Початок читайте — «День» №30
Це було повернення О. Гончара до історії студбату й долі Богдана Колосовського (див. його роман «Людина і зброя», написаний у 1958—1959 рр.). Кінорежисера Б. Колосовського, alter ego автора, показано тепер в обставинах 60-х. Разом із молодим оператором Сергієм Танченком він готується до зйомок художнього фільму про «чорну одіссею оточення», себто про 1941-й рік, трагедію студбату, концтабір на Холодній Горі у Харкові. Війна постає у спогадах і рефлексіях самозаглибленого, схильного до філософування Богдана Колосовського (до речі, закоханого в еллінів історика, що дає автору можливість для образних проекцій у часи античні, а разом і козацькі). «Чорна одіссея» відтворюється й водночас осмислюється з чвертьстолітньої висоти. Минуле перетікає в сучасність, щоб стати кінореальністю 60-х.
Гончарева війна починалася в його прозі з переможного походу армій країнами Європи, з «Прапороносців». У «Людині й зброї» письменник звернувся до свого студбатівського досвіду. Так було: з університетських аудиторій О. Гончар, Д. Білоус, Д. Бакуменко, І. Мукомел та сотні інших харківських студентів із вулиці Вільної Академії йшли на Холодну Гору, де розташовувалися тоді військові казарми, а звідти — на фронт. А далі був жах чи не найбільшого в ХХ ст. оточення, трагедія Південно-Західного фронту та його командувача М. Кирпоноса, загибель тисяч необстріляних юнаків на берегах Росі, у місцях Тараса Шевченка й Івана Нечуя-Левицького. Д. Білоус якось згадував свою першу бойову розвідку з гранатами за поясом — було це біля того самого села Семигори, в якому жила знаменита Кайдашева сім’я. Воєнні історики не вельми охоче писали про той страшний «котел», та й белетристи до О. Гончара, здається, не бралися за такий пекучий матеріал...
У «Циклоні» Олесь Гончар узявся написати про найболючіше в історії своєї війни. Про полон. Ракурс — суто гончарівський: роман, як і фільм Колосовського, мав бути «роздумом про незнищенність людини». Ці слова Сергія Танченка є ключем розуміння авторського задуму. Дещо патетичний Сергій ще каже, що мріє зняти фільм про Світло. Колосовський уточнює: якщо так, то «хай це буде стрічка про внутрішнє світло людини». Діалог режисера й оператора важливий тим, що в ньому йдеться про серцевину Гончаревої естетики. У «Щоденнику» він якось, уже поставивши крапку в «Циклоні», записав: «Дехто вважає, що в усій історії культури точиться безперервна боротьба між світлом і тінню. З одного боку — генії світла, що вірили в силу добра, гармонію сфер, порядок (Платон, Гете, Бах), і з другого — генії, прихильники тіні, ті, хто сприймав світ як хаос, безлад, де панує сліпа випадковість (Геракліт, Бетховен, Сартр)» (3 лютого 1970 р.). Чи доводиться сумніватися, що письменник Олесь Гончар бачив себе по той бік, де Світло?
У «Циклоні» чимало страждань і негідників; на його сторінках трапляються страшні натуралістичні подробиці, що передають жах і неприродність смерті, як ось у цій батальній сцені: «курилися вирви, людські нутрощі позависали на кущах, у місиві землі, бруду й крові знівечено лежали всюди рештки тих, що недавно були ще людьми... Ти йшов поміж тіл, біліли плями облич серед чорноти розверзнутої землі, і враз зупинився: дівчина лежала якась, медсестра. Маслаччя колінних суглобів стирчало з кривавого м’яса біле, аж голубувате...» Щось подібне можна зустріти в Е.М. Ремарка, Дж. Олдінгтона, Віктора Некрасова чи Василя Бикова. Проте О. Гончара все ж більше цікавить Світло; його патетичний реалізм має на меті пошук тих духовних сил, які дають людині снагу, щоб навіть у найжорстокіших обставинах зберегти людське, ВИСТОЯТИ.
Про це — «Циклон».
Звичайно, історія з «Собором» не могла не озватися в ньому. О. Гончар писав про «чорну одіссею» студбату, про Холодну Гору та її бранців, про дівчат-полонянок, закинутих у німецькі середньовічні замки, — але хіба міг він абстрагуватися при цьому від щойно пережитої ним навали «вельзевулів», коли так само треба було шукати в собі сили, щоб не поступитися, вистояти, не зрадити «червоних коней мистецтва»? Малопомітна начебто, а все ж красномовна деталь: Богдан Колосовський мріє зняти фільм про Овідія, вигнаного імператором Августом у степи й безлюддя. Саме така тема живе в Колосовському: поет у конфлікті з владою; туга засланця, уява якого місячною доріжкою лиману повертає його з неволі «знову на південь, до білих статуй та оливкових гаїв»... В одному з епізодів режисеру Колосовському доводиться вислуховувати такого собі цензора-добровольця Верещаку, який запримітив щось підозріле в інтересі свого старого знайомого до Овідія та його «античної Колими». Згадки про Колиму в часи Л. Брежнєва — річ рідкісна, тим не менше у «Циклоні» така згадка зустрілася, до того ж у контексті, який давав читачеві простір для алюзій.
Після «Собору» О. Гончар, отже, написав роман про те, як людина протистоїть неволі, полону. Найяскравіші його сторінки — це якраз ретроспективна, воєнна частина твору. Мотив незнищенності людини в ній є ключовим, саме навколо нього «вирощується» художній кристал твору, вбираючи в себе історії Івана Решетняка та його Катрі, Шаміля й Прісі, месника Байдашного, сліпої дівчини-полонянки Марусі... Поєдинок людського й нелюдського — ось головний нерв воєнної частини «Циклону». В авторський фокус потрапляють передусім чинники незнищенності й опору: «прихований закон побратимства», який спрацьовує на Холодній Горі, «народна опіка над полоненими», життєва чіпкість і непоказне геройство Решетняка (який схожий цією рисою на толстовського капітана Тушина), Катрина любов, Богданове покликання вижити, щоб розповісти нащадкам про «ночі оточенські» й «планету Холодної Гори», зрештою, просто інстинкт життя. Цей тяжкий поєдинок, у якому людина випробовується «на розрив», пропущено крізь пам’ять і роздум Богдана Колосовського. Оповідь часом ведеться від першої особи, то раптом «перемикається» на епічний авторський тон, на «кіномислення», у потоці якого зринають кадри майбутнього фільму. У них можна впізнати стилістику українського «поетичного кіно». І не дивно: «Циклон» писався в час розквіту цього мистецького явища (між іншим, у розмові вуйни Домініки й артистки Ярослави згадується режисер, який «позаторік фільмував старовинну церковцю в Климівцях та й богів покрав»; натяк, звісно, на «Тіней забутих предків» і Сергія Параджанова, химерника й колекціонера, за якого Ярослава намагається заступитися: «Він гарну картину зробив. ...А богів прихопив, мабуть, із любові до мистецтва. У вас вони струхлявіли б у невідомості, а він зробить їх набутком широкого мистецького загалу...»).
Ніби на екрані постають перед нашими очима кінокадри, виростаючи часом у символи й метафори.
Панорама: солдати, «духи війни, невагомі ельфи Півночі», перевдягаються серед хурделиці, стрибаючи в снігах у самій білизні.
Катря, «смагляволиця мандрівниця з дитям на руках», наче мадонна, йде до свого Івана Решетняка на Холодну Гору.
Крупний план: полонений та його «погляд, зморений чесністю».
Чорні соняшники у сцені загибелі Шаміля.
Місячна ніч, луки, голі дівчата «у відчаї обіймають по острову коростявих коней», щоб урятуватися від неволі.
Сліпа Маруся, яка шукає дорогу з Німеччини додому, на Україну.
Мамай, який усміхається зі стіни сільської хати в сцені весілля.
«Хлоп’я, усміхнене серед бетонних руїн» на березі моря...
Так, «Циклон» — кінороман, у якому кіномова збагатила оповідні прозові форми. До О. Гончара щось подібне робив Юрій Яновський. У «Майстрі корабля»,«Чотирьох шаблях», «Вершниках»... Як і в «Майстрі корабля», в «Циклоні» сюжет також будується на тому, що герої обдумують майбутній фільм, «перетоплюючи у творчість» добре відомий їм життєвий матеріал. Друга частина роману О. Гончара майже цілковито присвячена кінотворцям — Богданові Колосовському, Сергієві Танченку, карпатському самородку Ярославі... Але, на жаль, патетика стає тут нестерпною. Проблеми з індивідуалізацією голосів героїв — очевидні. Авторський голос відчутно домінує як у прямій мові, так і у внутрішньому мовленні персонажів. Через те монологи, діалоги, репліки зливаються в патетичний трактат про мистецтво, яке... вимагає жертв (роман завершується загибеллю Сергія Танченка).
Надмір пафосу.
Сповзання в репортаж.
Журналістика замість прози, стиль газетної передовиці («З найкращого боку показали себе солдати...»; «Держава не шкодувала потерпілим допомоги. ...Життя входило в звичну трудову колію...»; «Військові й цивільні стоять вишикувані, свідомі виконаного обов’язку, слухають слова народної вдячності...»).
Із неприродного пафосу, з риторики народжується фальш (важко без усмішки читати рядки про українських емігрантів із Канади, які «першими з-за океану вітатимуть Леніна, привітають червоні прапори на рідній землі», або ж про Ярославиного дядька Яцька, який на «останні свої заощадження«(!) приїхав із-за океану провідати рідні краї).
Роман «Циклон» розколюється на дві половини. Сміливий і художньо виразний у сюжетній ретроспективі (війна, молодість Колосовського, «чорна одіссея» оточення, Холодна Гора, окупація, поневіряння дівчат-остарбайтерів), у «кіношних» і «циклонних» розділах він блякне, сповзає справді-таки в соцарт. Амбівалентність — разюча. І тут, напевно, варто говорити вже про печальний ефект «внутрішнього цензора», який залишив свій карб на творчості багатьох письменників доби В. Щербицького.
...Володимир Щербицький, Олексій Ватченко і Олесь Гончар навічно оселилися на центральній алеї Байкового кладовища. Поруч із собором, за яким похований... Михайло Грушевський.
Історія любить парадокси.
Особливо, якщо вони випромінюють лукаву або ж сумну іронію.
