружину потоком ніжних листів і, мов зіницю ока, зберігав свою обручку. Не залишалася в боргу перед чоловіком і сама Олександра Петрівна. Любовні послання подружжя настільки стали нормою їх життя, що якщо чийсь лист не приходив вчасно, то адресат неабияк хвилювався. Одного разу тесть Павла Петровича отримав від свого зятя схвильованого листа, лейтмотивом якого було питання про те, де його Аліна й чому вона так довго не пише йому...
Генерал Скоропадський, однак, відправляв дружині не тільки листи. Відомо, що із самого початку Першої світової війни генерал вів військові щоденники; однак бойова обстановка не дозволяла Павлу Петровичу вести їх по-справжньому якісно — витонченим стилем, красивим або принаймні розбірливим почерком. Довести свої щоденникові записи «до пуття» Скоропадський доручив дружині, яка, незважаючи на свої численні та нелегкі обов’язки матері, справилася із завданням чоловіка дійсно блискуче. За підрахунками історика Г. Папакіна, своїм акуратним та красивим почерком Олександра Петрівна переписала зміст... не менш як 80 фронтових зошитів Павла Петровича. На превеликий жаль, «відреставровані» військові щоденники Павла Скоропадського, які безсумнівно являли собою вельми цінне джерело з історії світової війни, було загублено в роки громадянської війни. Правда, деякі історики не перестають сподіватися, що спільний труд подружжя Скоропадських ще вдасться відшукати...
З ТУРБОТОЮ ОДНЕ ПРО ОДНОГО
Блискучій військовій кар’єрі Павла Петровича Скоропадського в царській армії було, однак, призначено назавжди обірватися на початку березня 1917 року, коли лютнево-березнева революція скинула владу імператора Миколи II. Від цього часу подружжям оволоділо почуття непідробної тривоги за життя один одного, і це було цілком зрозуміло: адже вони були елітою та опорою «дореволюційного ладу, що прогнив»...
Ще в лютому 1917 року Скоропадський пристрасно мріяв про той час, коли в середині березня до нього в Київ зможе приїхати дружина. Однак вже 1 березня 1917 року він написав дружині листа, в якому спробував відмовити її від цієї поїздки у «зв’язку із безладдям, що посилювалося». Не радив генерал своїй Аліні виїжджати і в тростянецький маєток, де в умовах, що змінилися, гостинний прийом «поміщиці» було аж ніяк не гарантовано. Така турбота Павла Петровича про кохану дружину, як виявилося, була зовсім не зайвою. Саме того дня, коли генерал писав та відправляв дружині цього листа, у двері петроградської квартири, в якій жила Олександра Петрівна з дітьми, хтось сильно постукав... Візитерами виявилися декілька озброєних людей, які назвались представниками революційних військ та, націливши на господиню квартири гвинтівки, наказали їй негайно здати всю зброю, яка була в квартирі. Коли ж «революційні представники» почули від дружини генерала, що ніякої зброї у неї немає, вони стали безцеремонно обшукувати квартиру. Правда, «сищикам» довелося піти, що називається, піймавши облизня. Однак ще через деякий час, десь зовсім поруч пролунали гвинтівкові та револьверні постріли, кулі забарабанили по верхній частині будинку Скоропадських... Олександра Петрівна, не втрачаючи ні секунди, негайно відвела дітей у задню частину квартири... Згодом з’ясувалося: революціонери помилково вирішили, що на горищі будинку затаїлися представники «старої формації» — городові та жандарми з кулеметами...
Проте надто тривожна картина тих днів не зменшила ніжності в листах подружжя. Павло Петрович часто називав у посланнях Олександру Петрівну «дорога моя Алінушка», а вона його — «мій дорогий Павлику». У відповідному листі Аліна також просила чоловіка берегти себе, підкреслюючи при цьому, що навіть у крайньому випадку (дружина мала на увазі можливу смерть чоловіка і батька) вона зуміє самостійно виховати дітей гідними людьми та вивести їх на світлу дорогу в житті.
Проте саме життя йшло далі, і в цьому житті, що наступило після повалення царської влади, подружжю треба було по-новому знаходити себе. В одному з листів дружині Павло Петрович порадив Аліні не триматися за минуле й «швидше еволюціонувати». Однак, судячи з фактів, еволюція Олександри Петрівни в цьому напрямі була аж ніяк не швидкою та гладкою, як це хотілося самому Павлу Петровичу. «Дорога Алінушка» довго не визнавала Лютневу революцію та нову владу — Тимчасовий уряд, вона вельми хворобливо сприймала будь-які випади на адресу поваленої династії Романових, різко критикувала свого батька — П.П. Дурново — за його бажання вірою й правдою служити новій Росії, а свою безперечну заслугу бачила якраз у тому, що ніяким чином не допомогла революції...
Потрібно підкреслити, що й у «новій Росії» військова кар’єра Павла Скоропадського успішно продовжувалася. Він зберіг за собою військове звання генерал-лейтенанта, визнав Центральну Раду й дозволив українізувати свій корпус (відтепер 34-й армійський корпус став іменуватися 1-м Українським корпусом). Знов, як і до революції, нескінченною чередою потяглися для Павла Петровича його фронтові будні, що розраджують, однак, часті та теплі листи Аліни. А пізніше за Олександрою Петрівною приїхала з однією із своїх дочок в Меджибіж, де на той час знаходився штаб бойового генерала. Теплі, ясні осінні дні, синє небо, прогулянки з дружиною та дочкою на автомобілі, сіра лінія шосе — такими залишилися в пам’яті генерала Павла Скоропадського ті неповторні дні. Тим часом надворі стояв уже жовтень 1917 року. У Павла Петровича та його сім’ї ще буде довга розлука...
у наступному випуску сторінки «Україна Incognita»
