В цьому році виповнюється 125 років з дня народження (1882) і 35 років зі дня смерті (1972) Івана Огієнка — видатного вченого, письменника, громадського і церковного діяча, невтомного дослідника, захисника і пропагандиста української мови та культури. Це була надзвичайна людина — із тих, які народжуються один раз у століття: фантастично талановитий, сміливий, з надзвичайною пам’яттю, ерудований, різнобічно освічений, поет, романіст, поліглот, а також публiцист. Усе своє довге і складне життя і всі праці він присвятив Україні, українцям — людям, які зовсім не завжди відповідали йому взаємністю. Кількість написаних Огієнком книг, статей, казань, словників вражає (рахунок йде в тисячах). Окрім усіх своїх численних науково-історичних праць, Іван Огієнко звершив таку складну, об’ємну й дуже відповідальну справу, як переклад українською мовою Святого Письма, над яким він працював кілька десятиліть. Повний переклад Івана Огієнка «Біблії або книг св. Письма старого і Нового Заповіту» вийшов на 1529 сторінках у Лондоні 1962 р. і був вельми схвально прийнятий вимогливим Біблійним товариством.
За радянської влади Огієнко був, звичайно ж, персоною non grata — його ім’я, його книги були заборонені, а якщо автора таки згадували, то виключно як «буржуазного націоналіста». Тільки в кінці 80-х років твори Огієнка почали з’являтися в Україні. Майже всі вони присвячені українській історії та історії нашої мови, а також — українській церкві. Однією із перших «новинок» перебудови стала «Українська культура» Огієнка (підприємство «Абрис»), написана і видана ще 1918 року — на хвилі революційних очікувань незалежності України. Там читаємо: «Тепер, коли ми творимо самі своє вільне життя, коли питання про нашу автономію поставлено руба, коли це питання набуло собі такої гострої форми, якраз дочасно буде спинитися, озирнутися назад, кинути оком на той довгий шлях, що його ми пройшли. Чи ж справді ми маємо право на вільне життя, якого так настирливо домагаємося ось уже більше двох віків? Чи в минулому єсть у нашого народу своя історія, своє життя? Чи справді нам потрібні окремі школи з нашою мовою, окремі університети, чи це може тільки вигадки, як про все це тепер кажуть несвідомі люди?». Як відомо, ці питання все ще дискутується в Україні.
Нижче наводимо кілька витягів із «Української культури». Як відомо, Московська церква почала тиснути на Церкву Київську майже зразу після «приєднання» 1686 року — аби «примусити українців кинути рідну мову свою і пристати до московської». Огієнко, зокрема, пише: «На московськім Соборі 1690 року були засуджені книжки Полоцького, Могили, Галятовського, Барановича та інших вчених діячів нашої церкви ХVII ст. Книжки були не тільки засуджені, але й піддані «проклятству і анафемі, і не тільки сугубо і тригубо, але й многогубо» (багаторазово). І це при тому, що у царському наказі 1685 року про права української церкви було написано: «Печатанье книг невозбранно имети повелеваем». Синод наказав навіть поодбирати назад букварі, які були вже на руках у людей (кияни ХVII ст. вочевидь купляли більше українських книжок, ніж ми, сучасні). По церквах було наказано, аби дяки та священики молитви читали та службу Божу правили «голосом, свойственным российскому наречию». Те саме продовжувалося за всіх наступних російських царів, включно з Миколою II. Огієнко наводить такий ось приклад: «В 1899 році у Києві проходив Археологічний з’їзд, де вченим було дозволено читати реферати на всіх слов’янських мовах — окрім української»... Цікавою була також подія 1903 року, коли на святі відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві не дозволили промов українською мовою. Вельми показовою була й «хитромудра театральна» система, яка не дозволяла вистави українською мовою в тому випадку, коли там серед героїв були інтелігенти — аби не вийшло так, що «мужицькою мовою може розмовляти й освічена людина»!
Українську мову Іван Огієнко досліджував усе своє життя і написав про неї чимало праць (не так давно в Києві вийшла книга «Історія української літературної мови» видавництва «Наша культура і наука»). Ось він пише: «Серед слов’янських мов наша мова найбагатша на лексику, найвиразніша на синтаксис; синоніміка нашої мови найбагатша. От, скажімо, на вираз «говорити» ми маємо: говорити, казати, балакати, мовити, гуторити, повідати, торочити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, версти, плести, гиготати, бормотати... І кожне слово має свій власний відтінок».
Всюди, де б не жив Огієнко, він невтомно працював, засновував часописи (іноді не маючи навіть даху над головою), друкував книги, збирав навколо себе пишучу українську громаду. Роки, однак, йшли; у 1937 році помирає дружина Івана Огієнка; а він невдовзі по тому приймає чернецтво. Через короткий час його було висвячено на єпископа, а потім Огієнка запросили до себе українці Канади — очолити Канадську православну церкву. Так він став Митрополитом Вінніпегу і всієї Канади Іларіоном. Духовне ім’я «Іларіон» Огієнко обрав в честь митрополита Київського, який посідав кафедру за часів Ярослава Мудрого. У Канаді митрополит радикально покращив богословську освіту для православних українців, зокрема, перетворив богословський факультет Манітобського університету на Колегію ім. св. апостола Андрія. Там він працював до самої смерті.
Згідно з заповітом Владики-Вченого, його надбання (велетенський архів та бібліотека) мають обов’язково передати на Батьківщину, але за двох умов: коли Україна і її Церква будуть вільними. Канадці вважають, що умови для цього ще не настали.
