11 червня православні християни відзначають пам’ять святих отців першого всехристиянського — Вселенського — собору, який відбувся 325 року. В четвертому столітті молода церква Ісуса Христа була ще єдиною і в Соборі взяли участь представники всіх східних і західних церков. Перший Собор посідає неабияке місце в історії християнства — тоді розпочався процес формулювання основних догматів християнської віри, тобто «Символу віри», який сьогодні виголошують на кожній літургії («Вірую» або «Кредо»).
Вельми цікавим є той факт, що ініціаторами скликання Собору були не люди церкви, а світська людина — римський імператор Костянтин Великий. За кілька років перед Собором (313 рік) Костянтин покінчив з переслідуваннями християн і зрівняв християнство в правах з іншими релігіями Римської імперії. Це стало переломним моментом в історії християнства — невдовзі воно стало державною релігією імперії.
З якої причини імператор Костянтин — політик, полководець і на той час ще язичник (він продовжував бути верховним жерцем старих римських богів і приносив їм криваві жертви) — втручався в церковні справи? Найкраще відповіли б на це питання, мабуть, наші сучасні політики. Імператор вів постійні війни й хотів мати стабільні тили й монолітне військо. Тим часом у країні вирували релігійні пристрасті — не було єдності в християнській вірі, палала смертельна ворожнеча між прихильниками різних богословських шкіл. Костянтин не міг не втрутитися, особливо зважаючи на те, що християни складали значну частину легіонів імперії.
Тому імператор розіслав у всі підлеглі краї «шанобливі грамоти», запрошуючи єпископів якомога швидше прибути до Нікеї — невеликого міста на березі Босфору, тимчасової резиденції імператора. (Міста Константинополя тоді ще не існувало). Серед «нікейських отців» (їх було понад 200) переважало грецьке духівництво, латинських представників із Заходу було лише 7. Історик Теодорит пише про делегатів: «Було тут багато мужів, прикрашених ділами апостольськими, багато й таких, що носили рани Господа на своєму тілі.»
Засідання Собору тривали протягом 2-х місяців. За свідоцтвами тогочасних істориків, імператор Костянтин уважно слідкував за ходом обговорень, більше того — керував ними й часто виступав сам (у нього був нахил до ораторського мистецтва). Завдяки цьому досить швидко було узгоджено вельми складне теологічне питання щодо природи Ісуса Христа — визнано Його божественну іпостась. Вчення Арія, який вважав Христа простим «творінням» Бога, подібним до всієї іншої «тварі» на землі, було засуджено, як єресь, а його прихильників піддано анафемі. (Після смерті Костянтина, однак, єдність церкви було знову порушено.)
Так на I Вселенському соборі почалося формулювання основних догматів християнської віри. Хоча лише 381 року, на II Вселенському соборі, що зібрався в новій столиці імперії Константинополі, було остаточно прийнято Нікеє-Константинопольський Символ віри. Протягом століть його однаково виголошували в усьому християнському світі.
Після закінчення Собору всіх нікейських отців (окрім підданих анафемі) було запрошено на розкішну учту в імператорськім палаці. У своїй промові імператор Костянтин сказав: «Ви є єпископами внутрішніх справ церкви, а я — поставлений від Бога єпископ її зовнішніх справ.» Так Костянтин Великий започаткував явище, яке невдовзі пишно розцвіло в православній церкві Візантійської імперії. Йдеться про «цезарпапізм» — повне підпорядкування світській владі церковної ієрархії. Подібна система була пізніше успадкована Росією.
За умов сучасної подвійної схизми в українському православ’ї багато хто бачить вихід у рішучому втручанні світської влади, зокрема, президентської, у справи церкви. Досвід Першого Собору свідчить однак, що навіть імператори не все можуть. Та й навряд чи українці згодяться на дійсне відновлення цезарпапізму в стосунках між церквою та державою. Не так легко повернути в стару колію людей, які вдихнули трохи демократії, — навіть проти своєї волі.
