Першого листопада 1944-го року Митрополит Андрей Шептицький відійшов у вічність. П’ятого листопада відбувся похорон. Старенькі фото тих часів складно надрукувати в газеті, — стерті часом — однак для тих, хто тримав їх у руках, однозначно зрозуміло — цей день став для Галичини своєрідною демонстрацією народного згуртування та відданості церкві. Ще живі люди, які цього осіннього дня вийшли на вулиці і перейшлися цілим містом, при цьому добре розуміючи, що наражають себе на небезпеку. Однак інакше зробити не могли, — Шептицького ще за життя почитали святим, і вияв одностайності в цьому сенсі був вражаючий.
Минуло 60 років, багато чого змінилося. Маємо незалежну Україну, але боротьба за власну душу продовжується, причому не з меншим, а, може, й з більшим накалом. І тому нині, коли цинізму в головах більше, а довіри в серцях обмаль, потрібно голосніше говорити про такi особистостi, як Шептицький. Так, дискутувати, так, наводити нові факти на захист своєї думки, висловлюватися самому і давати можливість висловитися іншим, тобто — шукати Істину.
В тих пошуках чи не авторитетнішою (хай пробачать мені всі інші історики та богослови) буде думка дивовижно цікавої жінки, яка присвятила себе Шептицькому; а саме завідуючої сектором релігієзнавства центрального державного історичного архіву України в місті Львові Оксаною ГАЙОВОЮ. Всі наведені далі факти, дати, події, власні імена — то значною мірою підсумок копітких досліджень пані Оксани, за що їй найщиріша дяка.
Отже, 29 липня 1865 року у селі Прилбичах на Яворівщині у родині графа Івана Шептицького народилася третя дитина, яка при хрещенні отримала імена — Роман-Марія-Олександр. Це був майбутній Митрополит Андрей Шептицький — одна з найвизначніших постатей Вселенської церкви ХХ століття.
Шептицькі належали до давнього українського роду, згадки про який беруть початок у ХIII столітті. Семеро синів було в родині графа Івана та графині Софії. Найперший син Стефан помер, маючи два рочки. Другий, Юрій, відійшов зі світу у віці 17-ти років. Взагалі, перш ніж говорити про Митрополита Андрея, потрібно сказати про його маму, графиню Софію, доньку відомого драматурга Олександра Фредра. Цього року, 17-го квітня, ми вшановували 100 років від дня її смерті. Передусім це була мама Слуги Божого Митрополита Андрея, мама блаженного Климентія, Казимира при хрещенні, що помер, не зрадивши своєї церкви, у Володимирській в’язниці в травні 51-го року; мама розстріляного більшовиками разом із дружиною Ядвігою у вересні 39-го Леона Шептицького. Це була мама вбитого німцями у 41-му році Олександра Шептицького. Це була жінка, що народила семеро дітей, і всі вони мали трагічне життя. Трагічне і величне. Про неї можна і варто писати окремий твір, причому з величезним пієтетом.
Митрополит Андрей формувався у глибоко духовній та інтелектуальній родині. Насамперед відчував вплив мами, яка виховувала його в атмосфері релігійності. Під впливом батька отримав усвідомлення приналежності до українського роду. Неодноразово відвідував з графом Іваном Унівський монастир, де була Митрополія Києво-Галицьких митрополитів і де зберігалися портрети його предків Атаназія і Лева Шептицьких. За Атаназія розпочалося будівництво собору святого Юра у Львові, а за Лева завершилося.
У 23 роки закінчив університет зі ступенем «доктор права», залишив світові достатки й як чернець Василіянин став на службу Богові. На 34-му році життя висвячений на Єпископа Станіславського, а півтора року пізніше став Митрополитом Галицьким, Архиєпископом Львівським та Єпископом Кам’янець-Подільським. 45 років Митрополит Андрей кермував українською Католицькою церквою, розбудовував, скріплював і поглиблював релігійне життя народу.
Однак його діяльність виходила далеко за межі церкви. Зокрема добре відомо, що для Національного музею у Львові Шептицький спеціально придбав будинок, став фундатором музею. Про нього можна говорити, як про пастиря, церковного діяча, але так само як про мецената, опікуна української культури, науки, освіти. Не забував він і про соціальний захист. Родині Шептицьких належали села Прилбичі, Дев’ятники, кілька будинків у самому Львові. Ці будинки Митрополит віддавав під сиротинці.. Він створив, приміром, порадню для матерів, — якщо у жінки була складна життєва ситуація, вона могла прийти до цього будинку з дітьми. До речі, поруч із пораднею розпочала діяльність перша українська школа, теж створена завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому. Найголовніше завдання, яке ставив перед чернечими згромадженнями, — це потреба при кожному монастирі організовувати сиротинець, як тоді називали, захоронок для дітей. Сестри повинні були опікуватися дітьми, що не мали батьків.
Варто нагадати, що на час життя Митрополита Андрея припали дві світові війни, і було дуже багато сиріт. У 1918-му році був створений найбільший сиротинець, якому пізніше присвоїли ім’я Андрея Шептицького.
Сам Митрополит пише у 22-му році до святішого отця: «Чотири війни, через які ми пройшли, спустошили всю нашу провінцію. З 1914 року не було жодного року, аби якась армія не проходила по нашій землі, і щоразу край зазнавав нових спустошень. У багатьох місцевостях цілі села живуть у окопах, покинутих солдатами. Відколи солдати пішли, не було жодної спроби полагодити житло. Близько 30 тисяч сімей не мають інших домівок. Лінії окопів такі щільні, що неможливо обробляти поле. Я знаю село, у якому 18 кілометрів окопів. Антисанітарія окопного життя призводить до заразних хворіб, особливо черевного тифу. Смертність серед дітей сягає 50 відсотків, і маємо десятки тисяч сиріт, за якими нема кому доглядати. Ми створили 20 сиротинців, та досить важко дати дітям навіть життєво найнеобхідніше. Діти, що потрапляють у притулок, так пригнічені трагедією свого життя, що сестри, що замінюють їм матерів, мусять місяцями з любов’ю про них піклуватися, поки витягнуть з малих посмішку… Хлопчики та дівчатка від 3 до 12 років зазнали більше горя, аніж старі за все своє життя».
Часом ми запитуємо, що він збудував, що він написав? Чимало, і при цьому треба враховувати історичний контекст, умови, в яких він жив. Передусім Митрополит був главою церкви, главою народу, який не мав своєї держави. І тому його першим завданням було обстоювати той народ на усіх рівнях. Чому не займався суто церковними справами — монастирями, літургією, обрядами?…Для чого йому було опікуватись питаннями виборів чи творення держави? Бо його не могли не обходити справи і щоденне життя його людей. Інакше всі сказані ним слова залишалися б тільки словами.
Митрополит за ці півстоліття підніс церкву до такого рівня, до якого вона ще не піднімалася. Дуже сумно, що на очах Митрополита руйнувалася справа його життя. Перед його смертю уже три місяці, як у Львові були радянські війська, уже три місяці панувала ситуація, описана отцем Климентієм в листі до родини: «Тепер тяжкі часи для нас наступили. Цілий греко-католицький єпископат вже місяць тому як ув’язнений — тиск, щоби переходити на православ’я. Богу дякувати, духовенство у моральній своїй цілості стоїть сильно при вірі — і не сходить на манівці — мимо ув’язнень, погроз і т.п. Тяжкі часи прийшли — але Господь добрий і не залишить нас у біді. Я ще мешкаю в Юра, у давній моїй кімнаті, але не відомо, як довго то потриває і що принесе завтрашній день». А завтра був Сибір…
1 листопада Митрополит Андрей помирає, але своїм пророчим даром передбачає воскресіння церкви, що й сталося у 90-му році. Зворушує не так його діяльність як церковного діяча, богослова, науковця, а власне опіка над простими людьми і неймовірна делікатність при тій допомозі. Окрім воєн були і повені, був голод. Зокрема були повені в 20—30 роках. Страшні повені на Гуцульщині, які руйнували цілі села. Митрополит Андрей організовує акцію допомоги. Уявіть, їдуть фіри на гуцульські села, попри дорогою стоять малі діти 5—7 рочків зі спухлими животиками. Їм хочуть дати їсти, а вони говорять: «Ні, ми тільки що їли. Неньо сказав не брати». І падає зомліле. У гуцулів є таке поняття: тільки ледар не має що їсти і у що вбратися. Якщо ти працюєш, ти маєш що їсти і не можеш просити.
Митрополит замислюється, що ж робити? Збирає нараду і говорить, що потрібно дати людям будь-яку роботу. Замовляти їм вишивати рушники для убранства церков і таке інше. Тому почав створювати художні промислові курси, щоб люди могли «знайти» потім роботу, і тільки в такому випадку прийняти допомогу.
у наступному випуску сторінки
«Україна Incognita»
