Минулої середи на черговому «круглому столі» «Церква, держава і суспільство» (Організатори: Український Центр економічних і політичних досліджень ім. Разумкова, Держкомітет у справах релігій та Представництво Фонду Конрада Аденауера в Українi) було презентовано чергове число часопису «Національна безпека і оборона», значна частина якого присвячена аналізу релігійного життя в Україні. Аналіз виконано на базі загальнонаціональних опитувань громадської думки, проведених соціологічною службою Центру Разумкова у серпні 2002 року. Всього було опитано 2004 респонденти віком від 18 років.
Отримані дослідниками чисельні показники, попри сухий статистичний характер, поступово укладаються у виразний портрет сучасного віруючого (або — невіруючого) українця; портрет, здатний у дечому здивувати й самого середньостатистичного українця. Іншими словами — розвіяти деякі міфи, які ми самі про себе придумали. Нижче наводимо деякі (далеко не всі) результати згаданих соціологічних досліджень в надії, що вони стануть для наших читачів предметом роздумів.
Перш за все — до якої релігії чи конфесії зараховують себе українці? 68,8% вважають себе православними, 6,9 % — греко- католиками, 2,2% — протестантами, 0,8% — римо-католиками, 0,7% — мусульманами. Існує група віруючих (6,4%), які називають себе «просто християнами. Як бачимо, ми є багатоконфесійною державою. Дослідження показують, що найбільше серед віруючих жінок від 50 років і старших; тих, хто має неповну середню освіту; селян і жителів невеликих містечок, жителів Західного регіону України. Втім, помітною стала тенденція збільшення чоловіків і молоді серед віруючих, особливо в невеликих населених пунктах, де суттєвими чинниками є усталений спосіб життя, звичаї, традиції, громадська думка, побутовий конформізм.
Сьогодні, як і в попередні роки, церква користується найбільшим авторитетом громадян України у порівнянні з іншими суспільними чи політичними інститутам — згідно з останніми опитуваннями церкві довіряє 61,2% дорослого населення (повністю — 28,8%, «скоріше так, ніж ні» — 32,4). Позитивну суспільну роль церкви визнає 68,3% віруючих і 18,1% невіруючих. Дозволю собі припустити, що високий рейтинг церкви частково пояснюється глибокою недовірою людей до більшості інших інституцій країни, від яких так чи інакше залежить наше життя. Ось для порівняння показники підтримки громадянами деяких інших державних структур та голови держави: Президента України підтримують 7,1% українців, ВР — 5,2%, уряд України — 6,9%, Збройні сили — 25,3%, міліція — 12,2%.
Попри високий рейтинг церкви, однак, місце релігії в системі життєвих пріоритетів українця порівняно невисоке. Так більшість вважає, що перш за все людина має дбати про сім’ю, далі про себе, а вже на третьому місці (32,4%) — служити Богу. Потім ідуть служіння суспільству і державі. (Втім, можливо, не зовсім коректно було поставлене запитання). До того, переважна частина віруючих, включно з православними, вважають релігію мало пристосованою до потреб сучасної людини. Не дуже високим є також політичний вплив церков — його враховують 24,2% вірних УГКЦ, близько 10% вірних УПЦ та 12% вірних УПЦ КП.
Несподіваними є результати аналізу ставлення українців до причин міжцерковних конфліктів — вони суттєво відрізняються від тих причин, якими звичайно оперують не тільки ЗМІ, а й релігійні діячі. 47,4% опитаних (у тому числі 43,5% віруючих) вказали як на першу причину конфліктів боротьбу ієрархів за владу. Друге місце (32%) посідає боротьба за майно та будівлі, третє — політичні причини, четверте — національні (на зв’язок між церковними конфліктами і національними проблемами вказало тільки 14,2%). До речі, у відповідь на запитання: «Чи Церква, релігія мають бути національно орієнтованими?» понад половини респондентів, у тому числі серед віруючих — 49,5%, відповіли «ні».
Останні опитування ще раз засвідчили відносно високу релігійну толерантність українців. Зокрема, 69,2% віруючих переконані у тому, що «будь-яка релігія, яка проголошує ідеали добра, любові, милосердя і не загрожує існуванню іншої людини» має право на існування. Про такий підхід свідчить і реакція на твердження: «Істинною є лише та релігія, яку я сповідую» — «так» відповіли всього 9,3% опитаних (фактично, кожен десятий опитаний, у тому числі — кожен шостий серед віруючих). Приблизно така сама частка опитаних вважає, що право на існування мають лише «традиційні для України церкви».
За доцільність впровадження в Україні інституту «державної Церкви» (про що так піклується одна з наших великих Церков) висловилося лише 19,2% респондентів — бо «це суперечить праву людини на свободу совісті й призведе до дискримінації віруючих інших церков». 37,1% переконані, що надання статусу державної будь-якій iз церков викличе додаткове напруження в міжцерковних та церковно- державних відносинах.
Відзначимо два українські феномени, які яскраво висвітлюються соціологічними дослідженнями. Один полягає в тому, що ми маємо дві (а не одну) найбільші Православні церкви в Україні — в залежності від того, що враховувати. Якщо йдеться про кількість парафій, то УПЦ МП (понад 10 тисяч парафій) набагато випереджає інші дві православні церкви, які разом мають майже 4 тисячi парафій. Результати ж опитування окремих громадян дають дещо інші результати: «просто православними» вважають себе 53,2% українців, вважають себе членами УПЦ КП — 23,8%, членами УПЦ МП — 14,8%, УАПЦ — 2,4%, «не знаю» — 7%. Баланс, як бачимо, не сходиться (може, люди чомусь не хочуть декларувати свою приналежність до Московського патріархату?). Спеціалісти називають однією з причин розходження те, що далеко не всі люди знають, до якої православної юрисдикції вони належать.
Другий феномен також арифметичний — в Україні православними вважають себе не лише віруючi люди, але також ті, хто вагається між вірою і невір’ям, і навіть — невіруючі. Іншими словами, серед громадян України є невіруючі православні. Це явище може бути або проявом ототожнення національної і православної ідентичностей, або — результатом тиску на невіруючих суспільного православного конформізму.
Загалом, дослідження змальовують непоганий портрет нашого сучасника. Це досить толерантна людина з певною дозою поваги до «іновірців» серед своїх земляків, здатна критично ставитися до свого священоначалія, не святоша; людина, яка ставить перед церквою певні вимоги і не плутає своїх релігійних і політичних переконань.
