Учора я була свідком сцени, добре знайомої, мабуть,
кожному. На базарі, біля продавця кавунів спинилася жінка. Вже немолода,
але статна й красива. Дбайливе, зі смаком вбрання, елегантний капелюх виразно
свідчили, що вона ще відчуває себе в повній «жіночій силі та привабливостi».
І ось на її запитання щодо ціни продавець — чоловік так само немолодий
— люб’язним тоном відповів: «Дешевше від усіх, бабулько!». В одну мить
лице жінки погасло й постаріло — наче десь всередині вимкнули джерело життєдайної
енергії. А переді мною, як чорт із театрального люка, постало питання:
«Навіщо? Чому побіжне звертання до незнайомої людини не є нейтральним,
а несе в собі прикре й безсенсове нагадування про вік, про старість, що
маячить десь поблизу?»
Відомо, що кілька останніх поколінь населення нашої країни не мали загальноприйнятої,
зручної і розгалуженої системи звертання людей одне до одного. Колись ця
тема набула широкого розголосу в ЗМІ, але жоден із запропонованих тоді
варіантів не здобув ні визнання, ні поширення. Ми досі користуємося «несмачним»
суржиком радянських часів. На першому місці тут, звичайно, гарне, але таке
невідповідне до більшості офіційних і вуличних стосунків, слово «товариш».
Для пострадянських людей воно стійко зберігає незабутній аромат загальних
зборів, до того вельми «незручне» в жіночому роді. І часто, на жаль, асоціюється
з «тамбовським вовком». Далі йдуть славетні «женщина-мужчина», панібратсько-презирливі
«бабулька-дідулька», «эй!», «парєнь», «тітка-дядько» тощо. Не забути б
«гражданін», звертання, колись запропоноване Руссо. Та попри всі революції,
воно так і не змогло витіснити у Франції традиційне «месьє» («мій пане»).
А завдяки кінематографу слово «гражданін» сприймається нами з відчутним
кримінально-процесуальним забарвленням.
То як нам бути? Досвідом старих людей скористатися неможливо, адже таких,
що жили в іншу епоху, вже майже не залишилося серед нас. Тепер ніхто добре
не знає, як зверталися колись до старих чи молодих жінок, до незнайомих
молоденьких дівчат, до панів різного віку й суспільного стану. А також
до людей, які перебувають на своєму робочому місці. Сьогодні ми звертаємося
до них дуже фамільярно, навіть грубо — «Продавець!», «Кондуктор!», «Доктор!»,
хоча перед нами можуть бути старі поважні пани й пані. Немає в нас також
форм, котрі спеціально підкреслювали б повагу до співрозмовника. Слова
«шановний», «вельмишановний» нам здаються штучними, навіть чудними, зокрема,
в усному мовленні. З цієї «дефіцитної» ситуації багато хто знаходить простий
вихід — взагалі не вживає звертань, особливо до незнайомих людей. Очевидно,
однак, що це не тільки дуже неввічливо, а й непрактично.
Утім, в інших народів існують мовні формули й варіанти на всі випадки
життя; вони віддзеркалюють розмаїття стосунків між людьми, дозволяють висловити
градації близькості, поваги чи офіційності. Англійці, наприклад, звертаються
до жінки в різних випадках словами «жінка», «місіс» або «міс», «леді»,
«моя леді», в певних випадках вживають французьке «мадам».
Мене завжди цікавило, чому так байдуже, а іноді й вороже суспільство
сприймає спроби запровадити в нас звертання, вживані в старі часи («пан»,
«добродій» тощо)? Здається, що тут маємо справу з кількома соціальними
феноменами, і перш за все, із рівнем освіти й уподобань. Одна з причин
коріниться в нашій нехіті до класики, скажімо, до побутових романів ХIХ
століття. Хоча гарний роман — то справжня машина часу, яка кожному надає
можливість заглибитися в реалії минулої епохи, жити серед них, більше того
— добре призвичаїтися до них. Коли випадає рідкісна насолода читати цікавий
товстий роман, то мимоволі починаєш думати й розмовляти мовою його героїв.
Частина суспільства, однак, ніяк не може абстрагуватися від радянського
стереотипу форми і змісту, зокрема, від одного із значень слова «пан» (експлуататор).
Є ще одна обставина — категоричне небажання деяких людей прийняти якісь
елементи нової суспільної гри. Чому б — спочатку, може, й не зовсім серйозно
— не звертатися до людей так, як це робилося колись давно? І тим хоча б
на мить відчути самого себе в якійсь небувалій ситуації, новій ролі, або
навіть у новій суті? Чому не включитися у цю гру?
Головне ж, очевидно, в іншому. Відсутність у нас необхідного арсеналу
шанобливих звертань до ближнього — то тільки наслідок. А причиною є та
потенційна неповага до особистості, яка довго й старанно культивувалася
в наших душах. Паралельно з обожнюванням колективу. Тому багато людей не
відчуває навіть потреби у ввічливих і розгорнутих формулах звертання, таких,
що надавали б їм можливість підкреслити свою повагу до співрозмовника,
до особистості. Не кажучи вже про уникнення будь-яких форм неделікатності.
