Вибір власної, неповторної, єдиної в цілому світі долі — це той Рубікон, який неминуче мусить перейти кожна людина. Можна, звичайно, «мудро» ухилитися від такого вибору, майже завжди неприємного, часто драматичного, навіть трагічного — але в такому разі особистість неминуче капітулює перед жорсткими обставинами буття, розчиняє власне «я» в кислому, мертвому океані «житейської мудрості».
Герой нашої розповіді, легендарний генерал Петро Григорович Григоренко, щасливо уникнув подібної долі. Він не ухилявся від вирішального вибору, бувши переконаним у тому, що «хтось мусить це робити» (говорити правду владі, яка вже геть утратила почуття реальності через власну абсолютну безкарність; вимагати реального дотримання Конституції СРСР, котра ніби «гарантувала» людям широкі громадянські права; захищати, як чинив це й академік Андрій Сахаров, не тільки принципи гуманізму та демократії, але й реальних, живих людей, далеко не завжди абсолютних однодумців у всьому). Петро Григорович десятки разів безстрашно переходив Рубікон своєї судьби, ставлячи під загрозу вже не свою кар’єру, благополуччя, престиж у радянському розумінні цього слова, а здоров’я, свободу, саме життя — адже керувався не галасливо декларованою, проте абсолютно непорушною системою цінностей. Це була Людина граничної безстрашності думки, безкомпромісності у вчинках; Людина, яка, за влучним визначенням відомого російського правозахисника Сергія Ковальова, «ставилася до свого громадського обов’язку так, як перед цим ставилась до військової присяги». Усі ці якості здобули Петру Григоренку — українцю з діда-прадіда, уродженцю села Борисівка Приморського району Запорізької області, сину й онуку селянина — всесвітнє визнання, зробили його, поруч з Олександром Солженіциним, Андрієм Сахаровим, Володимиром Буковським, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, одним із найяскравіших представників руху «морального опору» в СРСР. Руху, який, врешті-решт, доконав «непорушну» імперію.
Життя Петра Григоровича (16.10.1907—21.02.1987) — дивовижний приклад морального прозріння особистості, яка не побажала підкорятися «закону всезагальної брехні», людини, котра, пройшовши нелегкий життєвий шлях (працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровозу, був активістом комсомольського руху, членом ЦК Комсомолу України, членом ВКП(б) з 1927 року, з 1931 року — кадровий військовий, закінчив Велику Вітчизняну війну у званні полковника на посаді начальника штабу дивізії, був двічі поранений), зберегла в собі природну людську доброту, природнє ж несприйняття деспотії, нетерпимість до нехтування людськими правами та нещадного переслідування будь-якої живої, вільної думки.
З грудня 1945 по вересень 1961 року Григоренко (вже генерал) перебуває на викладацькій та науковій роботі у Військовій академії ім. М. Фрунзе, у 1948 році він захистив дисертацію на здобуття ступеню кандидата військових наук, є автором 83 наукових робіт з військової історії, теорії і кібернетики. У 1959 році П. Г. Григоренко очолив кафедру оперативно-тактичної підготовки Академії, за два роки генерал-майор Григоренко подав до захисту докторську дисертацію. Якщо керуватися лише «цінностями» особистої кар’єри та персонального добробуту, можна подумати, що перед нами — цілком «успішне» життя «людини, що відбулася» (як зараз модно говорити). Але в тому то й справа, що моральні пріоритети Петра Григоровича були іншими. Завдяки цьому він і залишив незабутній слід в історії.
7 вересня 1961 року відбувалась (напередодні ХХІІ з’їзду КПРС) партійна конференція одного з районів Москви, де, зокрема, обговорювався проект майбутньої Програми «ленінської партії». Григоренко записався на виступ. Свій внутрішній стан Петро Григорович описував так: «У моїй душі панував розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ коштуватиме мені способу життя, що цілком мене влаштовував. З особливою силою навалилася на мене думка, яка вже давно переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати!» Григоренко взяв слово; він звернувся до присутніх із закликом «посилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями». «Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність. Рішуче посилити боротьбу зі спадщиною культу особи Сталіна, яка ще неподолана», — закликав Григоренко. Виступ генерала був кваліфікований як «політично незрілий», він був негайно усунений від викладання в Академії, отримав «сувору догану» по партійній лінії та був переведений (із суттєвим пониженням) на службу в Далекосхідний військовий округ.
Це було перше «грізне попередження» тоталітарної влади. Але Григоренко (в цьому винятковість його особистості) й тоді, і згодом сприймав ці сигнали «з точністю до навпаки»: діяв ще рішуче, ще відвертіше, спалюючи за собою чергові, здавалося, життєво необхідні мости. Восени 1963 року Петро Григоренко організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». Водночас, за власним визнанням, він «здійснив ідейно-теоретичну роботу і зміцнився в душі, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу». Світоглядним проривом у житті генерала був висновок, що його він зробив дещо пізніше, в середині та наприкінці 1960-х років: ця боротьба неодмінно повинна мати відкритий, гласний характер, мусить бути орієнтованою на якнайширшу радянську та світову громадськість!
У лютому 1964 року Петро Григорович був уперше заарештований у Хабаровську. На пропозицію голови КДБ В. Семичастного «покаятися» Григоренко відповідає рішучою відмовою. У відповідь до нього були застосовані методи радянської «спецпсихіатрії»: понад рік генерал перебував на примусовому лікуванні з діагнозом «параноїдальний розвиток особистості, що виник у зв’язку з психопатичними рисами характеру». У квітні 1965 року П. Г. Григоренко був звільнений, згодом працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах (у віці майже 60 років!), майстром у будівельному управлінні. 1967—1969 роки стали доленосними в житті Петра Григоровича: саме тоді він свідомо обрав свій дальший шлях — самовідданий захист кожної людини, беззаконно засудженої тоталітарною репресивною машиною імперії, захист прав репресованих тоталітаризмом народів СРСР, (у першу чергу — прав кримських татар, яким він заявив мужньо й жорстко: «Вам треба твердо засвоїти — те, що належить по праву, не просять, а вимагають! Починайте вимагати; і вимагайте не частину, не шматочок, а все, що у вас незаконно віднято — вимагайте відновлення Кримської Автономної Соціалістичної Республіки. Свої вимоги не обмежуйте писанням петицій. Підкріплюйте їх усіма тими засобами, які вам надає Конституція — використовуйте свободу слова та друку, мітингів, зборів, вуличних ходів і демонстрацій!». Кримськотатарський народ вважає Петра Григоренка своїм національним героєм), захист кожної людини, незаконно засудженої тоталітарною репресивною машиною імперії.
Усього цього йому не могли пробачити. У 1969—1974 роках генерал Григоренко впродовж п’яти років перебував у закритому психіатричному закладі в м. Черняховську Калінінградської області, де піддавався психічним та фізичним знущанням. Лише під тиском світової громадськості, що висловлювала побоювання за його життя, генерала було звільнено. У 1977 році Григоренку дозволили виїзд до США на лікування; а незабаром, у лютому 1978-го, його було офіційно позбавлено громадянства СРСР, що робило для нього неможливим повернення на Батьківщину. Останні роки життя Петро Григорович Григоренко, попри поважний вік та хвороби, брав якнайактивнішу участь у міжнародному та українському правозахисному й національно-визвольному русі. Помер Петро Григорович на 80-му році життя, 21 лютого 1987 року; похований на українському («козацькому») кладовищі в містечку Баунд-Брук, поблизу Нью-Йорка.
Необхідно окремо зупинитися на ролі Петра Григоровича Григоренка як всесвітньо відомого діяча громадського руху за деколонізацію СРСР, за політичну, економічну та духовну самостійність України, її звільнення з-під імперського ярма. Саме Петро Григорович, разом із Миколою Руденком, Левком Лук’яненком, Олесем Бердником, Мирославом Мариновичем, Олексою Тихим, Оксаною Мешко, іншими відомими правдоборцями створив 9 листопада 1976 року Українську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, що стало історичної ваги подією для вітчизняного правозахисного руху. Задум Григоренка та його соратника, російського дисидента професора Юрія Орлова, українських правозахисників був простий, але винятково ефективний: трансформувати певною мірою капітулянтський з боку Заходу «детант» («розрядку міжнародної напруженості», послуговуючись тодішньою радянською термінологією; її складовою «кремлівські старі» доби Брежнєва уявляли собі також і Гельсінкські угоди) в точку опори для правозахисного руху, вимагати від СРСР виконання міжнародно визнаних і ним же підписаних (це було важливим!) демократичних прав і свобод. Саме така тактика й дала успіх. Як підкреслював професор Орлов, «центральною фігурою для нас і нашого руху був генерал-майор Петро Григоренко». Адже саме Григоренко був посередником у контактах української, російської правозахисних груп з організаціями інших республік та націй, так само як із Заходом, де він мав колосальний авторитет.
Григоренко ніколи ні до кого не пристосовувався — в цьому була його сила. І коли 70-річний генерал опинився в еміграції у США, він очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської групи (що відразу на порядок піднесло її престиж), то він уперто продовжував «гнути свою лінію». А саме: державна самостійність України є неодмінною, вирішальною умовою деколонізації СРСР у цілому, умовою визволення всіх націй, що входять до його складу, в тому числі, між іншим, і росіян («Хай живуть незалежна Україна та незалежна Росія!» — це гасло Петро Григорович та його дружина й друг Зінаїда Михайлівна висунули й гаряче підтримали ще 30 років тому!) Проте Григоренко, відстоюючи гасло української незалежності перед цілим світом, на зустрічах із Рейганом, Тетчер, іншими світовими лідерами, пропонуючи ООН прийняти Декларацію (Акт) про деколонізацію СРСР, — ніколи при цьому не вважав, що «з москалями можна говорити тільки мовою зброї», як заявляли вкрай праві представники української діаспори в США та Європі. Навпаки, він виступав за тісну співпрацю з російськими демократами, часто друкувався в російськомовному паризькому журналі «Континент», не раз заявляв про глибоку повагу до Сахарова й Солженіцина (попри серйозні ідейні розбіжності з останнім). Усе це викликало постійні запеклі нападки на Григоренка згаданих «крайніх правих» (до того ж, Григоренко, постійно згадуючи про трагедію всесвітнього масштабу — Голодомор в Україні — додавав при цьому, що необхідно пам’ятати й шанувати також і жертви голоду в Росії, Казахстані, інших республіках СРСР, що теж не всім подобалось).
Він був людиною виняткової скромності та моральної чистоти — вже будучи відомим в усьому світі, якось сказав: «Власне, у моєму житті було не так і багато героїзму». Читач може сам судити, чи це так.
Життя Петра Григоровича Григоренка є викликом нам. Викликом і закликом: розуміти, що протиставляти права особистості та права нації — це небезпечна фальш. І розуміти, що за свободу (політичну, економічну, духовну) кожне нове покоління мусить заново платити. Платити собою. В іншому разі свобода ця стає фікцією.
