1704 рік... Саме той час, коли гетьман Іван Степанович Мазепа досяг вершини своєї могутності. На схилі літ своїх, маючи за плечима 65 років, раптом закохався він у надзвичайно вродливу дівчину — Мотрю, доньку генерального судді Війська Запорозького Василя Леонтійовича Кочубея.
МАЗЕПА ВМІВ ЗВАБЛЮВАТИ ЖІНОК
Чим зачепила гетьмана юна красуня Мотря? Мабуть, не тільки вродою. Мала шляхетну, норовисту вдачу. Розумна, гостра на язик, швидка думками та вчинками, рішуча дівчина легко підкорила серце досвідченого в амурних справах чоловіка. Але й сама Мотрона не встояла перед дивовижною силою гетьманських чар! Про вміння Івана Мазепи зваблювати жінок неодноразово згадували його сучасники. Французький посол Бонак писав в одному із листів: «Як я чув, гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїм чаром жінок, як хоче цього».
«Моя сердечно кохана Мотрононько! — пише в одному зі своїх любовних листів Мазепа. — Поклон мій віддаю Вашій милості, моє серденько, а при поклоні посилаю Вашій милості гостинця книжечку і обручик діамантовий, прошу теє вдячно прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім, дасть Бог, з ліпшим привітаю, а за тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі членики тільця твого біленького, моя любенько коханая».
Ну яка б жінка не опинилася в полоні цих солодких слів, тих коштовних подарунків, які так щедро дарував могутній правитель козацької України?!
Михайло Слабошпицький зазначає, що Іван Мазепа був щедро обдарованою натурою. Державний діяч, тонкий дипломат, великий книголюб, знавець багатьох мов і культур, прекрасний музикант, непересічний поет — все це гармонійно поєднувалося в ньому. Не закохатися в такого чоловіка було просто неможливо, особливо для екзальтованої юнки, яка прагнула не тільки любовних утіх, але й, можливо, влади.
МОТРЯ САМА ПРИЙШЛА ДО МАЗЕПИ
Рід Кочубеїв походив від охрещеного ногайського татарина Кучук-бея. Мотря доводилася правнучкою тому першому Кочубею і успадкувала від свого предка гарячу кров, упертість та шаленство почуттів. У далекому від нас 1704 році 16-літня дівчина почала усвідомлювати свою жіночу силу й небайдуже ставитися до гетьмана Івана Мазепи, до речі, свого хрещеного батька. Старий гетьман на подив усім сам закохався до нестями й попросив руки Мотрі Кочубеївни, але її мати Любов Федорівна, яка верховодила в сім’ї, про це й слухати не хотіла.
На думку дослідника Володимира Ракшанова, почуття Мотрі та Івана Мазепи були настільки сильними, що дівчина не змогла примиритися з рішенням батьків і однієї ночі втекла до палацу коханого. Енергійна й амбітна Любов Кочубей, яка ні перед чим і ні перед ким не зупинялася для досягнення своїх цілей, тільки-но дізналася про втечу Мотрі, відразу ж змусила свого чоловіка Василя Кочубея вдарити в домашній церкві на ѓвалт. Серед ночі над Батурином полинув тривожний дзвін і прокинулася вся українська столиця. Позбігалися люди, й Кочубеїха розповіла їм про свою біду — як уночі Мазепа викрав її дочку.
Дзвін почув і гетьман. А коли слуги пояснили, в чому річ, він попросив царського полковника Анненкова, який перебував у гетьманській резиденції, допомогти йому не скомпрометувати дівчину й супроводити її додому.
Мотря плакала і благала Мазепу не відсилати її від себе. Але той не міг вчинити інакше, адже опинився у надто складній ситуації. Якби Іван Мазепа прийняв до себе в дім Мотрю, то від нього відвернулися б не тільки Кочубеї, а й уся козацька старшина, церква і народ. Пізніше гетьман намагався пояснити дівчині, чому він так вчинив, але ображена Мотря не хотіла нічого слухати. «Зажурився я, почувши од дівки таке слово, що Ваша милість зазле на мене маєш, бо Вашу милість при собі не затримав, але відіслав додому; уваж сама, що б з того виросло, — писав Мазепа своїй коханій. — Перша (причина): щоб твої родичі по всім світі розголосили, що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці. Друга причина: що, тримавши Вашу милість у себе, я б не міг жодною мірою витримати, та й Ваша милість так само; мусіли б ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і прокляття, щоб нам з собою не жити. Де б я на той час подівся, і мені через те Вашу милість жаль, щоб на потім на мене не плакала».
Багато хто із сучасних науковців вважає, що любов Мотрі та Івана Мазепи була чистою й між закоханими так і не відбулося фізичної близькості.
«І ПЕРЕДАЛА ЙОМУ СВОЮ НІЧНУ СОРОЧКУ»
Історик Олександр Оглоблін припускає можливість якогось давнього роману Івана Мазепи, улюбленця жінок, та вольової й енергійної Любові Кочубей. На це недвозначно натякають родинні перекази Кочубеїв.
Якщо це так, розвиває цю версію дослідник Денис Журавльов, то «подальша політико-романтична історія взагалі набуває неймовірного напруження, а Любов Кочубей виступає в ролі злого генія свого чоловіка, якого штовхає до загибелі, і суперниці власної доньки, долю котрої безжально ламає...» До речі, саме цей мотив був використаний видатним українським кінорежисером Юрієм Іллєнком у його фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу».
Між Мотрею та Іваном Мазепою зав’язується листування. Закохані протягом недовгого часу листувалися через слуг Мотрі, а також через Карпа і Мелашку, слуг гетьмана Мазепи. Через цих посланців Мотря Кочубеївна одержала від гетьмана діамантову каблучку і книжечку, а йому передала пасмо свого волосся, намисто з шиї та свою нічну сорочку — в середньовічній Європі такі знаки уваги з боку дами щодо закоханого кавалера були досить поширеним явищем.
Згодом ці листи перехопив Василь Кочубей, який не надто шляхетно використав інтимне листування доньки в своєму доносі. Після арешту генерального судді любовні листи повернув Мазепі російський канцлер Головкін, запевнивши гетьмана, що з них не знімали копій. Насправді ж царські чиновники зняли копії, їх на початку XIX століття відшукав у московських архівах історик Д. Бантиш-Каменський.
Історія зберегла для нас дванадцять коротеньких любовних листів гетьмана до Мотрони Кочубеївни. Аналізуючи зміст листів, можна дійти висновку, що поступово стосунки між закоханими змінювалися.
«Моє сердечне кохання! Бачу, що Ваша милість у всьому відмінилася своєю любов’ю колишньою до мене — як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш, будеш на потім того жалувати, пригадай тілько слова свої, які дала мені клятвою в той час, коли виходила од мене з покою мурованого, коли я дав тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю, що «хоч сяк, хоч так буде, а любов межи нами не одміниться».
Певно, під тиском рідних Мотрона почала віддалятися від Мазепи, і старий гетьман нагадує їй обіцянку вічно любити його. Саме таку обіцянку дала Івану Мазепі красуня Мотря під час свого першого (і останнього!) візиту до гетьманського палацу.
Але ніщо не вічне у цьому світі — кохання поступово згасало.
ПОМСТА КРИВДНИКАМ
Відчуваючи, що втрачає кохану, розлючений Мазепа в передостанньому листі прямо погрожує своїм ворогам жорстоко помститися. І все ж таки крізь біль і гнів проривається справжнє почуття — гетьман щиро заздрить власним листам, яких торкаються руки коханої, і пристрасно мріє про зустріч із нею.
«Моя сердечно коханая, наймилішая, найлюб’язніша Мотрононько! Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серці Вашому одміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу; спомни на свої рученьки, котрії мені не наоднократ давала, що (хоч будеш за мною, хоч не будеш) до смерті любити обіцяла. Спомни на останок люб’язну нашу бесіду, коли ти бувала в мене в покої: нехай Бог неправдивого карає, а я —хоч любиш, хоч не любиш мене — до смерті тебе, згідно слова свого, любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам. Прошу і вельми, моє серденько, в будь-який спосіб побачся зі мною; що маю з Вашою милістю далі чинити, бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, конечно відомсту учиню, а яку, сама побачиш. Щасливші мої листи, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, бо тебе не оглядають».
Зустріч не відбулася, але Іван Мазепа таки помстився своїм ворогам, тим, хто став на заваді його щастю. Звинувативши у зраді, він скарав на смерть батька Мотрі — генерального суддю Василя Кочубея, а матір її довгий час протримав під вартою. Його кохання вмирало теж, важко і повільно, наче людина. Останнє кохання, світле й трагічне.
А потім була Полтавська битва. І крах усіх політичних задумів. І забуття. Мотря Кочубеївна так і не вийшла заміж. Хоча дехто з науковців вважає, що дівчину ще 1707 року віддали заміж за представника козацької старшини Семена Чуйкевича, який згодом дослужився до полкового судді в Ніжині. Так чи інакше, але Мотря завершила своє нещасливе життя, служачи Господу. Вона пішла в черниці Пушкарівського жіночого монастиря, що знаходився поблизу Полтави. Принаймні, так вважає історик О. Лазаревський. Потім її сліди губляться.
