Iсторик — не суддя й не прокурор, а лише суб’єктивний літописець минувшини. Однак фаховий документальний літопис може і повинен прислужитися відновленню історичної пам’яті, а також сприяти конструктивній політиці та чесним політикам. Саме цього вимагають півмільйона українців, яких тоталітарні режими СРСР та Польщі усупереч їхній волі виселили у 1944—1951 роках з території Польщі в УРСР.
Український національно-визвольний рух, або ж, користуючись їхньою специфічною термінологією, так званий український сепаратизм був добре знаний новим архітекторам повоєнної Європи. Хоч як це дивно, але у 1944 р. геополітична ситуація у Центрально- Східній Європі склалася так, що депортація соціально активних західних українців стала вигідною як для польського еміграційного уряду в Лондоні, так і для СРСР, його комуністичного сателіта в Польщі. Еміграційний уряд С.Миколайчика прагнув відновлення східних кордонів міжвоєнної Другої Речі Посполитої. Прорадянський Польський комітет національного визволення, що був створений з благословення Сталіна в липні 1944 р. у Москві, а вишколювався у підмосковній Барвісі, розглядав депортацію західних українців як засіб вирішення проблем стабілізації нової мононаціональної держави.
Із «обміном населення», зокрема трансфером українців і поляків, на жаль, погодилися уряди США та Великої Британії, які продовжували вважати Польщу сферою своїх геополітичних інтересів. Що ж до Кремля, то він прагнув шляхом депортацій ліквідувати у Карпатському краї потужне вогнище українського національно- визвольного руху, стрижнем якого була знесилена, але нескорена УПА. Для виконання цього зловісного плану Сталін прагнув залучити слухняний йому польський табір. Зокрема, 27 липня 1944 р., коли Червона армія була на берегах Сяну, лідер Польського комітету національного визволення в Москві підписав таємну угоду про кордон між СРСР і Польщею по «лінії Керзона». При цьому полякам вдалося «виторгувати» у диктатора чималі терени на схід від цієї лінії, включаючи княжі міста Перемишль, Ярослав і Холм. А вже 9 вересня цей же Польський комітет підписав у Любліні угоду з урядом УРСР про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території України. Зрозуміло, що підписання угоди здійснено під пильним контролем Кремля. Відтак договірні сторони зобов’язалися з 15 жовтня 1944 р. до 1 лютого 1945 р. евакуювати «всіх громадян української, білоруської, російської та русинської національностей, що проживають в Хелмському, Грубешувському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Лісковському, Замостівському, Красноставському, Вілгорайському, Влодавському повітах і в інших районах Польщі». Далі цинічно стверджено: «Евакуація є добровільною, й тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Бажання евакуйованих може бути висловлено як усно, так і подано на письмі». Однак реалії так званої евакуації перекреслили «добровільність» акції та спричинили масові примусові депортації українців, із етнічних українських земель — Надсяння, Холмщини, Лемківщини. Брутально переселялися на німецькі етнічні терени й східногалицькі та волинські поляки.
Отже, нині дослідники виділяють кілька етапів депортацій 1944—1951 років. Перший етап: 15 жовтня — 31 грудня 1944 р., коли переселення незначної кількості збідованого населення носило певний відбиток добровільності. Втім, із наближенням зими заяви на виїзд із півночі Закерзоння практично перестали поступати; південні повіти акцію проігнорували. Відтак у відповідь на терор польського підпілля під тиском воєнних обставин, адміністрування польської влади, яка закривала українські школи, а церкви передавала римо-католикам, на Україну виїхало 28 589 осіб. Не вдалося тодішньому керівнику УРСР Микиті Хрущову відстояти ідею створення окремої Холмської області у складі України. Як відомо, в архівах збереглося багато тогочасних звернень українців з-поза Сяну приєднати їхні землі до України.
Другий етап депортацій: 1 січня — 31 серпня 1945 р. пов’язаний з наступом Червоної армії, що услід за Надсянням зайняла Лемківщину. Тепер змушені були виїжджати українці, чиї помешкання та господарські будівлі знищено у ході боїв проти гітлерівців на Лупківському і Дуплянському перевалах, а також в ході збройних акцій польського підпілля. Щоправда, влітку 1945 р. подача заяв на виїзд в УРСР практично припинилася. Змордовані люди втікали у ліси, поновлювали повстанські загони, немало юнаків мобілізовано до Червоної армії. Окремі родини шукали підтримки у служителів римо-католицьких костелів та адміністрації польських шкіл, куди змушені були посилати своїх дітей. У цей час зафіксовано й протестаційні заяви, зокрема населення села Гломча: «...В нас батьківщина тут, і їхати ми не збираємося; нам український кордон має бути до Криниці». Були й інші заяви розпачу лемків: «Якщо Совітський Союз не хоче нашу землю, то і не хоче нас, то і зоставте нас».
Оскільки такі протестаційні настрої та дії українців зривали евакуаційні плани, у серпні-вересні 1945 р. у Ліський, Перемиський, Любачівський та Ярославський повіти введено 3-тю, 8-му та 9-ту дивізії піхоти Війська польського, які мали допомогти владі очистити прикордонні терени від так званих «українських націоналістів». Отже, введення польського війська започаткувало третій етап депортації (81 806 осіб), що умовно тривав з 1 вересня 1945 р. по березень 1946 р. Відтак за участі польського війська та окремих підрозділів НКВС депортовано більшість українців Надсяння. Сповільнені темпи депортацій в Ліському, Любачівському та Сяноцькому повітах спричинили відплатні операції загонів УПА-Захід. Українські повстанці руйнували комунікації, вели контрагітацію проти виселення, блокували діяльність евакуаційних комісій. Щоб перешкодити заселенню спорожнілих українських сіл польськими репатріантами, УПА нерідко палила села. Особливо мужньо захищали краян від терору влади та війська сотні Бурлаки, Громенка, Крилача, Ластівки, що здебільшого рекрутувалися з місцевого населення. При цьому робилися спроби, однак безуспішні, порозумітися з командуванням АК. На кінцевому четвертому етапі виселення українців в УРСР набрало форми етнічної чистки, з чим до сих пір не завжди погоджуються офіційні польські представники. І у другій половині 1945—1946 рр. тодішній комуністичний уряд Польщі не цурався нової пацифікації, палення десятків українських сіл, терору проти мирних жителів (при цьому запроваджувався принцип збірної відповідальності). Відтак селяни у відчаї кидали майно і без оформлення документів цілими селами нелегально переходили польсько-радянській кордон. Чимало втекло у Словаччину, а згодом Німеччину, в глиб Польщі.
Упродовж четвертого етапу на схід було депортовано 154 тис. осіб. Загалом під час депортацій 1944—1946 рр. польська тоталітарна влада вивезла близько 482 тис. українців. Разом із населенням в Україну депортували близько 300 священиків. Арешт і виселення в СРСР перемиського єпископа Й.Коциловського польська влада оцінила як ліквідацію Перемиської єпархії. 1947 р. у Перемишлі не залишилося жодної установи Греко-католицької церкви. Протягом 1947— 1949 рр. майно УГКЦ було націоналізовано державою, чимало церковних приміщень взяла в оренду Римо-католицька церква. Переважна більшість депортованих осіла в західних областях, третину вивезли на схід і південь УРСР. Утім, як свідчили таємні документи радянських силових структур, втечі закерзонців із сходу на захід держави, де переважала індивідуальна форма ведення сільського господарства, мали поспішний і масовий характер. Саме тому Раднарком УРСР своєю ухвалою від 16 жовтня 1945 р. заборонив давати дозвіл на поселення в західних областях України. Однак депортовані продовжували самовільно заселяти Тернопільську, Дрогобицьку, Львівську і Волинську області.
І, нарешті, операція польської влади за участю війська під назвою «Вісла» 1947 р., в ході якої на північ Польщі було виселено не менше 150 тис. українців, практично завершила етнічну чистку східного пограниччя. У ході планових етнічних зачисток пограниччя тоталітарні режими неодноразово уточнювали й міждержавні кордони. Зокрема, під час нових демаркацій польсько-українського кордону 1946—1948 рр. 18,9 км2 відійшло до УРСР та 20,5 км2 до Польщі. Згідно з радянсько-польською угодою від 15 лютого 1951 р., Польща отримала ще 480 км2 території Дрогобицької області, а Україна — таку ж за площею ділянку території Люблінського воєводства. Як бачимо, здійснені тоталітарними режимами репресивно-депортаційні акції щодо українців стали виявом антинародної суті режимів ПНР і СРСР. Радянський уряд не виконав своїх зобов’язань щодо матеріально-побутового влаштування депортованих. Взаєморозрахунки за залишене у Польщі майно проведено лише з 56% переселенських родин. Хоч як це сумно констатувати, але в основу планів Варшави та Москви були покладені інтереси влади, а не людей.
Отже, депортовані українці довгі десятиліття залишалися соціально незахищеною та психологічно неадаптованою частиною повоєнного радянського суспільства. Переселенці нині сподіваються, що влада нової України, як, зрештою, і посткомуністичної Польщі, сповна зрозуміє біль і трагедію сотень українців, що народилися на крайньому заході українських земель, а нині словом і ділом вболівають за нинішню долю України. Жертви тоталітарного режиму вимагають політичної оцінки тих ганебних процесів, а також матеріальної компенсації за родинні втрати.
