Сучасна політика твориться високими професіоналами та вимагає неабиякого досвіду, знання людської натури та прихованих інтегральних реакцій суспільства. Дійсний Політик — то шахіст, здатний аналізувати в голові тисячі комбінацій зі швидкістю сучасного комп’ютера (тільки тіні мигають на зосередженому й очужілому обличчі гуру) і знаходити єдине можливе рішення в будь-яких екстремальних ситуаціях та за умов катастрофічного цейтноту. Якби політики зайнялися альпінізмом, смертність у цьому виді спорту зменшилася б до нуля — автентичний політик завжди спроможний, навіть летячи сторч головою в бездонне провалля, знайти вихід із ситуації. (Один із випробуваних у таких випадках спосіб — перехопити на лету колегу і приземлитися на його карку.)
Не треба нагадувати, що політик — то вельми креативна особистість; його голова завжди наповнена варіантами, несподіваними зигзагами, запасними тактиками і шляхетними фразами, які він виголошує із блиском, щирістю й автоматизмом професійного актора, актора, який грає Гамлета в 1001-й раз. Жаль, що сучасні політики світу не пішли в літературу — наш час давно перевершив би досягнення всіх попередніх блискучих літературних епох європейської цивілізації. Скільки б мудрості, знання людини, карколомних сюжетів і несподіваних душевних поворотів було б у їхніх творіннях! Упевнена також, що сучасний театр опустився й обіднів на видатних акторів саме через те, що люди, які колись ставали гордістю театральних підмостків, сьогодні пішли служити — з усією повнотою свого акторського таланту — суспільству. Безкорисливо нехтуючи оплесками вдячної публіки.
Але ні, тисячу разів ні! Нехай політики не йдуть ні в альпінізм, ні в літературу, ні в театр — аби не загинув наш бідний, простуватий, легковірний і легковажний світ без належного проводу. Адже тепер ми і слова не можемо сказати до пуття, не цитуючи думок, слів, жартів, пропозицій своїх талановитих, мудрих, чесних, відданих народу політиків, утаємничених в усі деталі ефективного управління суспільством.
Повністю усвідомлюючи, що політиком треба народитися, як народжуються Чарлі Чапліним або Лоуренсом Олів’є, а також належно оцінюючи власну уроджену нездатність до політичної творчості, я все-таки наважуюсь висловити одну простеньку ідею. Вона може не сподобатися дійсним політикам, але, маю надію, знайде прихильників серед таких же непрофесіоналів, як я сама. Тому прошу поблажливого читача прийняти із розумінням цей перший незграбний витвір аматора.
На пропозицію, суть якої викладається нижче, наштовхнули мене наші політики (утім, про це не треба було б і нагадувати), їхні вислови, повідомлення, звіти останнього часу. Всі ми з приємним здивуванням раптом узнали, що з кожним місяцем, який наближає нас до знаменної дати виборів, ситуація в країні стрімко покращується. Та що там — місяцем! Не буде перебільшенням сказати, що з кожним днем, а може навіть — з кожною годиною і хвилиною, судячи із офіційних звітів. Якщо хто досі ще не помітив цього прогресу, то нагадаю, що загальний приріст національного доходу країни збільшується прямо-таки катастрофічно, як каже завжди незадоволена опозиція. За цим показником ми далеко випередили багатьох лідерів західного і східного світу (кажуть, що невдовзі може завалитися нью-йоркська біржа). Відповідно зростає рівень життя населення України — чи не кожного дня ми чуємо про мільйони і мільярди, які перераховуються на відшкодування боргів держави перед пенсіонерами, студентами, чорнобильцями, вчителями, службовцями, на підвищення пенсій і заробітної платні (ще не згадували про відшкодування тих грошей, які загинули на початку 1990-х у нетрях ощадкас; але, впевнена, згадають). Усе йде так гарно, що невдовзі ми безумовно отримаємо запрошення вступити до ЄС і негайно. Але тепер уже ми будемо думати, вагатися і ставити вимоги.
Моя оригінальна пропозиція заснована саме на факті казкового розквіту економіки України напередодні виборів, а також на стрімкій готовності багатьох політиків (вони просто розштовхують один одного) зробити для народу все, що можливо і навіть більше (також перед виборами). І все це — за ті нечисленні місяці, які залишилися до президентських виборів. Але що буде після виборів? Не треба бути аж таким циніком, щоб розуміти, що політика є політикою, а політики (страшна тавтологія) — політиками. І що їхня діяльність — багатовекторна. Перед виборами вони керуються однією розою вітрів, після виборів — трохи або зовсім іншою. Це стосується не тільки наших але політиків узагалі. Тут нічого, начебто, не зробиш. Виявляється, однак, що вихід, як завжди, існує.
То ж пропоную: задля того, щоб у країні запанували постійний економічний підйом і заможність, радикально скоротити (Слухайте! Слухайте!) терміни, на які обираються наші президент та парламентарі. Скажімо, обирати їх всього на один рік (можна й менше). Іншими словами — забезпечити в України перманентну передвиборну ситуацію. Це, зрозуміло, вимагатиме неабияких додаткових фінансових витрат (у цьому полягає головний недолік моєї пропозиції, але все має окупитися). За це ми кожного року будемо мати фантастичні темпи зростання виробництва, кожного року нам будуть збільшувати заробітну платню і пенсії; соціальна політика буде для уряду і парламенту — хоча б протягом кількох місяців — пріоритетною, а люди — трохи більш задоволеними. Як завдяки грошовим надбавкам, так і щирому піклуванню про них політиків усіх партій, блоків і кольорів.
Як бачите, необхідно терміново готувати й приймати ще один проект змін до Конституції. Але це вже в останнє.
