Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Перед Воскресінням

29 квітня, 2005 - 00:00

Згідно із Священною історією, Ісус Христос воскрес — після мученицької смерті — на третій день, а ще через 40 днів (днів спілкування зі своїми учнями та апостолами в Єрусалимі й Галілеї) відбулося Вознесіння Господнє. Але де перебував Син Божий в проміжок часу між вечором Страсної п’ятниці та Світлим Воскресінням? Про це в Новому заповіті нічого не говориться, й різні теологи, різні християнські конфесії мають тут свою версію. Одна з них, наприклад, твердить, що Христос спускався тоді в пекло й обійшов всі його страшні виміри, проливаючи сльози над муками грішних людей. Однак нещодавні археологічні знахідки у печерах на березі Мертвого моря примушують передивитися старі теологічні вчення. Особливо значущим є напівзотлілий шматок папірусу — він, за твердженнями вчених, проливає певне світло на означене вище запитання: де був Христос після розп’яття й до Воскресіння?

Розшифровані тексти дозволяють зробити однозначний висновок — під словом «пекло», про яке твердять деякі знавці Святого письма, треба розуміти не що інше, як Землю. Землю, на якій страждають люди — у муках розбрату, розтерзані бажаннями, які не можуть угамувати, незадоволені собою, у нескінченних сумнівах щодо всього навкруги. Люди страждають тут більше, ніж у геєні вогненній, — поїдаючи свою плоть, свою душу й обливаючись гіркими слізьми.

Тож Христос ходив по цій дивній планеті, мешканці якої власними руками створили собі пекло, заглядав у найвіддаленіші закутки Землі, шукаючи Людину, ради якої Він витерпів хресну муку, і не знаходячи її. А навкруги бачив тільки одне — еволюцію зла у нескінченних його варіаціях. Бо які б зміни не відбувалися у житті людей, якимось незбагненним чином вони завжди приводили до зла ще більшого. Що зробили люди, наприклад, з Землею — колись затишною, квітучою, вкритою буйною зеленню планетою, котру Він сам обрав собі для Втілення? Планетою, на якій бриніли тисячі й тисячі прозорих річок і струмочків, де чи не під кожним деревом була криниця з небесно-чистою водою, де дуби сягали неба, а квіти та мед були пахучішіми, ніж небесна амброзія? Тоді Земля вражала красою, якій заздрили інші світи!

Але найбільшою мукою, що розривала Йому серце, були люди, які з часом все більше й більше нагадували тих глухих і сліпих бідолах, що граються архінебезпечною зброєю. Ще вражав його дивний парадокс: чим більше знань накопичували земляни, тим більш неприкаяними ставали їхні душі і тим більш заплутано-складним ставало їхнє життя. У таких роздумах йшов Ісус Землею і вишукував всевидючими очима найменші паростки добра та краси. Їх було небагато, особливо у порівнянні з обсягами зла, що все прибувало — як у суспільстві, так і в душі людини.

Якось під вечір Другого дня Ісус йшов ледь помітною стежкою вздовж колись великої, колись чистої й колись мальовничої річки. Він пам’ятав її добре — ще з тих часів, коли жив серед людей. Попавши сюди вперше, Ісус подумав, що Отець переніс його до раю — так гарно було навколо, так легко тут дихалось, такі нескінченні далі відкривалися Його очам і душі. Тоді Йому відкрилось, що це була одна з тих річок на Землі, від назви якої в людській мові з’явилося нове слово — «Річка». А може, навпаки? Може, Бог сказав тоді слово «Річка» — і ось вона велично потекла, однією з перших на землі, до синього моря. На Річку не могли нагледітися хмари, верби-русалки мили в ній свої довгі коси, в прозорих хвилях плескався вночі молодий місяць. Але як все змінилося! Схоже, що Річка давно втратила всі Богом дані їй привілеї: вона вже не несла на своїх хвилях кораблі, не плодила рибу для рибалок, не заливала весною гаї та луки на своїх берегах. Ісус зрозумів — річка перетворилася на те, що сучасні люди означали словом «каналізація».

Йдучи берегом, Ісус невдовзі опинився у густих, майже непрохідних і нескінчених заростях будяків — високих, бридких, цупких і пихатих. Товсте листя будяків вдень застилало сонце, а вночі — зорі; їхні гострі, як ножі, колючки брутально хапали за поли мандрівників, рвучи їхні плащі, дряпаючи шкіру. Ісусу раптом здалося, що кожен той будяк подібний до хреста, де Його було розіп’ято. І що в Нього під ногами — назавжди мертва, як на Голгофі, земля, відгороджена будяками від широкого світу, свіжих запашних вітрів, теплих дощів, від доріг, які ведуть у далекі казкові краї.

Але раптом Ісус помітив щось таке особливе, зовсім не схоже на будяки: між їхнім покривленим і товстим корінням де-не-де зійшли і потягнулися до сонця тендітні, але сильні й стійкі рослини з маленькими квітами. Квіточки ті вельми виділялися на сірій голій безплідній землі, бо мали вони дивний і теплий колір — якусь радісну суміш відтінків вогню і сонця. Їх неможливо було не помітити навіть здалеку — такі вони були яскраві, такий хоробрий виклик робили навколишнім велетням-будякам з усіма їхніми колючками. Хоча до сонця тим рослинкам було ще тягнутися й тягнутися!

Яким чином змогли прорости такі квіти на отруєних берегах, серед могутніх бур’янів? Як попало сюди благодатне, наповнене життям насіння? Занесло вітром? Чи, може, його зуміла-таки зберегти спаплюжена земля? Істинне чудо! Ісус довго стояв серед стійких, висіяних сонцем і вітром рослин, а потім раптом весело засміявся, глибоко зітхнув і поспішив у далеку древню Юдею — наближався час Воскресіння. Грайливий вітерець заплутав у Його волоссі маленьку помаранчеву пелюстку.

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 
Рубрика: