У жовтні православні та греко-католики поминали святих отців, учасників VII Вселенського Собору, який відбувся 787 року, 1214 років тому і займає особливе місце в історії єдиної християнської церкви першого тисячоліття.
На Соборі було засуджено так звану іконоборчу єресь, яка вирувала в церкві протягом кількох століть. Iконоборчий спір розпочався у IV ст., коли символічні знаки ранніх християн (хрест, хліб, риба, агнець) почали замінюватися на ікони (зображення Трійці, Iсуса Христа, Діви Марії, ангелів, святих, сцен із Святого Письма). Багато людей церкви не приймали ці зміни. Зокрема, Євсевій Кесарійський, один із перших християнських істориків, особа, наближена до імператора Костянтина Великого, писав: «Хто здатний передати мертвими і бездушними фарбами і тінями сяючий блиск Слави і Достоїнства Його?» I називав поклоніння іконам «язичницьким звичаєм».
Масовий рух проти ікон розпочався у VIII ст. Суспільство Візантійської імперії розкололося на дві ворогуючі групи — шанувальників і противників ікон. На стороні іконоборців виступали навіть деякі Константинопольські імператори і патріархи. Західна Римська церква цієї проблеми не знала — вона виступила на захист ікон і давала притулок вигнаним із Візантії іконошанувальникам. Хоча ставлення до зображень у Римській церкві завжди було більш спокійним, ніж на Сході — там навіть забороняли надмірне — «неподобне» — поклоніння іконам. У Візантії протистояння набирало форм запеклої боротьби — з храмів брутально викидалися старовинні чудотворні ікони, проливалася кров, єпископів позбавляли кафедр і засилали у далекі провінції. Отці VII Собору рішуче підтримав вжиток і вшанування ікон: «Згідно з вченням Святих Отців наших і з Переданням Вселенської церкви визначаємо, щоб святі чесні ікони пропонувалися для поклоніння... Незалежно від того, чи будуть вони (ікони) зроблені фарбами чи плиточками (мозаїка), чи будуть це ікони Господа і Бога нашого, чи непорочної Владичиці або ангелів та всіх святих». Повної і остаточної сили постанови Собору набрали тільки через 56 років.
Коли Київська Русь приєдналася до східної християнської спільноти, всі суперечки, пов’язані із такою суттєвою частиною нашого православного життя, як ікони, були давно вирішені. Римська ж церква отримала свою частку іконоборчих проблем у часи Реформації та протестантизму (ХVI — ХVII ст.) — деякі протестантські церкви, відділившись від Риму, повністю відмовилися від будь-яких ікон, картин на біблійні теми, скульптурних зображень.
VII Собор має ще одну, вельми суттєву, ознаку — він виявився останнім Вселенським Собором, постанови якого однаково визнають як православні, так і католики. Втім, до Великого церковного розколу (1054 рік), у Константинополі відбувся ще один спільний Вселенський Собор — VIII (IХ ст.). Але його постанови православні не визнають. А після 1054 року соборна хроніка виглядає так. Західна церква продовжила практику проведення Вселенських (у межах Католицького світу) Соборів для вирішення найбільш важливих спільних проблем. Останній, ХХI Собор, так званий II Ватиканський, відбувся у 1962 — 1965 роках; його постанови ухвалили радикальні реформи, спрямовані на адаптацію церкви до сучасного суспільного життя.
Православна світова спільнота після 787 року Вселенських Соборів не скликала, чому є багато причин. Це, насамперед, падіння Візантії, саме імператори якої, як правило, збирали Собори; підкорення територій східних патріархатів Iсламом, занепад комунікацій, а також — суперництво і навіть ворожнеча між окремими православними церквами. Та не тільки це. Російський історик церкви Михайло Поснов пише про отців Східних церков: «Боязнь самостоятельной и свободной мысли, страх перед новшествами и забота о неприкосновенном сохранении прежнего богословского наследия очень рано привели к тому, что идея проведения дальнейших Вселенских Соборов сделалась практически неприемлемой, нежелательной». Те саме можна й сьогодні почути з вуст деяких богословів: «Все було раз і назавжди вирішено сімома Вселенськими Соборами і зафіксовано у соборних правилах». Тому як би не змінювалося наше життя, воно має пристосовуватися до правил, вироблених у IV— VIII ст.
Не всі, однак, православні думають так. У ХХ столітті було усвідомлено необхідність проведення Вселенського православного Собору для вирішення нагальних проблем сучасності. Наприклад, таких, як затвердження загальноприйнятної процедури утворення нових автокефальних церков, як соціальна роль церкви в сучасних умовах та ін. 1961 року на острові Родосі відбулася Всеправославна нарада, де першоієрархи всіх церков погодилися розпочати підготовку до VIII Собору. Досі, однак, практичних зрушень непомітно. Бо далеко розвела історія окремі православні церкви, мало у них дійсно важливих спільних інтересів, а проблеми у кожної церкви різні, іноді полярні за знаком. Важко собі також уявити механізм, який спонукав би ту чи іншу церкву виконувати постанови майбутнього Собору, їй невигідні.
Через те й називаємо VII Собор останнім у історії Православних церков, хоч як апокаліптично це звучить.
