Про Миколу Григоровича Рєпніна-Волконського в радянський час ми могли б нічого і не почути, якби не Тарас Шевченко. Однак трапилося нашому поетові влітку і восени 1843 р. побувати в містечку Яготин, де рівно рік перед цим — після тривалого перебування за кордоном — поселився М.Г.Рєпнін із сімейством. Герой Аустерліца. Колишній віце-король Саксонії. Генерал-губернатор Малоросії (1816—1835)! Опальний князь, якого всі вважали людиною минулої, олександрівської епохи. У «казармі» Миколи I він відчував себе дуже незатишно...
Для яготинського дому М.Г.Рєпніна Тарас Шевченко виконав копію портрета самого господаря, намалював олією картину із зображенням його внуків... Особливий сюжет тих яготинських місяців — стосунки поета з княжною Варварою Миколаївною...
ПРIЗВИЩЕ
Узагалі-то, Микола Григорович з’явився на світ (1778 р.) як паросток роду Волконських. Однак 1801 року сталася подія, що перевернула його життя: помер фельдмаршал М.В.Рєпнін, дід Миколи по матері. Синiв у нього не було, тому імператор Олександр I розпорядився зберегти славне прізвище, «подарувавши» його одному з онуків покійного. 23-річний Микола Волконський відтепер став Рєпніним-Волконським.
Коріння роду Рєпніних сягає святого Михайла, князя Чернігівського. Фельдмаршал Рєпнін, чиє прізвище дісталося внуку, славний був своїми ратними подвигами: брав участь у Семирічній війні, відзначився у війнах Росії iз Туреччиною... При Петрі III був послом у Берліні; при Катерині II «утихомирював» Польщу, яка збунтувалася... Миколу Григоровича після кадетського корпусу також чекала військова кар’єра.
КАР’ЄРА
1805 р. під Аустерліцом (нині містечко Славков, на території Чехії) російсько-австрійська армія зазнала тяжкої поразки вiд військ Наполеона Бонапарта. М.Г.Рєпнін-Волконський командував кавалерійським ескадроном. Бився хоробро, але його було поранено, і він потрапив у полон. Наполеон пропонував звільнити його з полону, якщо той назавжди покине діючу армію. Князь відмовився. Щоправда, рани вимагали лікування, і два роки йому все ж довелося провести у відставці.
На той час Микола Рєпнін-Волконський був уже одружений. Його обраниця — графиня Варвара Олексіївна Розумовська, внучка останнього українського гетьмана Кирила Разумовського. Вінчалися молоді в Батурині — цей факт щось та означав!
20 липня 1806 р. в молодої пари, що жила тоді на своїй дачі в Лефортові, народився син Василь. На честь цієї події Микола Григорович звелів посадити жолуді, з яких невдовзі виросла чудова діброва. Рівно через два роки в сім’ї з’явилося поповнення: народилася дочка Варвара. Згадуючи дитячі роки, Варвара Рєпніна писала: «Мені пам’ятний Кассель, де батько мій був посланником при братові Наполеона Ієронімі... Французьким міністром у Касселі був батько Віктора Гюго, з яким часто грався мій маленький брат Василь». Таким чином, після одужання М.Г.Рєпнін- Волконський служив за кордоном. А 1812 р. він уже командував кавалерійською дивізією, з якою пізніше тріумфально увійшов у переможений Париж. 1813 р. Рєпніна-Волконського призначили генерал-губернатором — віце-королем (!) — Саксонії. Він зовсім молодий. Йому 35 років усього-на-всього!
ВIЦЕ-КОРОЛЬ
Після поразки Наполеона Саксонію було «покарано»: в Лейпцигу розмістився російський гарнізон (майже батальйон). Короля Фрідріха Олександр I звелів відправити в Прусію. Королівський палац спорожнів — там залишилися тільки стара сестра Фрідріха та його племінники. Генерал-губернатор розмістився в Пільніці — заміському будинку короля («розважальному замку», як назвала його Варвара Рєпніна).
«Коли 1815 р. Фрідріх повернувся на свій престол, він зняв усі ордени і всі чини із саксонців, що були надані на подання Рєпніна; але всі зміни залишив у силі», — згадував Олексій Осипович Імберг, який служив у князя Рєпніна обер-аудитором. При Рєпніні в Саксонії навіть підвищився курс таляра! А в Дрездені генерал-губернатор залишив пам’ять про себе, відновивши зруйнований французами міст i сходи на Брюльській терасі, улюбленому місці відпочинку городян.
Був він, судячи з усього, людиною суворих етичних правил. Той же О.О.Імберг у своїй «Записной книжке» (1870) розповів багато цікавих історій, що характеризують Рєпніна як людину, що дорожила репутацією Вітчизни і просто — честю. Ось випадок, коли генерал- губернатор оскаженів і був схожий «на лютого звіра». Напідпитку російський офіцер кинувся з багнетом на саксонця. Рєпнін не зміг стримати свого гніву: «Якої думки вони (саксонці) можуть бути і про службу нашу, і про дворянство, і про начальників!»
А ось про стійкість Миколи Григоровича перед численними спокусами, дарованими його владою: «Управління князя Саксонією було найкорисніше для королівства і найблагородніше. Князь міг нажити мільйони, але він прожив близько 1 млн. своїх грошей і розладнав там своє багатство. Йому пропонували навіть узяти з картинної галереї те, що йому бажано вибрати. Проте й думка ця була йому чужа». Сам Рєпнін любив повторювати: «Добра справа ніколи плечі не тисне і спати міцно не заважає, гроші, що легко прийшли, легко і підуть, а совість до могили нас переслідує».
Однак не все в генерал-губернатора складалося так добре. Немало крові попсував йому конфлікт із комендантом Дрездена Гур’євим — сином міністра фінансів. Натягнутими були стосунки із приниженим королем Фрідріхом, що і зрозуміло. В англійському парламенті пери лаяли Рєпніна за те, що він, виконуючи рішення Віденського конгресу, передав частину саксонських округів у володіння Пруссії... Що ж, «велика гра» в Європі тривала, звідси і пристрасті...
ПОЛТАВА
Восени 1816-го сімейство Рєпніних переїхало в Полтаву. Миколу Григоровича призначили генерал- губернатором Малоросії. На цій посаді він служив майже двадцять років. Можна довго перелічувати добрі справи Рєпніна — правителя Малоросії часів Олександра I, а потім Миколи I. Саме він призначив директором театру в Полтаві автора «Енеїди» І.П. Котляревського, підтримував театр матеріально. За сприяння Рєпніна було викуплено із кріпосної неволі Михайла Щепкіна. Під «крилом» чоловіка зуміла розгорнути активну благодійницьку діяльність Варвара Олексіївна, що мала в Полтаві репутацію незвичайної жінки — інтелігентної, розумної, з великими аристократичними зв’язками й унікальним родовідом. З її ініціативи в місті було відкрито Інститут шляхетних дівчат, до неї часто звертався, щоб отримати підтримку, все той же І.П.Котляревський. Чималі суми з волі генерал-губернатора було вкладено у відродження знаменитого Густинського монастиря...
А які люди оточували Миколу Григоровича! Ад’ютантом князя був полковник Матвій Іванович Муравйов-Апостол, керівник полтавської управи «Союзу благоденства», майбутній декабрист. Канцелярією завідував Михайло Миколайович Новиков, племінник «того самого» просвітника і масона Новикова, якого свого часу заслала в Сибір Катерина II. Історик Дмитро Бантиш-Каменський задля того, щоб бути поруч із Рєпніним, відмовився від спокуси служити в столиці, в Колегії закордонних справ. Князь настійливо пропонував йому взятися за «Историю Малой России», що мала заповнити прогалини в карамзінській «Истории государства Российского». За деякими відомостями, сам Рєпнін також дещо написав для «Истории Малой России». Однак своє прізвище вміщувати на обкладинці не вимагав (як це не схоже на нинішні звичаї...)
Рєпнін не потребував дутої слави. Він був дуже розумний, чесний і незалежний. І ось ця рєпнінська незалежність, помножена на лібералізм його поглядів, рано чи пізно мала обернутися проти нього. Сталося це після подій на Сенатській площі 1825 року. М.Драгоманов писав, що і сам М.Рєпнін був людиною з породи декабристів. Утім, із розумінням ставлячись до цілей декабристів, князь не цілком поділяв методи їх досягнення. Та коли в Сибір заслали багатьох друзів, знайомих, родичів Миколи Григоровича, не осоромив себе, не змалодушничав. Кого міг «прикрити», прикривав. Що міг зробити для брата-декабриста, Сергія Волконського, робив. Малолітнього сина його Миколку взяв до себе на виховання. А Сергієві Григоровичу писав: «Невинен чи винен ти, дорогий мій Сергію, завжди знайдеш у мені ніжного брата...» Поведінка Рєпніна не могла залишитися непоміченою недоброзичливцями і тими, хто виконував роль «ока государева»...
ОПАЛА
Цар Микола Павлович виявився людиною вельми злопам’ятною. Був іще тоді, коли Рєпнін служив у Саксонії, цікавий випадок. Усіх високопосадових гостей саксонського двору Олександр I звелів приймати тільки за їхнім військовим рангом, тому коли через Саксонію проїжджав майбутній цар Микола I, Рєпнін не зробив для нього, великого князя, винятку. Приймав як звичайного генерал-майора.
А 1826 р. Рєпнін дозволив собі не з’явитися на коронацію Миколи Павловича! Не міг пробачити йому жорстокої розправи над братом, засланим у Сибір... Проте, мабуть, найгірше було те, що князь Рєпнін був відомий мало не «малоросійським сепаратистом»! Його стали підозрювати в гетьманських прагненнях. Як же: дружина — внучка Кирила Розумовського, та й прізвище Рєпніних відоме. Історик Володимир Антонович мав у своєму розпорядженні якийсь проект генерал-губернатора Рєпніна про управління Малоросією, — може, і справді були в ньому якісь автономістські ідеї? Онук князя розповідав друзям про записку діда щодо прав українських козаків на землю... Принаймні серед людей, що оточували князя, були ліберально налаштовані дворяни, які згадували про минуле України з тугою. Вони-то і могли пов’язувати з Миколою Григоровичем певні надії на нове гетьманство...
Таке, звичайно, не прощалося. Пішли доноси. Рєпніна звинуватили в розтраті казенних коштів, почалися перевірки. Граф Строганов, приїхавши в Полтаву, виявив перевитрату грошових коштів на будівництво Інституту шляхетних дівчат. Князь, який не шкодував власних грошей на представницькі потреби в Саксонії, на щедре меценатство в Малоросії, відчував себе ображеним.
Він надовго поїхав за кордон. Шеф жандармів Бенкендорф погрожував Рєпніну конфіскацією майна у випадку, якщо той не повернеться до Росії. І от 1842 р. Рєпніни повернулися й поселилися в Яготині. Дворянство трьох губерній збиралося було зустріти князя, який повертався, в Борисполі, але новий генерал- губернатор «відрадив»... Життя закінчувалося. Микола Григорович так і не встигнув довести свою невинність — це станеться вже після його смерті...
Він довго хворів і помер на початку 1845-го, «виснажений жахливими стражданнями». «Мого доброго батька немає вже між нами!» — писала Варвара Рєпніна Тарасові Шевченку. — ...Ви зрозумієте порожнечу Яготина. Я почала було писати з дороги в Прилуки, куди ми повезли священні останки його, тобто в Густинський монастир. Це було його бажанням: там поновлюються церкви, і одну хоче матінка відновити над ним...»
Шевченко приїде в Густинь через декілька місяців після похоронів. Немає сумнівів, що привела його сюди, крім іншого, добра пам’ять про людину, яку він, за словами княжни Рєпніної, «так умів поважати і любити...».
